Постанова Київський апеляційний суд № 752/16713/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 листопада 2021 року м. Київ справа № 752/16713/20 провадження № 22-ц/824/14540/2020 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Кравець В.А.(суддя-доповідач) суддів - Желепи О.В., Стрижеуса А.М. за участю секретаря судового засідання - Беби В.А. учасники справи: позивач - ОСОБА_1 відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 третя особа - ОСОБА_4 розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 травня 2021 року та додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 01 вересня 2021 року у складі судді Чередніченко Н.П. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_4 про встановлення факту, що має юридичне значення, та визнання права власності на Ѕ частину житлового будинку, - В С Т А Н О В И В: У серпні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом, в якому просила суд встановити факт прийняття позивачем від спадкодавця ОСОБА_7 спадщини - Ѕ частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати право власності позивача, як спадкоємиці ОСОБА_7 , на спадкове майно - Ѕ частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . В обґрунтування позовних вимог зазначала, що позивач є спадкоємицею та донькою ОСОБА_7 , 1917 року народження, який був домовласником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вказувала, що відповідно до даних інвентаризаційної справи, на території домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 ,існувало два житлових будинки під літ. «А» та літ. «Б». План вказаних будівель розроблявся для кожного із зазначених будинків окремо. Ухвалою Народного суду Кагановичського району м. Києва від 10 січня 1952 року визнано встановленим факт належності на праві особистої власності ОСОБА_8 домоволодіння по АДРЕСА_2 . ОСОБА_8 була матірюОСОБА_7 , а АДРЕСА_6 в 1955 році було перейменовано в АДРЕСА_7 та на даний час він перетинається з АДРЕСА_1 . Позивач зауважувала, що зазначена подвійність в адресах викликана змінами в конфігурації вулиць впродовж кількох десятиліть з 1950 років. Відповідно до даних погосподарської книги по будинку АДРЕСА_1 , в розділі 1 зазначено, що адреса була перезаявлена з АДРЕСА_3 та вказано, що домовласником є ОСОБА_7 , а також книга має відомості про проживання за вказаною адресою: доньок ОСОБА_7 - відповідача ОСОБА_10 та позивача ОСОБА_11 . Останні, є спадкоємицями ОСОБА_7 в рівних частинах. За даними технічного паспорту на будинок (домоволодіння) від 19.10.2001 року, власником будинку під літ. «Б» була відповідач ОСОБА_3 , яка є спадкоємицею ОСОБА_12 та користувачем будинку під літ. «А» була відповідач ОСОБА_2 , яка є спадкоємицею ОСОБА_7 . Позивач зауважувала, що вона фактично вступила в управління та володіння майном, оскільки з 1995 року за її дозволом в будинку проживає родина її сина, позивач сама часто проживала в будинку, а також за рахунок позивача та її сім`ї здійснювалось фінансування ремонтних робіт протягом, як мінімум, останніх 25 років. Уважала, щоспадкоємиці мають право на визнання за ними права власності на таке майно, як на оформлене у встановленому законом порядку. На підставі викладеного, просила позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 28 травня 2021 року у задоволенні позову відмовлено. Додатковим рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 01 вересня 2021 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, пов`язані з отриманням правової допомоги в сумі 25 000 грн. Не погоджуючись з указаними рішенням та додатковим рішенням, 25 червня 2021 року та 23 вересня 2021 рокупредставник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_13 звернувся до суду з апеляційними скаргами, в яких просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі, а також скасувати додаткове рішення. Апеляційну скаргу мотивує тим, що рішення суду першої інстанції є незаконними, необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню. Уважає помилковим висновок суду першої інстанції, що доказів, які б підтверджували те, що ОСОБА_7 є сином ОСОБА_8 не надано, оскільки у матеріалах справи міститься ухвала Народного суду Кагановичського району м. Києва від 10 січня 1952 року, в якій прямо зазначено, що ОСОБА_7 є сином ОСОБА_8 . Вказує, що в оскаржуваному рішенні помилково зазначено, що переконливих доказів про визнання права особистої власності ОСОБА_7 , зокрема, на будинок ОСОБА_14 за вказаною адресою стороною позивача надано не було та безпідставно не взято до уваги посилання на те, що вказаний факт було визнано уповноваженими органами, а саме КМ БТІ, та про це свідчать матеріали інвентаризаційної справи та погосподарської книги. Зауважує, що ОСОБА_3 житловий будинок під літерою «А» по АДРЕСА_1 у спадок не отримувала, право власності у встановленому законом порядку на нього набути не могла, як і законно продати його в подальшому ОСОБА_2 . Не погоджуючись з додатковим рішенням, представник позивача посилається на те, що суд першої інстанції допустив неодноразові порушення норм процесуального права, розглянувши та задовольнивши клопотання про долучення до матеріалів справи доказів після ухвалення рішення цим же судом за даною справою, а також ухваливши додаткове рішення на підставі клопотання про долучення доказів, а не заяви про ухвалення додаткового рішення. Також уважає витрати на професійну правничу допомогу неспівмірними та завищеними. 29 жовтня 2021 року на адресу апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_15 , в якому останній просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законні та обґрунтовані. Також просить стягнути з позивача на користь відповідача ОСОБА_2 понесені нею судові витрати на професійну правничу допомогу у зв`язку з розглядом апеляційних скарг. Зазначив, що докази будуть надані додатково. Інший відповідач не скористалася своїм процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, заперечень щодо змісту та вимог апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції не направила. 23 листопада 2021 року від представника позивача ОСОБА_6 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з тим, що вона у період з 22 листопада 2021 року по 24 листопада 2021 року перебуватиме у відрядженні. На підтвердження вказаних обставин надала копію Наказу №3 від 22 листопада 2021 року. Того ж дня апеляційним судом отримано клопотання іншого представника позивача ОСОБА_13 , в якому останній просить відкласти розгляд справи, оскільки на 23 листопада 2021 року на 11:30 призначено розгляд апеляційної скарги адвоката Касьяненка А.М. в інтересах ОСОБА_16 у кримінальному провадженні. Разом з тим, адвокатом Касьяненком А.М. на підтвердження неможливості прибути у судове засідання по даній справі не надано жодних доказів, зокрема, на підтвердження того, що останній здійснює представництво в іншій справі, призначеній раніше на ту ж саму дату та час, що і в цій справі. Адвокат Олекса Л.А. на підтвердження перебування у відрядженні надала виключно копію наказу №3 від 22 листопада 2021 року, підписаного нею особисто. Будь-яких інших доказів на підтвердження поважності причин неможливості прибути у судове засідання до заяви не долучила. На підставі викладеного, зважаючи на відсутність переконливих доказів того, що жодний з представників позивача, також як і сама позивач, не можуть прибути у судове засідання, колегія дійшла висновку про залишення клопотань про відкладення розгляду справи без задоволення. Представник відповідача ОСОБА_2 у судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечувала та просила рішення суду першої інстанції залишити без змін. Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, своїх представників не направили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, причини неявки не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили. Відповідно до частини другої статті 372 ДІЖ України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а тому колегією суддів вирішено розглядати справу за відсутності осіб, що не з`явилися. Заслухавши доповідь судді-доповідача Кравець В.А., обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з того, що стороною позивача в ході розгляду справи не доведено факт прийняття спадщини, вступ в оперативне управління майном після смерті батька та наявність підстав для визнання за нею права власності в порядку спадкування за законом на Ѕ частину будинку, який на підставі чинних договорів належить відповідачам у справі. Висновок суду відповідає обставинам справи та ґрунтується на вимогах закону. Частиною 1 статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом установлено, що позивач ОСОБА_1 народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією паспорта та проживає за адресою: АДРЕСА_4 . Відповідно до свідоцтва про шлюб, ОСОБА_17 та ОСОБА_18 28 травня 1974 року уклали шлюб, після реєстрації якого прізвище дружині було присвоєно - ОСОБА_19 . Згідно зі свідоцтвом про народження, ОСОБА_18 народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 та її батьком зазначено ОСОБА_7 , а матір`ю - ОСОБА_20 . Разом з тим, як вірно зазначено судом першої інстанції беззаперечних доказів того, що ОСОБА_7 був рідним сином ОСОБА_8 стороною позивача суду надано не було. Також як і не надано переконливих доказів щодо визнання права особистої власності ОСОБА_7 , зокрема, на будинок під літ. «А» за вказаною адресою, а посилання сторони позивача на те, що цей факт було визнано уповноваженими органами, зокрема, КМ БТІ та про це свідчать матеріали інвентаризаційної справи та погосподарської книги, судом до уваги не приймаються, оскільки наведені документи в розумінні закону не можуть вважатись такими, що беззаперечно підтверджують наявність у особи права власності. Таким чином, судом першої інстанції встановлено, що позивач у справі є рідною донькою ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та до дня смерті проживав та був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Під час розгляду справи сторонами не заперечувалось те, що відповідач ОСОБА_2 також є рідною донькою ОСОБА_7 . Доказів відкриття спадкової справи після смерті ОСОБА_7 та звернення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини впродовж шести місяців з дня смерті ОСОБА_7 матеріали справи не містять. З матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_2 з 22 листопада 1963 року по теперішній час зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . За різних часів АДРЕСА_1 , що підтверджується наданими стороною позивача доказами. Ухвалою Народного суду Кагановичського району м. Києва від 10 січня 1952 року визнано встановленим факт належності на праві особистої власності ОСОБА_8 домоволодіння по АДРЕСА_2 . Відповідно до архівного витягу від 02.09.2020 року, було встановлено що за рішенням виконавчого комітету КМР від 13.03.1956 року № 410, було вирішено утриматись від реєстрації землі до оформлення документів, в тому числі і за адресою: АДРЕСА_5 . За даними оціночного акту по будинковолодінню АДРЕСА_1 від 12 липня 1985 року, на його території розташовані, в тому числі два житлові будинки літ. «А» та літ. «Б», мешканці ОСОБА_12 , ОСОБА_7 , а згідно даних поверхового плану зазначені будинки були самовільно побудованими в 1965 році та в 1962 році, відповідно. Згідно даних інвентаризаційної справи, копії технічного паспорту КМ БТІ від 19 жовтня 2001 року та копії свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_12 власником житлового будинку АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на спадщину, виданого Другою Київською державною нотаріальною конторою 17 січня 1995 року, а ОСОБА_2 є користувачем житлового будинку під літ. «А» за адресою: АДРЕСА_1 . Також судом установлено, що 22 грудня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу Ѕ частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , а також право власності відповідача було зареєстровано у встановленому законом порядку. 05 квітня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір поділу житлового будинку в натурі, що є спільною частковою власністю, відповідно до умов якого сторони, як співвласники житлового будинку, домовились про поділ в натурі належного їм на праві спільної часткової власності житлового будинку АДРЕСА_1 . Сторони узгодили, що ОСОБА_3 переходить в особисту власність житловий будинок під літ. «Б», а ОСОБА_2 - житловий будинок під літ. «А». Зазначені договори на час розгляду даної справи є чинними та у встановленому законом порядку недійсними не визнавались, а також вимог про визнання їх недійсними стороною позивача в ході розгляду даного спору заявлено не було. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона фактично прийняла спадщину після смерті батька, вступила в його оперативне управління, а також у неї наявні майнові права на спадщину після смерті ОСОБА_7 , а саме: на Ѕ частину житлового будинку під літ. «А» за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до ст.ст. 524, 529 ЦК УРСР, чинного на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_7 , спадкоємство здійснювалось за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Спадкоємцями за законом першої черги є, в рівних частках, діти та дружина померлого. Статтею 548 ЦК УРСР визначено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій. Згідно з положеннями ст. ст. 549, 554 ЦК УРСР визнавалося, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Вищевказані дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. У разі неприйняття спадщини спадкоємцем за законом або за заповітом або позбавлення спадкоємця права спадкування (ст. ст. 528 і 534 цього Кодексу) його частка переходить до спадкоємців за законом і розподіляється між ними в рівних частках. Під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, маються на увазі різні дії спадкоємця по управлінню, розпорядженню і користуванню цим майном, підтриманню його в належному стані або сплату податків та інших платежів тощо. Фактичний вступ у володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття всієї спадщини, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась. доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідної місцевої державної адміністрації чи органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним; довідка державної податкової служби або страховика чи іншого органу про те, що спадкоємець після відкриття спадщини сплачував податки або страхові платежі по обов`язковому страхуванню; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який підтверджує, що спадкоємець був постійно прописаний (зареєстрований) у спадковому будинку (квартирі); інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем. Відповідно до частини першої статті 549 ЦК УРСР, прийняття спадщини могло підтверджуватися діями спадкоємців, які за своїм характером свідчать, що в шестимісячний строк з часу відкриття спадщини вони фактично вступили в управління або володіння спадковим майном. Згідно з приписами ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до ст. 79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанцій про здані в ломбард речі, свідоцтва про реєстрацію (технічний паспорт, реєстраційний талон) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім`я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього. Ці документи приймаються нотаріусом з врахуванням у кожному випадку всіх конкретних обставин і за відсутності заперечень з боку інших спадкоємців. З матеріалів справи вбачається та місцевим судом встановлено, що позивач зареєстрована разом із батьком на час його смертіне була, із заявою до нотаріальної контори про прийняття спадщини не зверталась, син позивача, як член її сім`ї, почав проживати та здійснювати ремонті роботи вже після 2000 року. Отже, не може визнаватися фактичним вступом в управління спадщиною організація та проведення ремонтних робіт позивачем та членом її сім'ї - сином, який на час смерті спадкодавця також разом із ним не проживав та не був зареєстрований. Судом першої інстанції також було допитано ряд свідків, які беззаперечно не підтвердили прийняття спадщини позивачем саме впродовж шестимісячного строку після смерті її батька в 1995 році, а відтак ці свідчення не можуть вважатися підтвердженням прийняття спадщини позивачем в установлений законом строк. Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повніша довести обставини, які мають значення для справи і па які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права. За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим кодексом. Таким чином, суд першої інстанції вірно вважав, що підстави для встановлення факту прийняття спадщини визнання за позивачем права власності на Ѕ частину в будинку за адресою: АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом відсутні, оскільки позивач не надала суду переконливих доказів того, що вона фактично вступила в управління або володіння спадковим майном протягом шести місяців з дня відкриття спадщини та на даний час відповідачі на законних підставах володіють спірним будинком. З огляду на встановлені судом обставини справи, позивач не довела порушення її прав щодо права на спадкування частини будинку, оскільки таке право у неї існує за умови прийняття спадщини її батьком після смерті його матері, що у даній справі стороною позивача належними доказами доведено не було. На підставі викладеного, колегія доходить висновку, що місцевий суд повно, всебічно та об`єктивно дослідив обставини справи, зібраним доказам дав вірну правову оцінку й ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Таким чином, доводи апеляційної скарги на правильність висновків суду не впливають, оскільки спростовуються встановленими обставинами справи. Докази та обставини, на які посилається позивач в апеляційній скарзі, були предметом дослідження місцевим судом та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні місцевим судом були дотримані норми матеріального та процесуального права. Отже, суд першої інстанції всебічно і об`єктивно дослідив всі обставини справи, зібраним доказам дав вірну правову оцінку й постановив рішення, що відповідає вимогам закону. Згідно статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, колегія суддів вважає, що підстави для скасування рішення суду першої інстанції з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, відсутні, а отже, слід відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Також безпідставними є доводи апелянта щодо наявності підстав для скасування додаткового рішення з огляду на наступне. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268). У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року №5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону №5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI). Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI). Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами. Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Згідно частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Підсумовуючи, можна зробити висновок, що ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності. Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі №14-382цс19. Верховний Суд у постанові від 08 квітня 2019 року у справі №922/619/18 дійшов висновку, що суд не наділений повноваженнями, а відповідно - не вправі, зменшити розмір витрат на правничу допомогу з власної ініціативи, виключно за клопотанням іншої сторони. Під час розгляду даної справи представництво інтересів відповідача ОСОБА_2 здійснювалося адвокатом Хомичем І.О., відповідно до договору № 06-10/20 про надання правової допомоги від 06 жовтня 2020 року та на підставі ордеру про надання правничої (правової) допомоги серії АА № 1054291 від 12 жовтня 2020 року. На підтвердження розміру витрат на правничу допомогу адвоката Хомича І.О. стороною відповідача, окрім договору, ордеру, попереднього (орієнтовного) розрахунку витрат, до матеріалів справи після ухвалення судового рішення було долучено акт прийому-передачі від 02 червня 2021 року до вказаного договору, детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат для правничої допомоги у справі №752/16713/20, рахунок фактуру № 135/20 від 06 жовтня 2020 року, фільтровану виписку про отримання коштів, які свідчать про фактичну сплату відповідачем ОСОБА_2 суми в розмірі 25000 грн. У письмовому договорі, укладеному між адвокатом Хомич І.О. та ОСОБА_2, сторони визначили гонорар за надання правничої допомоги в сумі 25 000 грн. У відзиві на позовну заяву представник ОСОБА_21 - ОСОБА_15 навів попередній (орієнтовний) розрахунок витрат на професійну правничу допомогу. 02 червня 2021 року адвокат Хомич І.О. надіслав до суду клопотання про приєднання доказів до матеріалів справи з метою доказування розміру понесених ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу, тобто у встановлений ст. 141 ЦПК України строк. У матеріалах справи відсутні заперечення позивача проти заявленого представником ОСОБА_2 розміру понесених відповідачем витрат на правничу допомогу. Наявність одних лише усних заперечень проти заяви про відшкодування судових витрат, за відсутності доказів неспівмірності заявлених стороною витрат на правову допомогу або завищення їх розміру, не може бути підставою для зменшення розміру витрат на правову допомогу. Дослідивши матеріали справи, колегія суддів доходить висновку, що розмір витрат, визначений відповідачем на правову допомогу,є співмірним, справа є складною та потребує спеціальних знань та зусиль адвоката, тому, виходячи з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, колегія дійшла висновку, що розмір витрат в сумі 25 000 грн доведений належними доказами у справі, є обґрунтованим, дійсним та співмірним, а також необхідним та розумним. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а додаткового рішення - без змін. Представник ОСОБА_2 у відзиві на апеляційну скаргу просив стягнути з позивача на користь відповідача ОСОБА_2 понесені нею судові витрати на професійну правничу допомогу у зв`язку з розглядом поданих апеляційних скарг. На підтвердження понесення таких витрат долучив до скарги Додаткову угоду до договору про надання правової допомоги №06-10/20 від 06 жовтня 2020 року, згідно якої за надання правничої допомоги клієнт зобов`язується сплатити гонорар у сумі 12 500 грн, а також зобов`язується додатково сплачувати гонорар у розмірі 2 000 грн за участь адвоката в судовому засіданні у справі клієнта; Акт прийому-передачі правничої допомоги, відповідно до якого вартість наданої правничої допомоги становить: аналіз апеляційної скарги на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 травня 2021 року - 3 000 грн за 3 години; аналіз апеляційної скарги на додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 01 вересня 2021 року - 1 000 грн за 1 годину; підготовка відзиву на апеляційні скарги - 8 500 грн за 8,5 годин, а всього 12 500 грн; Детальний опис робіт; рахунок-фактуру та копію квитанції про оплату послуг на суму 12 500 грн. Будь-яких заперечень з боку позивача щодо поданого клопотання не надійшло. Отже, з урахуванням дійсності витрат на правничу допомогу адвоката, їх необхідності, розумності їх розміру, з урахуванням складності справи, колегія суддів доходить висновку про стягнення з позивача на користь ОСОБА_2 12 500 грн витрат на правничу допомогу, оскільки вказана сума пов`язана з витратами з розглядом справи і розмір таких витрат є обґрунтованим та пропорційним до предмета спору. Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційні скарги представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 травня 2021 року та додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 01 вересня 2021 року- залишити без задоволення. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 травня 2021 року та додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 01 вересня 2021 року - залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 12 500 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено «23» листопада 2021 року. Головуючий В.А. Кравець Судді О.В. Желепа А.М. Стрижеус