Постанова Київський апеляційний суд № 752/10869/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа №752/10869/20 Головуючий 1 інстанція - Луценко О.М. Провадження № 22-ц/824/12292/2021 Доповідач 2 інстанція - Суханова Є.М. П О С Т А Н О В А іменем України 24 листопада 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді: Суханової Є.М., суддів: Олійника В.І., Сушко Л.П. розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 25 травня 2021 року у справі за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Ліко -Житлосервіс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги,- ВСТАНОВИВ: У червні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Ліко - Житлосервіс» звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за утримання будинку та прибудинкової території, втрат інфляційних втрат та трьох процентів річних. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідач був власником квартири АДРЕСА_1 і та користувався житлово-комунальними послугами, які належним чином надавалися позивачем відповідачу. Проте, ОСОБА_1 не здійснював оплату за надані послуги, у зв`язку з чим утворилася заборгованість за житлово-комунальні послуги у розмірі 15 387,28 грн, яка станом на день подачі позову не погашена. Товариство з обмеженою відповідальністю «Ліко - Житлосервіс» зазначає, що боржник, фактично отримуючи надані позивачем послуги, жодного разу не звернувся до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ліко-Житлосервіс» із запереченнями щодо їх вартості, об`ємів або актами - претензіями щодо їх якості. Відповідач не відмовлявся від отримання зазначених послуг у встановленому закону порядку. З урахуванням зазначеного, позивач просив суд стягнути з відповідача суму заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг у розмірі 15 387,28 грн, інфляційні втрати у розмірі 2 040,22 грн, 3% річних у розмірі 701,67 грн, а також покласти на відповідача витрати по сплаті судового збору. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 25 травня 2021 року позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Ліко -Житлосервіс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послугизадоволено. Стягнуто із ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Ліко-Житлосервіс» заборгованість за оплату житлово-комунальних послуг в розмірі 15 387,28 грн, інфляційні втрати в розмірі 2 040,22 грн, 3 % річних в розмірі 701,67 грн та судовий збір в розмірі 2 102,00 грн. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на те, що воно ухвалене з порушенням норм процесуального та матеріального права, з неповним та всебічним дослідженням усіх обставин справи та невідповідністю висновків суду обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення по відмову у задоволенні позову у повному обсязі. В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт посилався на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення без врахування обставин, встановлених судовим рішенням від 26.11.2019 у справі №756/14101/18, що набрало законної сили, між тими ж сторонами з тих же підстав. Суд у порушення вимог закону прийняв до уваги 25.05.2021 письмові пояснення позивача до позову та не надав жоднох оцінки доказам відповідача, помилково вважав, що між сторонами виникли договірні відносини. Судом не було перевірено правильність розрахунку суми боргу, дані первинних документів бухгалтерського обліку та фінансово звітності. Суд не врахував, що споживач звільняється від оплати житлово - комунальних послугу разі їх невикористання за період тимчасової відсутності. Апелянт вказав, що відсутність фактичного споживання послуг та правильного нарахування, під час розгляду справи про стягнення заборгованості за житлово -комунальні послуги є визначальною підставою для відмови у задоволенні позову. Також просив застовувати строк позовної давності. Своїм правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу відповідача Товариствоз обмеженою відповідальністю «Ліко -Житлосервіс» не скористалося. Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України. Відповідно до ч.1. ст.369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Згідно ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Враховуючи вищевикладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Частина перша статті 15 Цивільного кодексу України закріплює право кожної особи на захист свого права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Разом з тим, вимогами цивільного процесуального законодавства суд зобов`язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від встановленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Задовольняючи позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Ліко -Житлосервіс» суд дійшов висновку про їх доведеність, вмотивованість та обґрунтованість. Суд вважав, що між позивачем і відповідачем, який був власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , склалися фактичні договірні відносини щодо надання житлово-комунальних послуг, які відповідач отримав, проте не сплатив за них. Такі висновки суду є законними та обґрунтованими, вони відповідають встановленим у справі обставинам, з огляду на таке. Законом України «Про житлово-комунальні послуги» визначено основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов`язки. Відповідно до ст.19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги»учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є: власник, споживач, виконавець, виробник. Виробник послуг може бути їх виконавцем. Особливими учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є балансоутримувач та управитель, які залежно від цивільно-правових угод можуть бути споживачем, виконавцем або виробником. Відповідно до ст.179 ЖК України, користування будинками (квартирами) державного і громадського житлового фонду, фонду житлово-будівельних кооперативів, а також приватного житлового фонду та їх утримання здійснюється з обов`язковим додержанням вимог Правил користування приміщеннями жилих будинків і прибудинковими територіями, які затверджуються Кабінетом Міністрів України. Згідно з п. 7 «Правил користування приміщеннями житлових будинків» затверджених Постановою КМУ № 45 від 24 січня 2006 року «Про внесення змін до постанови Кабміну від 08 жовтня 1992 року № 572», власник та наймач квартири зобов`язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Відповідно до статей 156, 162 ЖК України власник зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату та плату за комунальні послуги щомісячно у встановлені строки. За правилами частини четвертої статті 319, статті 322 ЦК України власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. Відносини, що виникають у процесі надання та споживання житлово-комунальних послуг регулюються Законом України «Про житлово-комунальні послуги». Предметом регулювання цього Закону є відносини, що виникають у процесі надання споживачам послуг з управління багатоквартирним будинком, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення та поводження з побутовими відходами, а також відносини, що виникають у процесі надання послуг з постачання та розподілу електричної енергії і природного газу споживачам у житлових, садибних, садових, дачних будинках. Судом встановлено, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Ліко -Житлосервіс» здійснює обслуговування, утримання та експлуатацію багатоповерхового житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 на підставі Акту прийому-передачі житлового будинку від 30.12.2013. Відповідач ОСОБА_1 був власником квартири АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право власності, серії та номер НОМЕР_1 , виданого 15.09.2014 реєстраційною службою Головного управління юстиції у м. Києвіта відчужив 20.06.2019 вказану квартиру за договорм купвлі - продажу. Пунком 6 Договору купівіл - продажу квартири АДРЕСА_2 від 20.06.2019сторони обумовили, що продавець, яким виступав ОСОБА_1 , зобов`язується сплатити можливі нарахування за спожиті до дати укоалення цього договору комунальні послуги. Так, положенням частини 1 статті 5 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Відповідно до положень статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Згідно з частинами 1, 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Згідно з статтею 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Статтею 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Згідно із статтею 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною 1 статі 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Отже, укладаючи з договір купвлі продажу належної йому квартири відповідач погодився із оплатою можливих нарахувань за комунальні послуги. Відтак суд прийшов до вірного висновку про необхідність стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за оплату житлово-комунальних послуг в розмірі 15 387,28 грн. Такий розмір заборгованості повністю підтверджується наданим позивачем розрахунокм заборгованості, якйи не спростований відповідачем. Доводи апеляційної скарги про те, що матеріали справи не містять належних доказів фактичного надання послуг в розмірі суми, яка складає ціну цього позову, спростовується матеріалами справи. Доводи, щодо застосування позивачем неналежних тарифів є недоведеними, та неконкретними. Відповідач не вказує, який тариф на його думку мав би застосовуватись і не наводить своїх розрахунків заборгованості. Відповідач також не наводить конкретних доводів та розрахунків на підтвердження необґрунтованості того тарифу, що застосовує позивач. Доводи скарги з приводу відсутності критеріїв якості послуг, колегія не приймає, оскільки відповідачем не надано доказів на підтвердження факту надання тих чи інших послуг неякісно. Суду не надані відповідні акти-претензії, або висновки спеціалістів, на підтвердження факту не надання чи надання неякісних послуг. Разом з тим, колегія суддів зауважує, що у ч.1 ст.19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги»передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, проте відповідно до п.1 ч.1 ст.20 цього Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг. Такому праву прямо відповідає визначений п.5 ч.3 ст.20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», чинного на час виникнення спірних правовідносин, обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі. Позивач у справі, у період часу за який порушується питання про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги, є належною обслуговуючою організацією, а тому наділений правом вимоги щодо стягнення заборгованості за надані житлово-комунальні послуги. Отже, доводи апеляційної скарги в цій частині колегія суддів відхиляє як необґрунтовані та такі, що суперечать зазначеним вище нормам закону. Крім того, ухвалюючи рішення суд правильно виходив з того, що за наслідками прострочення виконання грошового зобов`язання, які існували на момент заборгованості застосовуються положення ч.2 ст.625 ЦК України. Згідно ст. 611 ЦК України уразі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України вразі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом цієї норми нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що відповідач не оспорює ні правильність нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних на прострочену суму, ні підставність їх стягнення. Відповідач був ознайомлений із позовною заявоюта надавав відзив на таку заяву, а відтак знавпро те, які саме позовні вимоги заявлено позивачем та розмір заборгованості, який позивач просив стягнути з відповідача. Розмір вимог про стягнення заборгованості,інфляційних втрат та трьох процентів річних позивач не збільшував, а у наданих суду 25.05.2021 письмових поясненнях лише навів обставини щодо заявленого відповідачем клопотання про застосування строку позовної давності у даних правовідносинах, що не є уточненням позовних вимог, про що у апеляційній скарзі зазначає відповідач. Крім того, у відзиві на позовну заяву відповідачем заявлялося клопотання про застосування строків позовної давності щодо вимоги про стягнення пені. Також аналогічні доводи містяться у поданій апеляційній скарзі. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до частин 3 та 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. За приписами статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Суд вірно затосував строк позовної давності у даних правовідносинах та з урахуванням укладеного 20.06.2019договору купівлі- продажу, в якому відповідач визнав свій обовязок щодо сплати за нараховані комунальні послуги, а тому заборгованість за оплату житлово-комунальних послуг підлягає стягненню саме з травня 2016 року (кінцевим строком оплати житлово - комунальних послуг за який є 20.06.2016) по червень 2019 року. Інші доводи апеляційної скарги, які зводяться до неналежної оцінки зібраних у справі доказів також не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваного рішення, такі доводи є безпідставними та такими, що не можуть вплинути на правильність висновків суду по суті спору. Судом стягнуто судові витрати у відповідності до положень ст. 141 ЦПК України. Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Підстав для його скасування з мотивів, викладених у скарзі, апеляційний суд не знаходить. Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів. Зважаючи на викладене, апеляційний суд рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Питання щодо розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України. Судові витрати відповідача по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги не підлягають відшкодуванню, оскільки суд залишає апеляційну скаргу без задоволення. Керуючись ст.ст.7,367, 369, 374, 375, 381, 382, 389 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 25 травня 2021 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, окрім випадків, передбачених ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Повна постанова складена 24.11.2021. Головуючий: Є.М. Суханова Судді: Л.П. Сушко В.І. Олійник