Постанова Миколаївський апеляційний суд № 483/505/21

08.12.21 22-ц/812/2219/21 Справа номер 483/505/21 Головуючий суду першої інстанції - Шевиріна Т. Д. Провадження номер 22-ц/812/2219/21 Доповідач суду апеляційної інстанції - Локтіонова О. В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 08 грудня 2021 року м.Миколаїв Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого - Локтіонової О. В., суддів: Колосовського С. Ю., Ямкової О. О., розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 вересня 2021 року, ухвалене о 10 год 35 хв під головуванням судді Шевиріної Т. Д. у приміщенні суду у м. Очакові Миколаївської області, повний текст якого складено 23 вересня 2021 року, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів, У С Т А Н О В И В: У квітні 2021 року ОСОБА_1 подав до суду вказаний позов, який обґрунтовував наступним. 17 серпня 2020 року між ним та ОСОБА_2 було досягнуто домовленість про те, що відповідач продасть, а позивач придбає житловий будинок АДРЕСА_1 . Сума розрахунку становить 93 300 гривень. З метою забезпечення виконання угоди у майбутньому позивач передав ОСОБА_2 завдаток у сумі 45 000 грн, про що свідчить розписка. Оскільки укладення договору купівлі-продажу не відбулося з вини відповідача, позивач просив стягнути з ОСОБА_2 суму завдатку у подвійному розмірі у сумі 90 000 грн. Заперечуючи проти задоволення позову, ОСОБА_2 подала відзив, у якому вказувала на безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 . Відповідач зазначала, що під час отримання правовстановлюючих документів на майно вона дізналася, що інший співвласник житлового будинку, яка мала надати згоду на продаж, померла, а її спадкоємиця виявила бажання придбати іншу частку будинку. Відповідач вказувала, що повідомила позивача про ці обставини та пропонувала йому повернути отримані нею кошти разом із процентами, отриманими за період їх знаходження на депозитному рахунку у банківській установі. Однак позивач відмовився від отримання зазначених коштів. Рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 вересня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. З ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнуто витрати на професійну правничу допомогу у сумі 4350 грн. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки договору купівлі-продажу будинку між сторонами укладено не було, отримана 17 серпня 2020 року ОСОБА_2 від ОСОБА_1 сума у розмірі 45 000 грн фактично є не завдатком, а авансом. Однак, оскільки позивач не просив стягнути аванс, то суд, виходячи з принципу диспозитивності, відмовив у задоволенні позову. Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги. Обґрунтовуючи свою апеляційну скаргу, ОСОБА_1 вказував, що сторонами у договорі обумовлено, що передана ОСОБА_2 сума є саме завдатком, а тому в силу ст.571 ЦК України внаслідок невиконання взятих на себе зобов`язань відповідач має повернути завдаток в подвійному розмірі. Крім того, позивачем зазначено, що оскільки відповідач в односторонньому порядку відмовилася від укладання договору купівлі-продажу будинку, то зобов`язання сторін плавно перейшли у договір позики. Таким чином, сплачені ним грошові кошти можна розцінювати як позику. Відповідач через свого представника подала відзив на апеляційну скаргу, у якому наголошувала на тому, що рішення суду є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги безпідставними. Крім того відповідач пояснила, що після оголошення оскаржуваного рішення повернула позивачу аванс у сумі 45 000 грн, що доводить розписка написана ОСОБА_1 . Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. З матеріалів справи вбачається, що 17 серпня 2020 року ОСОБА_2 складено розписку, відповідно до змісту якої ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 45 000 грн. за 48/100 частки житлового будинку АДРЕСА_1 . Решту грошових коштів у сумі 48 300 грн ОСОБА_1 зобов`язався сплатити ОСОБА_2 під час оформлення договору купівлі-продажу. Також у розписці ОСОБА_2 зазначила, що у разі неоформлення нею документів на будинок або відмови від продажу будинку, отримані нею грошові кошти вона поверне у подвійному розмірі. Згідно з поясненнями ОСОБА_2 отримані кошти в сумі 45 000 грн нею було розміщено на депозитному рахунку у ПАТ АБ «Укргазбанк», на підтвердження чого надано депозитний договір від 10 вересня 2020 року. Договір купівлі-продажу будинку між сторонами укладено не було. Відповідачем вказана сума на час ухвалення рішення судом першої інстанції повернута не була, про що свідчать її пояснення. Відповідно до ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно з ч.1 ст.546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Частини перша, третя статті 635 ЦК України передбачають, що попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі. Зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення. Відповідно до статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. Положеннями ст.547 ЦК України передбачено, що правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним. Згідно зі статтею 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом. Ознакою завдатку є те, що він слугує доказом укладення договору, на забезпечення якого його видано, одночасно є способом платежу та способом забезпечення виконання зобов`язання. На відміну від завдатку, аванс - це лише спосіб платежу. Він не виконує забезпечувальної функції, а виконує функцію попередньої оплати, яка підлягає поверненню у випадку невиконання зобов`язання. Відповідно до ч.1 ст.220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Проаналізувавши викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що обумовлена у розписці сума у розмірі 45 000 грн за своєю правовою природою є авансом, а не завдатком. Правила ст.570 ЦК України поширюються на випадки, коли договір було укладено, але одна із сторін ухиляється від його виконання. Внесення завдатку як способу виконання зобов`язання може мати місце в разі наявності зобов`язання, яке повинно було виникати на підставі договору. Оскільки договір купівлі-продажу, який за своєю формою та змістом відповідав вимогам закону, між сторонами у справі укладений не був, а сторони лише домовилися укласти такий договір у майбутньому, нотаріально посвідченої угоди про сплату завдатку між позивачем та відповідачем не укладалося, а існує лише розписка про отримання коштів, то передана ОСОБА_1 відповідачу грошова сума у розмірі 45 000 грн є авансом. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом України у постановах від 13 лютого 2013 року у справі №6-176цс12 та від 25 вересня 2013 року у справі №6-82цс13, а також Верховним Судом у постановах від 11 квітня 2018 року у справі №196/844/16-ц, від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18, від 22 квітня 2021 року у справі №551/980/19, від 01 листопада 2021 року у справі №201/13083/18. Проте, колегія суддів не погоджується з висновком суду про відмову у повному обсязі у задоволенні позову через відсутність вимоги позивача про стягнення авансу, виходячи з наступного. Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яке опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. У статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено завдання суду при здійсненні правосуддя та вказано, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. У статті 263 ЦПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з вимогами статті 264 ЦПК України при ухваленні рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. У цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, а ніж закон. Більш того, виходячи з положень ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах. Тому, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) та від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. При розгляді справи істотне значення має та обставина, що відмова в позові з причин неправильного визначення правової підстави за одночасної ідентичності матеріального змісту позовних вимог фактично скеровує позивача на повторне звернення до суду, повторне проходження судових процедур, у тому числі і сплату судових витрат, повторне доведення фактичних підстав позову тощо, що не відповідатиме принципам розумності та справедливості, а також спотворює завдання цивільного судочинства, зафіксоване у статті 2 ЦПК України. Вказана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі №662/397/15-ц. Суд першої інстанції зазначених вимог закону не врахував, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позову, не застосувавши до спірних правовідносин правові норми, які підлягали застосуванню, на що мав повноваження згідно з вимогами ЦПК України. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду на час його ухвалення було помилковим. Суд першої інстанції повинен був стягнути з відповідача аванс у сумі 45 000 грн та у зв`язку з частковим задоволенням позовних вимог розподілити судові витрати: з відповідача на користь позивача підлягали сплаті судовий збір у сумі 454 грн та витрати на професійну правничу допомогу у сумі 1750 грн, з позивача на користь відповідача підлягали стягненню витрати на професійну правничу допомогу у сумі 2900 грн. За такого рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового судового рішення. При ухваленні судового рішення судом апеляційної інстанції колегія суддів враховує, що відповідач після ухвалення оскаржуваного рішення судом першої інстанції повернула позивачу отриманий нею аванс у сумі 45 000 грн, про що свідчить написана 21 вересня 2021 року ОСОБА_1 розписка. ОСОБА_1 після надіслання йому відзиву відповідачем жодних заперечень про отримання ним авансу у вказану дату суду не надіслав. Підсумовуючи викладене, колегія суддів констатує, що станом на день ухвалення судового рішення судом апеляційної інстанції відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача 45 000 грн у зв`язку з добровільною сплатою відповідачем вказаної суми на користь позивача. Твердження позивача у апеляційній скарзі про трансформацію авансу у позику колегія суддів відхиляє, оскільки у розписці відсутні ознаки договору позики. За такого, відсутні підстави для задоволення позову ОСОБА_1 у суді апеляційної інстанції та розподілу судових витрат на користь позивача за розгляд справи в апеляційному суді. Проте, є підстави для розподілу судових витрат за розгляд справи в суді першої інстанції, оскільки вказаний суд помилково повністю відмовив позивачу у задоволенні позовних вимог, хоча були підстави для часткового задоволення позову. Згідно з вимогами ст.141 ЦПК України за розгляд справи в суді першої інстанції відповідач повинна відшкодувати позивачу судовий збір у сумі 454 грн та витрати на професійну правничу допомогу у сумі 1750 грн, а позивач повинен сплатити відповідачу витрати на професійну правничу допомогу у сумі 2900 грн. Норми частини 10 статті 141 ЦПК України регламентують, що при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат. Беручи до уваги вказані положення статті, колегія суддів вважає, що позивач має сплатити відповідачу 696 грн судових витрат, що є різницею між стягнутими судовими витратами (2900 грн - 454 грн - 1750 грн). Керуючись ст.374, 376, 382 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 вересня 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні його позовної вимоги до ОСОБА_2 про стягнення грошової суми. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати в сумі 696 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і у випадках, передбачених ст.389 ЦПК України, може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту. Головуючий О. В. Локтіонова Судді С. Ю. Колосовський О. О. Ямкова Повний текст постанови складено 08 грудня 2021 року.