Ухвала Велика Палата ВС № 202/26184/13-ц

У Х В А Л А 16 листопада 2021 року м. Київ справа № 202/26184/13-ц провадження № 14-187зц21 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Штелик С. П., суддів: Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., перевіривши заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 липня 2021 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, ВСТАНОВИЛА: У травні 2013 року приватне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська з позовом до приватного акціонерного товариства «Акцент-Банк» (далі - ПАТ «Акцент-Банк»), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 23 травня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 вересня 2016 року, закрито провадження у справі в частині вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» до ПАТ «Акцент-Банк», в іншій частині позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Постановою Верховного Суду від 07 березня 2018 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 23 травня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 вересня 2016 року скасовано в частині вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції; у решті позовних вимог судові рішення залишено без змін. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 червня 2020 року, позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 13 341,01 доларів США; у задоволенні решти вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Верховного Суду від 10 березня 2021 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 червня 2020 року в справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 червня 2020 року в справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 липня 2021 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 червня 2020 року. Ухвала мотивована тим, що касаційна скарга ОСОБА_1 вже була предметом касаційного перегляду і ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 червня 2020 року. 21 жовтня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Великої Палати Верховного Суду із заявою, в якій просить переглянути ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 липня 2021 року. Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши матеріали заяви, зазначає наступне. Відповідно до частини другої статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. А згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. Судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Право касаційного оскарження та судові рішення, які можуть бути оскаржені в касаційному порядку, визначені у статті 389 ЦПК України. Вичерпний перелік підстав для передання справи, яка розглядається у касаційному порядку, на розгляд Великої Палати Верховного Суду встановлено статтею 403 ЦПК України. Питання про таке передання згідно зі статтями 403 і 404 цього кодексу вирішує Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 21 липня 2021 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 червня 2020 рокута на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 202/26184/13-ц не передавав. В ухвалі від 21 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії судді Касаційного цивільного суду вказав, що вона оскарженню не підлягає. З огляду на вказане у Великої Палати Верховного Суду відсутні повноваження для розгляду заяви ОСОБА_1 , а тому в її прийнятті необхідно відмовити і з доданими до неї матеріалами повернути заявнику. Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру. Фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» («Zand v. Austria», заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів» (див. mutatis mutandis рішення у справі «Sokurenko and Strygun v. Ukraine», заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24). Згідно з практикою Європейського суду з прав людини право доступу до суду є невід`ємною складовою права на суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom) від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). «Право на суд» не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за його природою потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх «цивільних прав та обов`язків», пункт 1 статті 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (див. mutatis mutandis рішення у справі «Креуз проти Польщі» («Kreuz v. Poland») від 16 червня 2001 року, заява № 28249/95, § 53). Застосовані державою обмеження не можуть применшувати право доступу до суду настільки, що порушується сама сутність цього права. Крім того, обмеження права доступу до суду не є сумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо не переслідує «легітимну мету», і якщо відсутнє «пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою» (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» («Ashingdane v. The United Kingdom») від 28 травня 1985 року, заява № 8225/78, § 57; рішення у справі «Файєд проти Сполученого Королівства» («Fayed v. The United Kingdom») від 21 вересня 1980 року, заява № 17101/90, § 65). Відмова у прийнятті до розгляду клопотання позивача не може підтверджувати порушення його права на доступ до суду, адже він мав можливість реалізувати право на подання касаційної скарги до Верховного Суду. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини юридична визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (див. mutatis mutandis рішення у справі «Світлана Науменко проти України» («Svetlana Naumenko v. Ukraine») від 9 листопада 2004 року, заява № 41984/98, § 53). Звернення з заявою про перегляд судового рішення касаційного суду, яке в силу прямої вказівки закону не можна оскаржити, ставить під сумнів гарантований пунктом 1 статті 6 Конвенції принцип остаточності судового рішення (res judicata). Керуючись статтями 6, 19 Конституції України, пунктом 1 статті 6 Конвенції, Велика Палата Верховного Суду УХВАЛИЛА: Відмовити у прийнятті заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 липня 2021 року у справі за позовом приватного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Заяву та додані до неї матеріали повернути заявнику. Ухвала набирає законної сили з моменту підписання та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач С. П. Штелик Судді:Т. О. АнцуповаГ. Р. Крет В. В. БританчукК. М. Пільков Ю. Л. ВласовО. Б. Прокопенко І. В. Григор`єва В. В. Пророк Ж. М. ЄленінаЛ. І. Рогач О. С. Золотніков О. М. Ситнік Л. Й. Катеринчук В. М. Сімоненко В. С. Князєв І. В. Ткач