Постанова 4807 № 322/1315/19

Дата документу 29.11.2021 Справа № 322/1315/19 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЄУН 322/1315/19 Головуючий у 1 інстанції Мануйлова Н.Ю. Провадження №22ц/807/2893/21 Суддя-доповідач: Поляков О.З. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 листопада 2021 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати з цивільних справ Запорізького апеляційного суду у складі: Головуючого: Полякова О.З., суддів: Кухаря С.В., Крилової О.В. розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 19 квітня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики,- В С Т А Н О В И Л А: У листопаді 2019 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики. В обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначав, що 03 жовтня 2008 року між ним та ОСОБА_1 було укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_1 отримав у позику грошові кошти у сумі 11500 грн., зі сплатою 30 % річних за весь час фактичного користування грошовими коштами. 20 травня 2015 року ОСОБА_3 направив ОСОБА_1 вимогу про сплату боргу, яку останній отримав 23 травня 2015 року. Проте, відповідач суму боргу за вищезазначеним договором позики не повернув, у зв`язку з чим ОСОБА_3 звернувся з позовом до суду про стягнення заборгованості. Рішенням Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 17 травня 2016 року, зміненим постановою апеляційного суду Запорізької області від 25 жовтня 2016 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 стягнуто заборгованість за договором позики станом на 06 квітня 2016 року у розмірі 75560,44 грн., з яких 48410,92 грн. - сума основного боргу; 25908,08 грн. - проценти за користування позикою; 1241,44 грн. 3% річних. Вищевказане судове рішення ОСОБА_1 не виконано, стягнення здійснюється примусово через органи виконавчої служби, сума заборгованості становить 75560,44 грн. Оскільки частиною другою статті 11 ЦК України передбачається виникнення цивільних прав та обов`язків з договору та інших правочинів, ОСОБА_3 вважає, що у ОСОБА_3 виникли нові грошові зобов`язання, на які поширюється дія ст. 625 ЦК України. Згідно розрахунку ОСОБА_3 сума процентів за користування позикою за період з 06 квітня 2016 року по 31 жовтня 2019 року, яка розраховувалась від суми позики 11500 грн. становить 12316,03 грн., 3% річних, які розраховані із суми боргу стягнутої рішенням 75560,44 грн. становить 8092,21 грн. Посилаючись на вищенаведені обставини, ОСОБА_3 просив суд стягнути з ОСОБА_1 на його користь заборгованість за договором позики у розмірі 20408,25 грн. Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 19 квітня 2021 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 03 жовтня 2008 у розмірі 20408,25 грн. та судовий збір у розмірі 768,40 грн. Задовольняючи позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_1 відсотків за час користування позикою та 3% річних за прострочення виконання рішення суду, суд виходив з їх обґрунтованості, оскільки відповідач не виконував свої зобов`язання належним чином і у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог закону. Надані представником відповідача звіти ВДВС про здійсненні відрахування та виплати за виконавчим провадженням 58624149 здійсненні за період з грудня 2020 року по березень 2021 року, суд першої інстанції до уваги не прийняв, оскільки переметом розгляду справи є стягнення відсотків за час користування позикою та 3% річних за період з 06 квітня 2016 року по 31 жовтня 2019 року, а відрахування згідно звітів ВДВС здійснювалися після 31 жовтня 2019 року. Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 19 квітня 2021 року, та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. В обґрунтування своєї апеляційної скарги ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 зазначає, що на теперішній час рішення Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 17 травня 2016 року, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 23 жовтня 2016 року виконується відповідно до чинного законодавства України, про що свідчать копії матеріалів ВП № 58624149. На момент ухвалення оскаржуваного рішення ОСОБА_1 виплачено позивачу 11692,83 грн. В зазначеній цивільній справі позивачем використовується копія договору позики від 03 жовтня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Новомиколаївського районного нотаріального округу Запорізької області Моргуновим О.В. Оригінал договору знаходиться в матеріалах цивільної справи 322/1334/15. Отже, у зв`язку з тим, що рішення Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 17 травня 2016 року виконується належним чином, у позивача немає правових підстав стягувати з відповідача проценти та штрафні санкції, що нараховані на суму, встановлену цим рішенням, а саме на суму 75560,44 грн. Зважаючи на те, що стягнення заборгованості проводиться виконавчою службою за заявою стягувача, не подання виконавчого листа до виконавчої служби стягувачем для подальшого виконання рішення суду, з метою подальшого стягнення штрафних санкцій з метою збагачення з позичальника є зловживанням в розумінні ст. 13 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 369 цього Кодексу. Зважаючи на те, що ціна позову у справі становить менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, справа є малозначною, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без виклику сторін. Згідно з ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 просить відмовити у її задоволення, оскільки вважає рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 19 квітня 2021 року законним. ОСОБА_3 зазначає, що в позовній заяві він просив стягнути з ОСОБА_1 20408,25 грн. в рахунок відшкодування заборгованості а договором позики, з яких: сума відсотків за час користування позикою 12316,03 грн., 3% річних в розмірі 8092,21 грн. за період з 06 квітня 2016 року до 31 жовтня 2019 року. Тобто, ним заявлено вимоги лише щодо стягнення процентів за користування коштами і 3% річних, як відповідальність за пророчення сплати заборгованості, з дати, по яку було стягнуто проценти і 3 % річних за рішенням Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 17 травня 2016 року (06 квітня 2016 року) до моменту подачі позову (31 жовтня 2019 року). Основна сума заборгованості (тіло позики) за цим позовом не стягнується. Щодо стягнення суми заборгованості, ОСОБА_3 зазначає, що відповідно до ст. 534ЦК України у разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов`язання у повному обсязі, ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено законом: 1) у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов`язані з одержанням виконання; 2) у другу чергу сплачуються проценти і неустойка; 3) у третю чергу сплачується основна сума боргу. Тобто кошти, які стягнуті виконавчою службою на користь ОСОБА_3 навіть не погасили заборгованість по процентам. Отже, відповідач продовжує користуватися основною сумою позики, за що відповідно до п.4 Договору повинен сплачувати проценти. Оскільки відповідачем не здійснено остаточний розрахунок 25 травня 2015 року, то настали наслідки прострочення грошового зобов`язання відповідно до ст. 625 ЦК України. В разі неповернення відповідачем суми заборгованості в повному обсязі, ОСОБА_3 і надалі буде звертатися до суду про стягнення суми процентів за користування коштами та відповідальності у вигляді 3 % річних, як передбачено умовами договору позики. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Приписами ч. 4 цієї статті встановлено, що суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Заслухавши доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права. Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає не в повній мірі. Так, відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Під час розгляду справи № 322/1334/15 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, та за зустрічним позовом: ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним та стягнення моральної шкоди, судами встановлено, що 03 жовтня 2008 року ОСОБА_1 уклав з ОСОБА_3 договір позики, який посвідчений приватним нотаріусом Новомиколаївського районного нотаріального округу Запорізької області Моргуновим О.В., зареєстрований в реєстрі за № 2164. За умовами вказаного договору позики ОСОБА_4 (позикодавець) передав ОСОБА_1 (позичальник) грошові кошти у сумі 11500 грн., а позичальник зобов`язався своєчасно повернути грошові кошти по першій вимозі та сплатити проценти за користування грошовими коштами на умовах, визначених цим договором. Пунктом 3 договору передбачено, що в разі девальвації протягом строку дії цього договору національної грошової одиниці України позичальник зобов`язується повернути суму грошей у гривнях, еквівалентну 2300 доларам США за офіційним курсом НБУ на день платежу. За весь час фактичного користування грошовими коштами позичальник зобов`язується сплатити позикодавцеві 30 процентів річних, які виплачуються під час остаточного розрахунку за весь період фактичного користування позиченими коштами (пункт 4 договору). Якщо позичальник своєчасно не поверне позикодавцю суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 ЦК України, тобто несплачену у строк суму основного боргу, несплачені проценти за користування грошовими коштами та три проценти річних від простроченої суми (пункт 9 договору). ОСОБА_1 не виконав своїх зобов`язань, передбачених договором позики, і не повернув кошти позикодавцю. Відповідно до пункту 5 Договору позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) зі сплатою належних з нього процентів за користування грошовими коштами по першій вимозі позикодавця. 23 травня 2015 року ОСОБА_3 надіслав ОСОБА_1 вимогу про повернення коштів за договором позики. За наслідками розгляду вищезазначеного спору (справа № 322/1334/15), 17 травня 2016 року, Новомиколаївським районним судом Запорізької області ухвалено рішення, яким позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 03 жовтня 2008 року в розмірі 77397,46 грн., з яких: 48410,92 грн. сума основного боргу; 25908,08 грн. проценти за користування позикою за період з 03 жовтня 2008 року по 06 квітня 2016 року; 1241,44 грн. три проценти річних за період з 31 травня 2015 року по 06 квітня 2016 року; 1837,02 грн. інфляційні втрати за період з 31 травня 2015 року по 06 квітня 2016 року. В задоволенні іншої частини позову відмовлено. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним та стягнення моральної шкоди відмовлено повністю (а.с. 5-7). Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 25 жовтня 2016 року частково задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_5 . Рішення Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 17 травня 2016 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Змінено рішення суду першої інстанції в частині загальної суми заборгованості з 77397,46 грн. до 75560,44 грн. В іншій частині рішення суду залишено без змін (а.с. 8-11). Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦПК України (в редакції на час ухвалення рішення апеляційним судом) рішення або ухвала апеляційного суду набирають законної сили з моменту їх проголошення. Постановою Верховного Суду від 28 листопада 2018 року касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 17 травня 2016 року та рішення апеляційного суду Запорізької області від 25 жовтня 2016 року залишено без змін. За матеріалами також вбачається, що у Новомиколаївському районному ВДВ Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції відкрито ВП № 58624149 з примусового виконання виконавчого листа від 25 жовтня 2016 року № 322/1334/15, та здійснюються відповідні виконавчі дії (а.с. 29-31). Проте, станом на звернення ОСОБА_3 до суду з цим позовом, рішення апеляційного суду Запорізької області від 25 жовтня 2016 року ОСОБА_1 не виконано, що стало підставою для подання даного позову. Відповідно до положень статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Зазначений висновок суду узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 14-68цс18 (№ 758/1303/15-ц). Відповідно до ч.2 ст. 625 ЦК Україниборжник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Стаття 625 ЦК Українирозміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Отже, приписи розділу І книги 5 ЦК Українипоширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). З огляду на зазначене, у статті 625 ЦК Українивизначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Положення статті 625 ЦК Українипоширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Така правова позиція викладена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 14-16цс18 (№ 686/21962/15-ц). Наявність судового рішення про стягнення боргу не позбавляє позивача права на стягнення з відповідача інфляційних втрат за користування грошовими коштами на підставі частини другої статті 625 ЦК України. Така правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі № 6-2311цс16. Таким чином, невиконання рішення суду про повернення боргу за договором позики, породжує у позивача право на отримання інфляційного відшкодування та трьох відсотків річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України. Встановивши, що ОСОБА_1 порушив грошове зобов`язання, яке виникло на підставі рішення апеляційного суду Запорізької області від 25 жовтня 2016 року, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо обґрунтованості позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення 3% річних за період з 06 квітня 206 року по 31 жовтня 2019 року у розмірі 8092,21 грн. Доводи апеляційної скарги в цій частині висновків суду першої інстанції не спростовують. Посилання ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на те, що оригінал договору позики від 03 жовтня 2008 року міститься в матеріалах іншої справи, не мають правового значення, оскільки предметом цього спору не є стягнення заборгованості за договором позики. Аналіз змісту позовної заяви свідчить, що вимоги про стягнення трьох відсотків річних ОСОБА_3 обґрунтовував саме невиконанням ОСОБА_1 рішення апеляційного суду Запорізької області від 25 жовтня 2016 року в справі № 322/1334/15, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики в сумі 75560,44 грн. При цьому, колегія суддів погоджується з розрахунком позивача щодо нарахування трьох відсотків річних саме на суму (75560,44 грн.), яка стягнута рішенням з урахуванням процентів за користування позикою та трьох відсотків річних. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року в справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18)зроблено висновок, що «за змістом частини другої статті 625 ЦК Українинарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання. Таким чином, у статті 625 ЦК Українивизначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18). При цьому у вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, що правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України). Також Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, за яким дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п`ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов`язальних правовідносин. Отже, положення статті 625 ЦК Українипередбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду. У рішенні суду визнано грошові зобов`язання держави, визначено їх розмір; ці зобов`язання належним чином не виконані, тому в цьому випадку вимоги частини другої статті 625 ЦК Українипідлягають застосуванню». При цьому, безпідставними є доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 про те, що суд помилково не прийняв до уваги звіти про здійснені відрахування та виплати при примусовому виконанні рішення, оскільки, як вірно зазначив суд першої інстанції, ці відрахування здійсненні за період з грудня 2020 року по березень 2021 року, натомість, позивачем заявлено вимоги щодо стягнення 3% річних за період з 06 квітня 2016 року по 31 жовтня 2019 року. Отже, встановивши, що вказане судове рішення відповідачем не виконане, та у заявлений позивачем для нарахування сума боргу залишалась незмінною, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про нарахування трьох відсотків річних саме на суму 75560,44 грн. Разом з тим, колегія суддів не може погодитися з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь позивача відсотків за користування коштами у розмірі 30% річних на підставі п. 4 Договору позики, з огляду на наступне. Так, відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК Українипозикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Припис абзацу 2 частини 1 статті 1048 ЦК Українипро щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Враховуючи викладене, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК Україниправо кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Вказані правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19) вказано, що «у межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості. У постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК Українизастосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. Як встановлено судами у цій справі, згідно з пунктом 2.2 кредитного договору кредитної лінії ПАТ «Ощадбанк» надало кредит ПП «Спецзовнішкомплект» з остаточним терміном повернення не пізніше 6 жовтня 2015 року. Також рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 10 травня 2016 року у справі № 912/1543/16 установлено, що до настання зазначеної дати кредитор використав своє право вимагати дострокового повернення кредиту позичальником. Отже, строк кредитування відповідача є таким, що закінчився, як і його право законно користуватися позиченими коштами, а тому вимога ПАТ «Ощадбанк» про визнання поточних грошових вимог, а саме процентів за користування кредитом за період з 5 квітня 2016 року по 15 березня 2018 року, обґрунтовано відхилена судами. Відповідно, не підлягають задоволенню і вимоги про визнання нарахувань за цими процентами. Водночас у постанові від 13 грудня 2018 року у справі № 913/11/18 за позовом ПАТ «Ощадбанк» про стягнення процентів за кредитом, нарахованих поза межами строку кредитування на підставі частини першої статті 1048 ЦК України, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про те, що сторонами у пункті 2.7.2 кредитного договору з урахуванням принципу свободи договору (статей 6, 627 ЦК України) передбачено іншу домовленість, яка, на відміну від загального правила щомісячної виплати процентів лише у межах погодженого сторонами строку кредитування, встановленого абзацом другим частини першої статті 1048 ЦК України, допускає нарахування банком процентів за користування кредитом по день повного погашення заборгованості. Відтак за висновком Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною у постанові від 13 грудня 2018 року у справі № 913/11/18, ураховуючи умови договору, суд апеляційної інстанції помилково застосував до правовідносин сторін цього спору правову позицію Великої Палати Верховного Суду, наведену в постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, та відмовив у частині позовних вимог про стягнення заборгованості зі сплати процентів за кредитом, трьох процентів річних за прострочення сплати процентів за кредитом та інфляційних втрат за таке прострочення. Таким чином, за подібних правовідносин Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов протилежних висновків щодо можливості нарахування процентів за частиною першою статті 1048 ЦК Україниу випадку прострочення боржником, тобто неналежного виконання грошового зобов`язання. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду відзначає, що тлумачення умов укладеного сторонами справи договору щодо наслідків порушення відповідачем строків повернення позичених коштів має здійснюватися у системному взаємозв`язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання цивільно-правової відповідальності, в тому числі за порушення грошового зобов`язання, враховуючи, що за пунктом 22 частини першої статті 92 Конституції Українизасади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 13 грудня 2018 року у справі № 913/11/18, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.». Отже, враховуючи, що судами під час розгляду справи № 322/1334/15 встановлено строк повернення заборгованості за договором позики після направлення ОСОБА_3 вимоги (23 травня 2015 року) та враховуючи наявність судового рішення про стягнення заборгованості за цим договором, право позивача нараховувати проценти за користування коштами після закінчення строку дії договору припинилося. З урахуванням наведеного підстав для стягнення відсотків за договором позики від 03 жовтня 2008 року за період після 23 травня 2015 року немає, незважаючи на те, що в пункті 4 договору позики передбачене нарахування відсотків за користування коштами до моменту фактичного їх повернення позикодавцю. Аналогічного висновку також дійшов Верховний Суд у постанові від 03 березня 2021 року по справі № 234/5824/19, провадження № 61-583св20. Виходячи з вищевикладеного, та враховуючи, що строк договору позики вже закінчився, а також наявність рішення суду про стягнення боргу за договором позики, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги про додаткове стягнення процентів за користування грошовими коштами за договором позики є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. Зазначеного суд першої інстанції не врахував та дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 відсотків за користування коштами за договором позики в розмірі 12316,03 грн. За приписами п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. З огляду на вищезазначене, рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 19 квітня 2021 року підлягає скасуванню, з прийняття нової постанови про часткове задоволення позовних вимог, та стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 3% річних за період з 06 квітня 2016 року по 31 жовтня 2019 року у розмірі 8092,21 грн. В іншій частині вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики підлягають залишенню без задоволення. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Приписами ч. 1 ст. 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, враховуючи часткове задоволення апеляційної скарги 60,34%, скасування оскаржуваного рішення з прийняттям нової постанови про часткове задоволення позову (39,65%), пропорційно до задоволених вимог, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 304,68 грн., а з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 695,57 грн. Разом з тим, за приписами ч. 10 ст. 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат. За таких обставин з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 390,89 грн. Керуючись ст. ст. 7 ч. 13, 141, 367, 369 ч. 1 ст. 374, ст. 376, 381, 382, 384, п. 1 ч. 1 ст. 389 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 - задовольнити частково. Рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 19 квітня 2021 року в скасувати, прийняти нову постанову, за якою: «Позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованість у розмірі 8092 (вісім тисяч дев`яносто дві) гривні 21 копійку (3% річних за період з 06 квітня 2016 року по 31 жовтня 2019 року). В іншій частині позов залишити без задоволення. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 390 (триста дев`яносто) гривень 89 копійок. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена 29 листопада 2021 року. Головуючий: Судді: