Окрема думка КЦС ВС № 463/2340/17

ОКРЕМА ДУМКА Судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Крата В. І. 01 грудня 2021 року м. Київ справа № 463/2340/17 провадження № 61-16441св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М., касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнив частково. Постанову Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року в частині задоволених позовних вимог Львівської міської ради до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про скасування державної реєстрації права власності, зобов`язання повернути майно, а також до приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Пшеничної Уляни Вікторівни скасував. Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 04 лютого 2019 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог Львівської міської ради до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про скасування державної реєстрації права власності, зобов`язання повернути майно, а також до приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Пшеничної Уляни Вікторівни змінив, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині постанову Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року змінив, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. При цьому колегія суддів зазначила, що: «У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 жовтня 2021 року у справі № 463/4796/17 (провадження № 61-16411св20) вказано, що «судами попередніх інстанцій, з урахуванням положень частини першої статті 81, частини четвертої статті 81 ЦПК України, правильно встановлено, що спірне нерухоме майно перебуває в комунальній власності міста Львова і згідно з договором оренди від 21 квітня 2000 року, зі змінами, управлінням ресурсів Львівської міської ради це майно передано в оренду ПП «Півколо Случ» на строк до 01 квітня 2028 року, однак майно вибуло із володіння Львівської міської ради поза її волею на підставі судового рішення, яке було скасовано та яким порушено права власника майна - територіальної громади м. Львова. При цьому реалізація права на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсними правочинів, за якими майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді, що узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)». Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Встановивши, що ОСОБА_5 неправомірно зареєстрував право власності на спірний об`єкт, оскільки відповідне розпорядження № 237 від 04 квітня 1996 року Галицькою районною адміністрацією стосується питань підготовки і проведення призову громадян 1969-1978 років народження на строкову службу весною 1996 року, а рішення відповідного органу місцевого самоврядування щодо відчуження вказаного майна відсутнє, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про вибуття спірного об`єкта з комунальної власності Львівської міської ради поза волею власника та наявність підстав для його витребування». Не можу погодитися із цією постановою колегії суддів з таких мотивів.

1. Суди встановили, що приміщення цілісного майнового комплексу за адресою: АДРЕСА_1 , належить до комунальної власності міста Львова згідно постанови Кабінету Міністрів України № 311 від 05 листопада 1991 року «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю», оскільки не підпадає під категорію приміщень, які залишаються у державній власності на момент прийняття постанови. 1.1. Згідно договору оренди цілісного майнового комплексу структурного підрозділу підприємства № 2 від 21 квітня 2000 року, укладеного між управлінням ресурсів Львівської міської ради та ПП «Півколо-Случ», та додаткової угоди до договору № 2 від 28 листопада 2001 року передано ПП «Півколо - Случ» в строкове платне користування будівлі паркетного цеху з блоком сушильних камер та котельні, зовнішні межі газифікації, два котли ДКФР-4/13, фільтр з солерозчинником та автонавантажувач, які є структурним підрозділом цілісного майнового комплексу заводу будівельних матеріалів. Термін дії договору з 01 квітня 2000 року до 01 квітня 2028 року. 1.2. Відповідно до договору оренди цілісного майнового комплексу структурного підрозділу підприємства № 4 від 21 квітня 2000 року, укладеного між управлінням ресурсів Львівської міської ради та ТОВ «Півколо-Будматеріали», та додаткової угоди до договору № 4 від 28 листопада 2001 року передано ТОВ «Півколо-Будматеріали» в строкове платне користування цех залізобетонних виробів, бетонно змішувальний вузол, склад цементу, під`їзні шляхи, дві кран балки, автомобіль КРАЗ, які є структурним підрозділом цілісного майнового комплексу Львівського заводу будівельних матеріалів. Термін дії договору з 01 квітня 2000 року до 01 квітня 2028 року. 1.3. Згідно договору оренди цілісного майнового комплексу структурного підрозділу підприємства № 3 від 21 квітня 2000 року, укладеного між управлінням ресурсів Львівської міської ради та ТОВ «Півколо-Сервіс», та додаткової угоди до договору № 3 від 28 листопада 2001 року передано ТОВ «Півколо-Сервіс» в строкове платне користування арматурний цех, який є структурним підрозділом цілісного майнового комплексу Львівського заводу будівельних матеріалів. Термін дії договору з 01 квітня 2000 року до 01 квітня 2028 року. 1.4. 26 серпня 2016 року на підставі реєстраційного посвідчення від 19 серпня 1996 року, видавник: Львівське міжміське бюро технічної інвентаризації; розпорядження, серія та номер: 237, виданий 04 квітня 1996 року, видавник: Галицька районна адміністрація, прийнято рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 31110391, від 26 серпня 2016 року зареєстровано право власності на нежитлове приміщення загальною площею 375 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . Власник ОСОБА_5 . 1.5. В подальшому власником зазначеного нерухомого майна став ОСОБА_6 на підставі договору № 692 від 02 вересня 2016 року, про що здійснено відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (рішення №31230342 від 05 вересня 2016 року). 1.6. 15 вересня 2016 року на підставі протоколу загальних зборів учасників та акта прийому-передачі майнового вкладу між ОСОБА_6 та ТОВ «Кварта Нова» зазначене майно передано до статутного капіталу зазначеного Товариства. 1.7. На підставі рішень протоколу загальних зборів учасників ТОВ «Кварта Нова» від 22 вересня 2016 року зазначений об`єкт нерухомого майна 26 вересня 2016 року в частках відчужений: ОСОБА_4 (1/2 частки); ОСОБА_3 (1/4 частки); ОСОБА_1 (1/8 частки); ОСОБА_2 (1/8 частки). 1.8. Правовою підставою передачі спірного майна ОСОБА_5 стало розпорядження Галицької районної адміністрації виконкому Львівської міської ради № 237 від 04 квітня 1996 року. 1.9. Проте розпорядження Галицької районної адміністрації виконавчого комітету Львівської міської ради № 237 від 04 квітня 1996 року, яке наявне в матеріалах справи, стосується питань підготовки і проведення призову громадян 1969-1978 років народження на строкову службу весною 1996 року, а не передачі майна у власність фізичній особі.

2. Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

3. Випадки, за яких добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятними та покладають на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. 3.1. У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2019 року по справі № 2-4352/11 (провадження № 61-12731св18) та від 20 березня 2019 року № 521/8368/15-ц (провадження № 61-12731св18) за подібних обставин справи зроблено висновок, що «конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням». 3.2. Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року). 3.3. Європейський суд з прав людини вказує, що заявниця втратила право власності на квартиру після того, як в ході судового розгляду було встановлено, що ОСОБА_8, який продав квартиру заявниці, набув її на підставі підробленого заповіту. Існувало, як мінімум, два рівня гарантій в справі перед тим, як квартира перейшла до ОСОБА_8 як спадкоємця ОСОБА_7 , відповідно до внутрішньодержавного законодавства. По-перше, існував обов`язок нотаріуса переконатися, що перехід права власності на квартиру ОСОБА_8 стався відповідно до закону при розгляді і задоволенні заяви ОСОБА_8 про визнання його спадкоємцем ОСОБА_7 По-друге, міський комітет розглянув документи, представлені ОСОБА_8 для реєстрації його права власності на квартиру, з метою забезпечення дотримання відповідного законодавства та законності правочину, а також видав свідоцтво про право власності ОСОБА_8 Влада Російської Федерації не надали жодних пояснень щодо нездатності нотаріуса або міського комітету виявити шахрайство в діях ОСОБА_8 В своїх доводах влада Російської Федерації нічого не вказувала про те, коли і як обман був виявлений, або коли кримінальну справу стосовно дій ОСОБА_8 було порушено. З огляду на, що ОСОБА_8 був визнаний винним в шахрайстві 06 червня 2001 року, і його засудженню передувало розслідування у цій справі і судовий розгляд, представляється, що кримінальну справу про шахрайство про набуття ОСОБА_7 квартири ОСОБА_8 практично збіглося з його визнанням як спадкоємця ОСОБА_7 і реєстрацією правочину щодо квартири, яка відбулася в червні 2000 року. Той факт, що влада розслідували дії ОСОБА_8 і в той же час дозволили йому продати квартиру заявниці, є приводом для занепокоєння Європейського Суду. Заявниця була позбавлена права власності на квартиру без компенсації і вона не могла розраховувати на отримання іншого житла від держави. Органи державної влади не забезпечили належної експертизи щодо законності правочинів з нерухомим майном. Проте заявниця не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено в зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном (ALENTSEVA v. RUSSIA, № 31788/06, § 72 - 77, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року). 3.4. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року в справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19) зазначено, що: «концепція майна в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном». ЄСПЛ у рішенні від 2 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України» (заява № 61333/00) вказав, що позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, зокрема «інтерес суспільства» та «умови, передбачені законом». Більше того, будь-яке втручання у право власності обов`язково повинне відповідати принципу пропорційності. Як неодноразово зазначав суд, «справедливий баланс» має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе «індивідуальний і надмірний тягар». Отже, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ майнове право особи може бути припинено в разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства. У справі, яка переглядається, ЄСПЛ Рішенням від 9 жовтня 2018 року у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» визнав прийнятною скаргу ВГБФ «Батьківська турбота» та встановив порушення національними судами статті 1 Першого протоколу до Конвенції в частині щодо втручання в майнові права заявника (мирне володіння майном)». 3.5. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року в справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19) вказано, що: «правовий режим незаконно відчуженого майна врегульовано статтею 330 ЦК України, за якою суб`єктом відносин є добросовісний набувач, який набуває право власності на майно, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього. Порядок та умови витребування майна від добросовісного набувача визначено статтею 388 ЦК України, відповідно до якої власник може витребувати майно від добросовісного набувача лише в разі, коли воно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння поза їх волею, та коли такий набувач набув майно за відплатним договором. Власник має право витребувати майно від добросовісного набувача в усіх випадках, коли він набув його безвідплатно. Укладаючи договір щодо спірного майна, ВГБФ «Батьківська турбота» покладався на судове рішення в іншій справі. А тому ВГБФ «Батьківська турбота» є добросовісним набувачем, який у силу приписів статті 330 ЦК України набув право власності на набуте за спірним договором майно, бо не знав і не міг знати, що Укрпрофоздоровниця не є власником майна і не має права ним розпоряджатися. Також Велика Палата Верховного суду зауважує, що санаторій передано в управління профспілкам власником - державою на виконання Постанови №

606. Отже, спірне майно не було загублено власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею. При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначає, що судами попередніх інстанцій не встановлено наявності такого суспільного інтересу у потребі держави у спірному майні, який би дозволяв дійти висновку про наявність підстав у втручання у майнові права ВГБФ «Батьківська турбота» як добросовісного набувача спірного нерухомого майна. Таким чином, відповідно до статті 388 ЦК України держава не вправі витребувати спірне майно від ВГБФ «Батьківська турбота», який як добросовісний набувач набув на нього права власника. Тому в задоволенні віндикаційної вимоги слід відмовити». 3.6. У справі, що переглядалася: колегія суддів, змінюючи мотиви постанови суду апеляційної інстанції у частині витребуванням майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради не спростувала доводи касаційної скарги про те, що: «втручання в майнові права особи може мати місце виключно за умови встановлення реального конкретного суспільного інтересу, який повинен полягати саме у визначенні конкретної і обґрунтованої причини в потребі суспільства саме в цьому майні; суд, здійснюючи втручання в право власності, не визначив реального суспільного інтересу, чим порушив принцип справедливого балансу, що призвело до надмірного індивідуального тягаря»; апеляційний суд встановив, що відповідачі є добросовісними набувачами; апеляційний суд не встановив наявності такого суспільного інтересу у потребі територіальної громади у спірному майні, який би дозволяв дійти висновку про наявність підстав для втручання у майнові права відповідачів як добросовісних набувачів спірного нерухомого майна. За таких обставин, колегії суддів необхідно було скасувати оскаржену постанову апеляційного суду у частині витребуванням майна з чужого незаконного володіння і змінити мотивувальну частину рішення суду першої інстанції у цій частині. Суддя В. І. Крат