Постанова Дніпровський апеляційний суд № 215/2596/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/9714/21 Справа № 215/2596/21 Суддя у 1-й інстанції - Демиденко Ю. Ю. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 листопада 2021 року м.Кривий Ріг Справа № 215/2596/21 Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Зубакової В.П. суддів - Барильської А.П., Бондар Я.М. сторони: позивачка - ОСОБА_1 , відповідач - Приватне акціонерне товариство «Північний гірничо-збагачувальний комбінат», розглянувши у спрощеному позовному провадженні, у порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, апеляційну скаргу відповідача Приватного акціонерного товариства «Північний гірничозбагачувальний комбінат» на рішення Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 вересня 2021 року, яке ухвалено суддею Демиденком Ю.Ю. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 06 вересня 2021 року, - В С Т А Н О В И В: У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» (надалі ПрАТ «ПівнГЗК») про стягнення одноразової допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди. В обґрунтування позову зазначила, що з 09.09.1982 року по 21.10.2011 року працювала на підприємстві ПрАТ «ПівнГЗК». Наказом по підприємству №414 від 21.10.2011 року була звільнена з підприємства, у зв`язку із виходом на пенсію відповідно до ст.38 КЗпП України. Позивачка зазначає, що їй стало відомо, що, при звільненні у зв`язку із виходом на пенсію, відповідач повинен був сплатити одноразову допомогу у розмірі трьох середньомісячних заробітних плат, оскільки вона працювала на підприємстві відповідача більше 20 років та була звільнена за власним бажанням у зв`язку із виходом на пенсію, відповідно до положень п.6.1 Галузевої угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2011-2012 роки. Однак, при звільнені та станом на теперішній час, належні до виплати кошти у вигляді вихідної допомоги не виплачені, а тому просила стягнути з відповідача невиплачену одноразову вихідну допомогу, належну їй при звільнені у розмірі 10119,33 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку, за період з 21.10.2011 року по 21.10.20214 року, у розмірі 102124,44 грн. та 10000 грн. моральної шкоди. 16.06.2021 року позивачка подала до суду уточнену позовну заяву в якій просила стягнути з відповідача невиплачену одноразову вихідну допомогу, належну їй при звільненні, у розмірі 10119,33 грн. та середній заробіток за час затримки розрахунку, за період з 21.10.2011року по 21.06.2014 року, у розмірі 90777,28 грн. Рішенням Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 вересня 2021 року позовні вимоги задоволено. Стягнуто з ПрАТ «ПівнГЗК» на користь ОСОБА_1 10 119,33 грн. - невиплаченої одноразової допомоги при звільненні, 90 777,28 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21.10.2011 року по 21.06.2014 року, всього 100 896 грн. 61 коп. Стягнуто з ПрАТ «ПівнГЗК» на користь держави судовий збір у розмірі 1 008,97 грн. В апеляційній скарзі відповідач ПрАТ «ПівнГЗК» просить змінити рішення суду першої інстанції в частині розміру стягнутого з ПрАТ «ПівнГЗК» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21.10.2011року по 21.06.2014 року, у розмірі 90777,28 грн., зменшивши цю суму, із застосуванням принципу співмірності, згідно з висновками Верховног Суду, викладеними у постановах Верховного Суду в цивільних справах №761/9584/15, №213/719/20, №213/817/20. Відповідач вважає, що судом першої інстанції зроблено невірний висновок про те, що нявні правові підстави для виплати позивачці ОСОБА_1 одноразової допомоги при звільненні на пенсію, у зв`язку з невірним застосуванням судом норм матеріального права, а саме п. 6.1. Галузевої угоди ГМК на 2010-2011 роки. Також, зазначає, що, відмовляючи у зхастсоуванні позовної давності, суд дійшов хибного висновку, що вихіна допомога є грошовою виплатою, яка не передбачена актами чинного законодавства та входить до структури заробітної плати, а тому позовні вимоги щодо її виплати не обмежується будь-яким строком звернення до суду, адже вказане протирічить чинному законодаству та сталій судовій практиці. При визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21.10.2011 року по 21.06.2014 року, відповідач просить врахувати обставини, які мають істотне значення для справи, однак не були враховані судом першої інстанції, а саме: відсутність недобросовісної поведінки з боку відповідача, тривалість часу, який пройшов з моменту звільнення позивачки; неістотність суми фактичної заборгованості порівняно із середнім заробітком, розрахованим позивачкою за період затримки. Відзив на апеляційну скаргу не подано. Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, оскільки ціна позову менше 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, за наявними у справі матеріалами, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав. Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , у період з 09.09.1982 року по 21.10.2011 року, перебувала у трудових відносинах з відповідачем ПрАТ «ПівнГЗК» (а.с.8-9). Згідно запису у трудовій книжці, ОСОБА_1 звільнено з підприємства за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за ст.38 КЗпП України, наказ №414 від 21.10.2011 року (а.с.9). Позивачці ОСОБА_1 , при звільненні із підприємства відповідача, допомога при виході на пенсію не виплачувалась (а.с.11). Відповідно до копії довідки ПрАТ «ПівнГЗК» №434 від 02.04.2021 року, середньомісячна заробітна плата ОСОБА_1 за період з 01.08.2011 року по 30.09.2011 року склала 3373,11 грн., середньогодинна заробітна плата склала 19,22 грн. (а.с.10). Як слідує з п.6.1 Галузевої угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2011-2012 роки зобов`язання роботодавця виплачувати працівникам, які досягли пенсійного віку (жінки 55 років, чоловіки 60 років) при виході на пенсію за власним бажанням одноразову допомогу в розмірі,залежному від безперервного стажу роботи на комбінаті: від 20 і більше років - тримісячної середньої заробітної плати працівника. Згідно до п.7.13 Колективного договору на 2010-2011 роки, між генеральним директором та об`єднаним представницьким органом профспілкових комітетів ВАТ «Північний ГЗК», передбачено виплату підприємством одноразової допомоги при виході на пенсію за умови, що працівники звільняються за власним бажанням протягом одного місяця після досягнення ними пенсійного віку (для жінок - 55 років). Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що при звільненні їй не була виплачена вихідна допомога, що передбачена умовами Галузевої Угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2010-2011 роки (далі Галузева Угода) і про порушення свого права вона дізналася лише у 2021 році, у зв`язку з чим, відповідач зобов`язаний сплатити їй вихідну допомогу та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21.10.2011 року по 21.06.2014 року. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення з ПрАТ «ПівнГЗК» на її користь 10 119,33 грн. в порядку недоплаченої одноразової допомоги при звільненні, суд першої інстанції виходив з того, що умови Колективного договору підприємства погіршують становище позивача в порівнянні з умовами Галузевої Угоди щодо підстав отримання одноразової допомоги при виході на пенсію в розмірі тримісячної середньої заробітної плати, яка є обов`язковою до виконання відповідачем, що й є підставою для стягнення з відповідача на її користь розміру такої вихідної допомоги. Зважаючи на те, що відповідач ПрАТ «ПівнГЗК» в апеляційній скарзі просить змінити рішення суду першої інстанції в частині розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21.10.2011 року по 21.06.2014 року, стягнутого з відповідача на користь позивачки, колегія суддів не перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення з ПрАТ «ПівнГЗК» на її користь 10 119,33 грн. в порядку недоплаченї одноразової допомоги при звільненні, адже, згідно ч. 1 ст. 13, ч. 1 ст. 367 ЦПК України, і зважаючи на роз`яснення, викладені в п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24.10.2008 року, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та заявлених позовних вимог у суді першої інстанції. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки рзрахунку при звільненні, суд першої інстанції виходив з того, що вихідна допомога, яка мала бути виплачена останній у зв`язку з виходом на пенсію за власним бажанням, входить до виплат на які працівник має право згідно з умовами Галузевої угоди при звільненні на пенсію, а непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, суд першої інстанції встановивши, що відповідач зобов`язаний сплатити позивачці середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, за період з 21.10.2011 року по 21.06.2014 року, у розмірі 90 777,28 грн., дійшов висновку про відсутність правових підстав для зменшення цього розміру та застосування принципу співмірності. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до вимог ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України. Згідно зі ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Як вбачається з матеріалів справи, станом на день звільнення позивачки із займаної посади 21.10.2011 року, відповідач ПрАТ «ПівнГЗК» не провів виплату позивачці всіх належних сум, а саме не виплатив вихідну допомогу при виході на пенсію. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність у ОСОБА_1 права на стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку за період з 21.10.2011 року по 21.06.2014 року, тобто в межах заявлених позовних вимог, що узгоджується з ч.ч. 1,3 ст. 13 ЦПК України. При цьому, середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок). З урахуванням цих норм, зокрема абзацу 3 п. 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи. Пунктом 5 розділу ІV Порядку встановлено, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з п. 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - календарних днів за цей період. Середньогодинна заробітна плата ОСОБА_1 за період з 01.08.2011 року по 30.09.2001 року, тобто за два місяці, що передували звільненню, розрахована судом першої інстанції у відповідності до Порядку, на підставі довідки ПрАТ «ПівнГЗК» №434 від 02.04.2021 року (а.с. 10), становить 19,22 грн. За період з 21.10.2011 року по 21.06.2014 року кількість робочих днів, згідно з щорічним розрахунком норм тривалості робочого часу, становить 656 робочих днів, тобто середній заробіток за цей час становить 90 777,28 грн., й цей розмір в апеляційній інстанції відповідачем ПрАТ «ПівнГЗК» не оспорюється. Метою покладення на робтодавця відповідальності, визначеної у статті 117 КЗпП України, у разі невиконання обов`язку провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України. Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. Виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. У постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і дійшла висновку, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України. За таких обставин, суд має право, а не зобов`язаний, за певних умов, зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Як встановлено колегією суддів, відповідачем ПрАТ «ПівнГЗК» не було здійснено виплату належних позивачці ОСОБА_1 при звільненні сум у розмірі 10 119,33 грн. ще у 2011 році, коли рівень життя та курс валют суттєво відрізнявся від сьогоденних умов. Так, мінімальна заробітна плата в Україні, як і прожитковий мінімум, станом на момент звільнення позивачки із займаної посади, становили 985,00 грн., а середня заробітна плата по Україні у цей період становила 2 729,00 грн., що свідчить про те, що невиплачена вихідна допомога у розмірі 10 119,33 грн. була суттєвою для позивачки та майже в чотири рази перевищувала розмір середньої заробітної плати по Україні, а тому відсутні правові підстави для застосування принципу співмірності та зменшення розміру сум, належних позивачці на підставі ст. 117 КЗпП України, оскільки покладення на роботодавця обов`язку зі сплати таких сум у повнму обсязі забезпечить справедливу компенсацію працівниці майнових втрат, яких вона зазнала внаслідок несвоєчасного здійснення з нею розрахунку з боку роботодавця. До того ж, в даному випадку, відповідач ПрАТ «ПівнГЗК», на якого положеннями ст. 15 Закону України «Про оплату праці» покладено обов`язок встановлювати в колективному договорі умови та розміри оплати праці працівників з дотриманням норм та гарантій, передбачених Галузевою угодою, не дотримався вимог п.6.1. Галузевої угоди гірничо-металургійного компелексу в частині Соціальних гарантій щодо здійснення працівникам одноразової виплати при звільненні у зв`язку з виходом на пенсію, при стажі роботі від 20 років у розмірі тримісячної заробітної плати. Після звернення позивачки ОСОБА_1 до суду з вимогами щодо стягнення з ПрАТ «ПівнГЗК» на її користь 10 119,33 грн. в порядку недоплаченї одноразової допомоги при звільненні та середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, відповідач проти задоволення заявлених вимог заперечував, у добровільному порядку врегулювати спір не намагався, що свідчить про його небажання відновлювати порушене право позивачки та взагалі невизнання ним факту порушення трудового законодавства по відношенню до позивачки ОСОБА_1 , а тому колегія судів вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивачки виплат у сумі 90 777,28 грн., тобто у заявленому позивачкою розмірі, без застсоування принципу співмірності, адже, зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивачки, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників. Доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу відповідача Приватного акціонерного товариства «Північний гірничозбагачувальний комбінат» - залишити без задоволення. Рішення Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 вересня 2021 року- залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Повне судове рішення складено 24 листопада 2021 року. Головуючий: Судді: