Постанова Дніпровський апеляційний суд № 216/5595/17

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/7892/21 Справа № 216/5595/17 Суддя у 1-й інстанції - Кузнецов Р. О. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 листопада 2021 року м.Кривий Ріг Справа № 216/5595/17 Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Зубакової В.П. суддів - Барильської А.П., Бондар Я.М. секретар судового засідання Кислиця І.В. сторони: позивач ОСОБА_1 , відповідач Приватне акціонерне товариство «Електроград», розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Велегура Михайло Іванович, на рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 березня 2021 року, яке ухвалено суддею Кузнецовим Р.О. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 12 квітня 2021 року, - ВСТАНОВИВ: 31 жовтня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Електроград» (наалі ПрАТ «Електроград») про поновлення на роботі та оплати за стягнення середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу. Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 , у період з 16.09.2015 року по 02.08.2017 року, працював на посаді майстра на ПрАТ «Електроград». На підставі наказу №180-к від 02.08.2017 року, ОСОБА_1 було звільнено згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України, у зв`язку з прогулом без поважної причини. Позивач вважає своє звільнення незаконним та таким, що відбулося з порушенням вимог трудового законодавства. Так, 02.08.2017 року він дійсно був відсутній на роботі, але з поважної причини, оскільки знаходився на лікарняному у зв`язку з хворобою. Відповідач до накладення дисциплінарного стягнення повинен був з`ясувати причини відсутності ОСОБА_1 на робочому місці та надати можливість письмово пояснити свою відсутність. Але, замість з`ясування обставин відсутності на робочому місці, роботодавець одразу прийняв рішення про звільнення. Також, вважає, що відповідач порушив ч. 3 ст. 40 КЗпП, якою передбачено, що не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності. Оскільки, після звільнення, ОСОБА_1 не було видано довідку про середній заробіток та суму компенсації за використану відпустку, це позбавило його можливості розрахувати суму, яку потрібно стягнути з відповідача та визначити ціну позову. Тільки після надсилання адвокатського запиту, відповідач поштою надіслав відповідну довідку, яка датована 19.10.2017 року. Позивач вважає, що строк звернення до суду з позовом про поновлення на роботі пропущений з поважних причин та підлягає поновлення. Посилаючись на викладене, позивач просив суд: поновити пропущений строк для звернення до суду з позовними вимогами про поновлення на роботі; поновити його на посаді майстра в ПрАТ «Електроград»; стягнути з ПрАТ «Електроград» на користь позивача середньомісячну заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 17 077,50 грн., компенсацію за невикористану відпустку при звільненні в сумі 7 620,48 грн. та моральну шкоду в сумі 50 000,00 грн. Відповідач ПрАТ «Електроград» просив суд відмовити в задоволені позовних вимог, посилаючись на пропуск позивачем строку, визначеного статтею 233 КЗпП України для звернення до суду за захистом свого порушеного права. Рішенням Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 березня 2021 року в задоволенні позовних вимог відмовлено. В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Велегура В.О., просить скасувати рішення суду, яким відмовлено у задоволенні його позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення плати за час вимушеного прогулу, та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог, посилаючись на неправильне застування судом норм матеріального права та неврахування того, що роботодавцем було допущено порушення вимог КЗпП України при звільненні позивача, що є безумовною підставою для його поновлення на посаді. Так, роботодавець, у порушення вимог 149 КЗпП України, не зажадав від працівника пояснень щодо причини відсутності на робочому місці та звільнив його із займаної посади у період тимчасової непрацездатності, що прямо заборонено нормами ч. 3 ст. 40 КЗпП України. При цьому, зазначає, що при поновленні позивача на посаді, суд має стягнути на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу. Крім того, наводить положення статті 116 КЗпП України, якою передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належить йому від підприємства, проводиться в день звільнення. Відзив на апеляційну скаргу не подано. Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача ОСОБА_1 адвоката Велегуру М.І., який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, представника відповідача ПрАТ «Електроград» - адвоката Пантелєєва О.В., який заперечував проти доводів апеляційної скарги та просив залишити її без задоволення, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Згідно роз`яснень, викладених у п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд зазначає у рішенні про відмову у позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, всупереч вищевикладеного, виходив одночасно з недоведеності позовних вимог, оскільки доводи позивача ОСОБА_1 щодо неправомірності дій ПрАТ «Електроград» при його звільненні не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду, та пропуску позивачем строку, визначеного ст. 233 КЗпП України, для звернення до суду за захистом свого порушеного права. Тому, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, вважає за необхідне змінити мотиви відмови у його задоволенні. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 працював на посаді майстра в ПрАТ «Електроград» у період з 16.09.2015 року по 02.08.2017 року. Згідно з Наказом №180-к від 02.08.2017 року ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України, у зв`язку з прогулом без поважної причини на підставі Акту про відсутність на роботі від 02.08.2017 року. Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Таким актом національного законодавства України є, зокрема, Конвенція Міжнародної Організації Праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця 1982 року, яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 04 лютого 1994 року N 3933-XII (далі - Конвенція). Згідно із статтею 4 вказаної Конвенції трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов`язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби. Відповідно до ст. 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Право громадян на працю забезпечується державою, а трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством (ст. ст. 2, 36, 40, 41 КЗпП України). Відповідно до пункту 4 статті 40 КЗпП роботодавець може розірвати трудовий договір (як укладений на невизначений строк, так і строковий до закінчення його чинності) з працівником у разі його прогулу (в т. ч. у разі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин. Відповідно до п. 22, 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" № 9 від 6 листопада 1992 року роз`яснено, що у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судом необхідно з`ясувати в чому конкретно проявилось порушення трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 ст. 40 і п.1 ст.41 КЗпП України чи додержані власником або уповноваженими ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи не застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника. При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 4 ст. 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу). Отже, для правильного вирішення спору про звільнення суду необхідно надати оцінку причинам поважності відсутності на роботі працівника. Колегія суддів звертає увагу на те, що закон не містить вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі, тобто не визначено перелік обставин, за яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, тому суд, вирішуючи позов про поновлення на роботі саме з підстав відсутності прогулу, надає оцінку поясненням працівника з огляду на всі фактичні обставини справи, доведені відповідними доказами з дотриманням статті 76 ЦПК України. При цьому обов`язок доведення вини працівника у такому порушенні трудової дисципліни як прогул, за який має настати відповідальність у вигляді звільнення, покладено на роботодавця. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2018 року у справі № 235/2284/17 (провадження № 61-72св17) зроблено висновок, що основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника. Згідно частин 1-3 статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Європейський суд з прав людини зауважив, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року) Як вбачається з матеріалів справи, позивача ОСОБА_1 звільнено за прогул - відсутність на робочому місці більше трьох годин поспіль, починаючи з 08 години 00 хвилин ранку 02 серпня 2017 року, що зафіксовано Актом про відсутність на роботі від 02.08.2017 року, який було складено комісією об 11 годині 34 хвилини (а.с. 25). При цьому, вимоги статті 149 КЗпП України щодо відібрання від працівника письмових пояснень щодо причини відсутності на робочому місці роботодавцем не виконано й доводи апеляційної скарги в цій частині є обґрунтованими. Разом з тим, згідно із висновками Верховного Суду України та Верховного Суду, викладеними в постановах від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-2801цс15, від 09 жовтня 2019 року у справі № 359/2091/17, від 06 листопада 2019 року у справі № 141/1061/15-ц, від 19 листопада 2019 року у справі № 310/10016/18-ц, невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є саме по собі підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений наданими суду доказами, у зв`язку з чим вказані обставини підлягають встановленню під час судового розгляду даного спору по суті. Як вбачається з матеріалів справи, КУ «Центр первинної медико-санітарної допомоги №6» Криворізької міської ради» видано листок непрацездатності, згідно якого ОСОБА_1 перебував на лікарняному у період з 19.07.2017 року по 01.08.2017 року включно та у період з 14.08.2017 року по 30.08.2017 року включно, а КУ «Центр первинної медико-санітарної допомоги №4» Криворізької міської ради» видано листок непрацездатності, згідно якого ОСОБА_1 перебував на лікарняному у період з період з 02.08.2017 року по 11.08.2017 року, у зв`язку з чим колегія суддів погоджується з доводами позивача, що він перебував на лікарняному у період з 19.07.2017 року по 30.08.2017 року. Відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Згідно з Рішенням Конституційного Суду № 6-р(II)/2019 від 04 вересня 2019 року у справі за конституційною скаргою ОСОБА_2 щодо відповідності Конституції України положень частини третьої статті 40 КЗпП України ці положення визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними). Тобто, роботодавець з власної ініціативи не може звільнити особу, яка працює за трудовим договором чи контрактом і на момент звільнення є тимчасово непрацездатною або перебуває у відпустці. Аналогічна правова позиція також викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19). Враховуючи те, що на час видання наказу №180-к від 02 серпня 2017 року, яким ОСОБА_1 звільнено з роботи з 02 серпня 2017 року, він перебував у стані тимчасової непрацездатності, що підтверджується листком непрацездатності, та з огляду на зміст заявлених позовних вимог, зокрема про поновлення на роботі, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що звільнення позивача з роботи проведено з порушенням вимог трудового законодавства. З огляду на наведене та з урахуванням встановлених у цій справі фактичних обставин колегія суддів дійшла висновку про неправомірність звільнення ОСОБА_1 з роботи за прогул та видання наказу про звільнення в день, коли він перебував у стані непрацездатності. Відповідно до статті 235 КЗпП України в разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір, а тому колегія суддів не може погодитись з висновком суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для поновлення позивача ОСОБА_1 на займаній посаді. Разом з тим, заперечуючи проти позову, відповідач ПрАТ «Електроград» просив відмовити в позові у зв`язку з пропуском позивачем ОСОБА_1 позовної давності (а.с. 21), тоді як останній, при зверненні до суду з даним позовом, просив поновити цей строк, посилаючись на те, що місячний строк для звернення до суду з даним позовом пропущено у зв`язку з тривалим ненаданням йому відповідачем ПрАТ «Електроград» довідки про доходи, що перешкоджало визначенню суми середньоденної заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку та унеможливлювало подання позову про поновлення на роботі (а.с. 1-4). Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права. Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»). Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин. Згідно з положеннями ст. 233 КЗпП України місячний строк звернення до місцевого суду за вирішенням спору про звільнення застосовується незалежно від підстав припинення трудового договору й обчислюється з дня видачі працівникові копії наказу про звільнення чи трудової книжки або з дня відмови від їх одержання. Отже, законодавець відлік строку звернення до суду за захистом порушеного трудового права пов`язує з фактом отримання працівником або трудової книжки, або наказу про звільнення. Зі змісту наказу №180-к від 02.08.2017 року (а.с. 81) та книги реєстрації руху трудових книжок (а.с. 812-83) встановлено, що ОСОБА_1 ознайомлений з наказом про звільнення та отримав трудову книжку 02.08.2017 року, про що поставив свій підпис. Справжність підпису сторонами не оскаржувалась. Отже, саме з цієї дати слід рахувати строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору. Однак, з позовом до суду про поновлення на роботі позивач звернувся лише 31 жовтня 2017 року, а отже пропустив встановлений трудовим законодавством місячний строк на звернення до суду без поважних причин. Посилання позивача на отримання наказу про звільнення та трудової книжки лише після закінчення лікування у вересні 2017 року, не знайшло свого підтвердження в ході судового розгляду, оскільки до роботи позивач мав приступити 31 серпня 2017 року, а не у вересні 2017 року, та, навіть за умови надання суду таких доказів, враховуючи звернення позивача до суду з даним позовом 31 жовтня 2017 року, позивачем не дотримано місячного строку для звернення до суду з даним позовом. Згідно з вимогами статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. У статті 234 КЗпП України не наведено переліку поважних причин для поновлення строку звернення з заявою про вирішення спору, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. Поважними причинами пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами. Разом з тим, доказів поважності причин пропуску такого строку позивачем не надано, а його посилання на те, що місячний строк для звернення до суду з даним позовом пропущено у зв`язку з тривалим ненаданням йому відповідачем ПрАТ «Електроград» довідки про доходи, що перешкоджало визначенню суми середньоденної заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку та унеможливлювало подання позову про поновлення на роботі, вірно відхилено судом першої інстанції, адже, відсутність вказаної довідки не є тією обставиною, що позбавляла його можливості своєчасно звернутися до суду. За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 про поновлення на роботі, а також стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, задоволенню не підлягають у зв`язку з пропуском позивачем позовної давності на звернення до суду за захистом свого порушеного права, а тому апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду, на підставі п.4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України в зв`язку з порушенням норм матеріального та процесуального права, зміні в частині мотиві відмови у задоволенні позовних вимог. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст.ст. 381, 382 ЦПК України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Велегура Михайло Іванович, задовольнити частково. Рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 березня 2021 рокув частині мотивів відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Електроград» про поновлення на роботі та оплати за стягнення середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу -змінити. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повне судове рішення складено 25 листопада 2021 року. Головуючий: Судді: