Постанова КЦС ВС № 221/4809/13-ц

Постанова Іменем України 24 листопада 2021 року м. Київ справа № 221/4809/13-ц провадження № 61-7743 св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк»; відповідач - ОСОБА_1 ; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - на заочне рішення Волноваського районного суду Донецької області від 21 жовтня 2013 року у складі судді Овчиннікової О. С. та постанову Донецького апеляційного суду від 16 квітня 2021 рокуу складі колегії суддів: Биліни Т. І., Лопатіної М. Ю., Мальцевої Є. Є., ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовної заяви У вересні 2013 року публічне акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк» (далі - ПАТ «ПУМБ») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заява мотивована тим, що 03 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредитні кошти у розмірі 59 185 доларів США зі сплатою 11,90 % річних за користування кредитом, з кінцевим терміном повернення до 03 грудня 2022 року. ОСОБА_1 свої зобов`язання за вищевказаним кредитним договором належним чином не виконував, на вимоги банку не реагував, унаслідок чого станом на 15 вересня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 64 340,39 доларів США, еквівалент суми пені та штрафів у розмірі 22 302,13 доларів США, з яких: 52 199,62 доларів США - заборгованість за сумою кредиту, 12 140,77 доларів США - заборгованість за непогашеними відсотками за користуванням кредиту, 1 710,28 доларів США - сума еквіваленту пені за прострочення строків виконання зобов`язання за кредитним договором, 591,85 доларів США - сума еквіваленту штрафів за порушення умов, передбачених пунктами 4.3.2 - 4.3.6 кредитного договору. Посилаючись на викладене, ПАТ «ПУМБ» просило суд стягнути з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором від 03 грудня 2007 року, яка станом на 15 вересня 2013 рокустановить 64 340,39 доларів США. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Волноваського районного суду Донецької області від 21 жовтня 2013 року позов ПАТ «ПУМБ» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «ПУМБ» заборгованість за кредитним договором від 03 грудня 2007 року у розмірі 64 340,39 доларів США, еквівалент 2 302,13 доларів США, з яких: 52 199,62 доларів США - заборгованість за сумою кредиту, 12 140,77 доларів США - заборгованість за непогашеними відсотками за користування кредитом, 1 710,28 доларів США - сума еквіваленту пені за прострочення строків виконання зобов`язання за кредитним договором, 591,85 доларів США - сума еквіваленту штрафів за порушення умов, передбачених пунктами 4.3.2 - 4.3.6 кредитного договору. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, щопозичальник свої кредитні зобов`язання належним чином не виконував, на вимоги банку не реагував, унаслідок чого утворилася заборгованість, розмір якої відповідає умовам договору та вимогам закону. Не погоджуючись із зазначеним заочним рішенням суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 -21 серпня 2020 року звернувся до Волноваського районного суду Донецької області із заявою про перегляд заочного рішення суду першої інстанції. Ухвалою Волноваського районного суду Донецької області від 24 грудня 2020 року у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - про перегляд заочного рішення Волноваського районного суду Донецької області від 21 жовтня 2013 року відмовлено. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Донецького апеляційного суду від 16 квітня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задоволено частково. Заочне рішення Волноваського районного суду Донецької області від 21 жовтня 2013 року скасовано в частині стягнення пені і штрафу та ухвалено нове рішення. Позов ПАТ «ПУМБ» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 03 грудня 2007 року задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «ПУМБ» заборгованість за кредитним договором від 03 грудня 2007 року у розмірі: 52 199,62 доларів США - заборгованість за сумою кредиту, 12 140,77 доларів США - заборгованість за непогашеними відсотками за користування кредитом, пеню у розмірі 8 147,92 грн. У решті позову відмовлено.Вирішено питання розподілу судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про часткове задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що відповідачем не спростовано доводи банку щодо укладення кредитного договору, видачі кредитних коштів позичальнику, часткового погашення ним кредиту та неналежного виконання умов договору. При цьому розмір заборгованості за тілом кредиту, а також відсотки за користування кредитом обчислено банком вірно відповідно до умов договору та вимог закону з урахуванням наслідків надіслання банком 02 серпня 2013 року дострокової вимоги позичальнику щодо повернення всієї суми кредиту та відсотків за користування кредитом. Разом з тим, вимоги банку щодо нарахування та стягнення пені за прострочення сплати кредитної заборгованості є безпідставними, оскільки пеня обчислена в іноземній валюті, а її розмір перевищує подвійну облікову ставку Національного банку України, що діяла у період за який сплачується пеня. У зв`язку з цим, апеляційний суд, навівши розрахунки, стягнув з відповідача на користь банку пеню у розмірі 8 147,92 грн з урахуванням строку позовної давності в межах одного року, заявленої відповідачем у справі. Крім того, суд апеляційної інстанції вважав, що наслідки спливу позовної давності необхідно застосувати й до вимог банку щодо стягнення з відповідача штрафу, оскільки із розрахунку заборгованості суми штрафу не вбачається, за який період вона нарахована. Нові докази у справі, а саме виписки по кредитному договорі, на стадії апеляційного перегляду справи були прийнятті у зв`язку з тим, що відповідач до районного суду не з`явився, а в апеляційній скарзі заперечував достовірність доказів банку і саме тому банк надав ці докази апеляційному суду. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову банку відмовити у повному обсязі. У частині відмови в позові позивач судові рішення не оскаржив. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з Волноваського районного суду Донецької області. У вересні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 жовтня 2021 року справу за позовом ПАТ «ПУМБ» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - мотивована тим, що судом першої інстанції належним чином не було повідомлено відповідача про дату, час і місце розгляду справи, а підпис, що міститься у поштовому повідомлені, йому не належить. Матеріали справи не містять доказів укладення кредитного договору, факту видачі грошових коштів та часткового погашення кредиту, розрахунок заборгованості за підписом банку вказаний факт не підтверджує. Апеляційний суд при ухваленні судового рішення у порушення вимог ЦПК України взяв до уваги ті докази, які не були подані банком до суду першої інстанції, що суперечить правовим висновкам Верховного Суду. Банк не довів ті обставини, на які посилається, а тому у задоволенні позову слід було відмовити. Банківська виписка не є допустимим доказом у справі. Крім того, апеляційний суд безпідставно не застосував до спірних правовідносин, а саме щодо періодичних платежів за тілом кредиту та відсотків за користування кредитом, строку позовної давності. Посилається в цій частині на прецедентну практику Європейського суду з прав людини. Також суди не застосували концепцію негативного доказу, про що неодноразово наголошував Верховний Суд. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У червні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ПАТ «ПУМБ» на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , в якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги - безпідставними. Відповідачем не спростовано доводи банку щодо наявності між ними кредитних правовідносин та боргу за договором. Документ, що підтверджує видачу кредиту, дійсно не зберігся, проте наявна власноруч підписана заява відповідача, в якій він визнає наявність заборгованості за кредитним договором від 03 грудня 2007 року та надає згоду на реалізацію заставного майна за цим договором, яке відбулося на підставі виконавчого напису від 16 серпня 2010 року № 1074. При цьому факт отримання кредиту в цій заяві відповідачем не заперечується. У липні 2021 року до Верховного Суду надійшла відповідь представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - на відзив ПАТ «ПУМБ», в якому зазначено, що банк самостійно підтверджує відсутність у нього доказу щодо видачі кредиту, а також того, що банківську виписку він до суду першої інстанції як доказ не подавав. Зазначене свідчить про те, що позивачем у порушення вимог статті 60 ЦПК України 2004 року, статті 81 ЦПК України у чинній редакції, не доведено тих обставин, на які він посилається. Фактичні обставини справи, встановлені судами 03 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредитні кошти у розмірі 59 185 доларів США зі сплатою 11,90 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення до 03 грудня 2022 року (т. 1, а. с. 17-22). За розрахунком банку станом на 15 вересня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 64 340,39 доларів США, еквівалент суми пені та штрафу у розмірі 2 302,13 доларів США, з яких: 52 199,62 доларів США - заборгованість за сумою кредиту, 12 140,77 доларів США - заборгованість за непогашеними відсотками за користуванням кредиту, 1 710,28 доларів США - сума еквіваленту пені за прострочення строків виконання зобов`язання за кредитним договором, 591,85 доларів США - сума еквіваленту штрафів за порушення умов, передбачених пунктами 4.3.2 - 4.3.6 кредитного договору (т. 1, а. с. 8-12). 02 серпня 2013 року ПАТ «ПУМБ» на адресу ОСОБА_1 направлено вимогу про дострокове повернення всієї суми кредиту та процентів за користування кредитом у порядку статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». У вказаній вимогі зазначено, що ОСОБА_1 має заборгованість у розмірі 63 595,33 доларів США, яку він повинен погасити протягом 30 днів (т. 1, а. с. 15, 16). До відзиву на апеляційну скаргу долучена копія заяви ОСОБА_1 від 26 грудня 2008 року до ПАТ «ПУМБ», згідно з якої відповідач унаслідок економічної ситуації в державі та курсу долара США зобов`язувався до 27 числа кожного місяця погашати 50% щомісячної суми платежу (т. 3, а. с. 148). У заяві від 15 квітня 2009 року ОСОБА_1 погодився реалізувати закладене майно по кредитному договору від 29 листопада 2007 року та кредитному договору від 03 грудня 2007 року (земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , та двокімнатну квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 (т. 3, а. с. 149). На підставі виконавчого напису від 16 серпня 2010 року № 1074 згідно з протоколу №1-05174, долученого до відзивуПАТ «ПУМБ» на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , відбулося проведення прилюдних торгів по реалізації майна, яке належить ОСОБА_1 , а саме продано двокімнатну квартиру АДРЕСА_3 , за ціною 186 596,80 грн (т. 3, а. с.151). Проте за рахунок заставного майна повністю кредит погашено не було. Представником відповідача - ОСОБА_2 - у поданій апеляційній скарзі заявлено клопотання про застосування позовної давності до спірних правовідносин, посилаючись на те, що відповідач не був належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, а тому не брав участі у такому розгляді, що є підставою для вирішення апеляційним судом заяви останнього про застосування позовної давності (т. 3, а. с. 36-44). 2.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Щодо повідомлення про дату судового засідання Судом установлено, що суд першої інстанції ухвалив заочне рішення у справі № 221/4809/13-ц за позовом ПАТ «ПУМБ» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. У поданій апеляційній скарзі (т. 3, а. с. 36-44) представник відповідача вказував на те, що суд першої інстанції не повідомив останнього про дату, час і місце розгляду його справи, оскільки доказів отримання відповідачем судової повістки у матеріалах справи відсутні. У матеріалах справи міститься поштове повідомлення про вручення з невідомим вкладенням особі за довіреністю, проте доказів того, що ОСОБА_1 уповноважив будь-яку особу за довіреністю отримувати його поштову кореспонденцію відсутні. Таким чином, суд першої інстанції не надав можливості відповідачу знати про розгляд його справи, дату, час і місце її розгляду, надати відзив на позов, а також з`явитися у судове засідання, чим порушив його право на доступ до правосуддя. Верховний суд відхиляє такі доводи з огляду на таке. Згідно з частиною першою статті 224 ЦПК України в редакції, чинній на момент ухвалення заочного рішення, у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи. Відповідно до частини п`ятої статті 74 ЦПК України в редакції, чинній на момент ухвалення заочного рішення, судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. У разі відсутності адресата особа, що доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення (частина четверта статті 74 ЦПК України у зазначеній редакції). Заочний розгляд справи і ухвалення заочного рішення не порушує конституційного принципу змагальності процесу, оскільки забезпечується повною інформованістю сторін про позицію кожного, судове засідання проводиться за загальними правилами, у відповідача зберігається право на оскарження ухваленого заочного рішення. Не з`явившись в судове засідання, відповідач добровільно обмежує себе у використанні передбаченими процесуальними правами на надання суду доказів в обґрунтування своїх можливих заперечень проти позову, добровільно виключає свою особисту участь у дослідженні доказів у судовому засіданні. Аналіз наведених вище норм ЦПК України дає підстави стверджувати, що закон передбачає наявність чотирьох умов, сукупність яких дає можливість суду ухвалити заочне рішення: 1) неявка відповідача; 2) належне його повідомлення; 3) відсутність поважних причин неявки відповідача; 4) згода позивача. Колегія суддів зазначає, що всі умови ухвалення заочного рішення у суду першої інстанції були наявні. Доводи касаційної скарги щодо неналежного повідомлення відповідача про дату судового засідання у районному суді спростовуються наявністю на а. с. 58, т. 1 розпискою від імені «Беженар» про отримання 09 жовтня 2013 року судової повістки на судове засідання, призначене на 21 жовтня 2013 року, яка була надіслана на адресу, зазначену відповідачем, як у кредитному договорі (а. с. 22, т. 1), так і в заяві про перегляд заочного рішення (а. с. 1, т. 2), в апеляційній скарзі (а. с. 36, т. 2), у касаційній скарзі до Верховного Суду та численних інших процесуальних зверненнях відповідача до суду: вул. Леніна, 121, смт Новотроїцьке, Донецька область. Доводи касаційної скарги, що підпис у розписці не належить ОСОБА_1 , оскільки його підпис є іншим з його демонстрацією, колегією суддів відхиляються, оскільки суд не є експертом для порівняння зразків підписів, призначення відповідної експертизи відповідач не просив, як і не надав доказів із поштового відділення, що повістка йому не вручалася. Проставлення на розписці в якості підпису прізвища особи не є неналежним повідомленням про дату судового засідання. У зв`язку з викладеним посилання на відповідні судові рішення Верховного Суду є безпідставним і нерелевантними до цієї справи, так як у справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідач належним чином, під розписку, був повідомлений про дату судового засідання. Щодо подання додаткових доказів на стадії апеляційного перегляду справи Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України (на час розгляду справи апеляційним судом) докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. У пункті 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» судам роз`яснено, що вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання. Заявник касаційної скарги посилається на те, що банк на стадії апеляційного провадження прийняв до розгляду банківську виписку по кредитному договору, заяви відповідача про отримання кредиту, протокол про проведення торгів і неможливість подання цих доказів у районному суді банк не навів. Верховний Суд погоджується з процесуальними діями апеляційного суду та відхиляє відповідні доводи касаційної скарги з огляду на таке. Дійсно, обмеження у можливості надання доказів до суду апеляційної інстанції переслідує не мету створення перешкод у поповненні доказової бази у справі, а, навпаки, має на меті забезпечення максимально повного подання доказів шляхом підвищення активності осіб, які беруть участь у справі, при її розгляді у суді першої інстанції та відповідальність за свої дії в процесі захисту права. Проте зазначене слід відрізняти від випадків, коли в особи, яка надає нові докази до апеляційного суду, відсутні недобросовісність дій у разі. При цьому процес судового доказування є цілісною системою. Тому недопущення у деяких випадках доказу з формальних підстав руйнує цю систему. Суд апеляційної інстанції, приймаючи та досліджуючи наведені нові докази, належним чином обговорив це питання з учасниками процесу, а у своїй постанові мотивував вказану процесуальну дію. Верховний Суд зазначає, що принципи змагальності та диспозитивності цивільного судочинства покладають певні права та обов`язки на кожного учасника справи. Зокрема, встановлено, що банк до позовної заяви надав повний перелік документів та доказів, які, на його думку, підтверджували позовні вимоги, у тому числі розрахунок заборгованості (а. с. 20-54, т. 1). Оскільки відповідач ОСОБА_1 , реалізуючи своє процесуальне право на участь у судовому засіданні, будучи належним чином повідомлений про дату судового засідання, в яке не з`явився, то районний суд належним чином оцінив подані позивачем докази і ухвалив відповідне рішення, оскільки жодних заперечень відповідача проти позову не було. Подаючи апеляційну скаргу, ОСОБА_1 зазначив обставини, які не були і не могли бути предметом судового розгляду, через їх відсутність. А саме заявлено, що відповідач кредит не отримував і кредит не погашав, а розрахунок кредитної заборгованості не є належним доказом у справі. Кожному суб`єктивному праву особи кореспондує юридичний обов`язок іншої особи. Ці два елементи правовідносин не можуть існувати один без одного. Так, статтями 355, 356 ЦПК України передбачено право подання апеляційної скарги та наведено її зміст, зокрема, зазначення, у чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення суду, неправильність установлення обставин справи тощо. Разом з тим, стаття 360 ЦПК України регламентує порядок подання відзиву на апеляційну скаргу, у пункті 5 частини другої якого зазначено про можливість подання до відзиву документів. Ці два диспозитивні права учасників справи при розгляді справи в апеляційному суді реалізуються таким терміном, як «межі розгляду справи судом апеляційної інстанції» (стаття 367 ЦПК України). Саме тому, виходячи з принципу кореспондуючої співмірності, беручи до уваги, що відповідач в апеляційній скарзі зазначив обставини, які потребували доведення/спростування, і про які не було відомо під час розгляду справи в районному суді, позивач, на спростування доводів апеляційної скарги, подав докази отримання відповідачем кредиту, часткового погашення ним кредиту, які апеляційний суд у змагальному процесі дослідив та оцінив, зазначивши про це в судовому рішенні. При цьому такі нові докази не змінили суть рішення першої інстанції, оскільки і без них рішення суду на підставі поданих позивачем доказів є обґрунтованим і достатнім. Зазначені доводи апеляційної скарги підлягали спростуванню позивачем у суді апеляційної інстанції ще й через суперечливу поведінку відповідача, яка є взаємовиключною. Так, у скарзі ним спочатку зазначається, що кредит ОСОБА_1 не отримував, кредит не погашав і, одночасно з цим, зазначається протилежне, а саме про те, що суд повинен застосувати положення про позовну давність у зв`язку з щомісячними платежами по кредиту. Такі самі доводи наведені у касаційній скарзі, які є безпідставними. У зв`язку з цим посилання на відповідні судові рішення Верховного Суду не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, наявні інші процесуальні обставини. Верховний Суд також відхиляє доводи касаційної скарги про те, банківська виписка по кредитному договору не є належним й допустимим доказом у справі. Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно з указаними положенням закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі. Разом з тим, відповідно до пункту 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року № 254 (у редакції на час спірних правовідносин), виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Аналогічна за змістом норма закріплена у пункті 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року № 75 (у редакції на час розгляду справи судами). Таким чином, виписка по картковому рахунку може бути належним доказом щодо заборгованості відповідача за тілом кредиту, яка повинна досліджуватися судом у сукупності з іншими доказами. Такий правовий висновок узгоджується зі сталою судовою практикою Верховного Суду, зокрема, викладеною у постанові від 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18, провадження № 61-9618св19. Щодо концепції негативного доказу У касаційній скарзі зазначається, що суди не застосували концепцію негативного доказу, про який йдеться в численних судових рішеннях Верховного Суду. Верховний Суд не погоджується з такими доводами касаційної скарги з огляду на таке. У пункті 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справа № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19, зазначено таке: «Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18 (пункт 41). Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18)». Колегія суддів зазначає, що вказані вище доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки позивач повністю виконав свої процесуальні обов`язки у змагальному процесі, надав відповідні докази на підтвердження позовних вимог і не перекладав ці обов`язки (зі спростування) на іншу сторону. Щодо переривання позовної давності вчиненням виконавчого напису Судами встановлено, що на підставі виконавчого напису від 16 серпня 2010 року № 1074 відбулося проведення прилюдних торгів по реалізації майна, яке належить ОСОБА_1 , а саме продано двокімнатну квартиру АДРЕСА_3 , за ціною 186 596,80 грн. Вчинення виконавчого напису не перериває позовну давність, тому в цій частині доводи касаційної скарги є безпідставними. Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому, вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує виникнення права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло у стягувача раніше. Метою вчинення виконавчого напису є надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання безспірного зобов`язання боржником. З урахуванням наведеного, перебіг позовної давності за вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки починається від дня, коли у кредитора (іпотекодержателя) виникло право на відповідний позов, незалежно від того, чи звертався він після цього до нотаріуса за захистом своїх цивільних прав. У силу положень статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку, а також у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Звернення стягнення на предмет іпотеки не вказане у статті 264 ЦК України в якості окремої підстави переривання перебігу позовної давності, а також не може вважатися діями, що свідчать про визнання боржником свого боргу, чи прирівнюватись до пред`явлення позову. Звернення стягнення є реалізацією іпотекодержателем свого права, передбаченого договором іпотеки, та підставою припинення цього права. Повернення стягувачу виконавчого напису (виконавчого документу) також не може переривати перебіг позовної давності за позовними вимогами про звернення стягнення з аналогічних причин. Зазначений поравовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 357/5125/16-ц, провадження № 61-15142сво18. Щодо суті спору За змістом статті 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України. За правилами статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки, відшкодування збитків. Отже, для належного виконання зобов`язання необхідно дотримуватися визначених у договорі строків (термінів), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням. Згідно з частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Згідно зі статтею 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. У частині першій статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. У постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі 727/2318/16-ц, провадження № 61-3965св18, зроблено висновок про те, що якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу). Такий правовий висновок також викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18); від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18). Згідно із «Графіку повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом» (додаток № 1 до кредитного договору від 03 грудня 2007 року) встановлено строк для кожного щомісячного періодичного платежу за тілом та процентами, починаючи з січня 2008 року (термін повернення - 03 січня 2008 року) до грудня 2022 року (термін повернення - 03 грудня 2022 року). Із позовом до суду банк звернувся 24 вересня 2013 року, останній платіж згідно з розрахунком заборгованості банку було здійснено 03 жовтня 2011 року. Отже, трирічний строк позовної давності, передбачений статтею 257 ЦК України, позивачем не пропущено. Помилкове посилання апеляційного суду на те, що строк позовної давності повинен обчислюватися з 02 серпня 2013 року, тобто з дня надіслання банком вимоги про дострокове повернення кредиту (а. с. 15-16, т. 1) не впливає на правильне вирішення спору, оскільки банком позовна давність не пропущена, банк судове рішення не оскаржив. А відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи, що відповідач порушив умови кредитного договору, правильно визначивши розмір кредитної заборгованості відповідно до умов договору та вимог закону, з урахуванням сплачених коштів, апеляційний суд стягнув кредитний борг на користь банку. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. З огляду на викладене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - залишити без задоволення. Заочне рішення Волноваського районного суду Донецької області від 21 жовтня 2013 року в нескасованій при апеляційному перегляді частині та постанову Донецького апеляційного суду від 16 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк