Постанова 4812 № 473/588/21

19.11.21 22-ц/812/2124/21 Провадження № 22-ц/812/2124/21 Доповідач апеляційної інстанції-Данилова О.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 листопада 2021 року м. Миколаїв справа № 473/588/21 Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого Данилової О.О., суддів: Тищук Н.О., Шаманської Н.О., із секретарем Богуславською О.М., переглянувши в апеляційному порядку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання про визнання права особистої власності за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Усікова Олексія Віталійовича на заочне рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області, ухвалене 21 вересня 2021 року суддею Ротар М.М. в приміщенні цього ж суду (повне судове рішення складено 24 вересня 2021 року), У С Т А Н О В И В: У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 про визнання права особистої власності. Позивачка зазначала, що перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 з 4 листопада 2011 року по 28 грудня 2016 року, але шлюбні відносини між ними були припиненні з червня 2014 року. 2 жовтня 2014 року вона, позивачка, за кошти, позичені у батьків, придбала за договором купівлі-продажу квартиру АДРЕСА_1 . Проте у лютому 2021 року вона, звернувшись до нотаріуса, дізналась, що не може розпорядитись своєю власністю, бо квартира має статус спільної сумісної власності подружжя. Посилаючись на порушення своїх прав як єдиного власника нерухомості та положення статті 57 СК, ОСОБА_1 просила визнати за нею право особистої приватної власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Відповідач ОСОБА_2 своєї позиції щодо позову не повідомив. Заочним рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 вересня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що згідно статті 60 СК спірна квартира не може бути визнана особистою приватною власністю позивачки, оскільки це майно набуте у період шлюбу та за спільною згодою подружжя, а ОСОБА_1 не довела належними та достатніми доказами факт придбання нерухомого майна за особисті кошти. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просила рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Апелянт посилалась на помилкову оцінку судом зібраних доказів, наголошуючи, що суд безпідставно надав перевагу змісту заяви ОСОБА_2 при нотаріальному оформленні договору купівлі-продажу та не звернув належної уваги на інші надані нею докази окремого проживання подружжя та придбання нерухомості за кошти, отримані від матері. За встановлених обставин визнання спірного майна особистою власністю ОСОБА_1 відповідає правовій позиції, яку викладено у постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі №711/2302/18. В судове засідання апеляційного суду відповідач не з`явився. За зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_2 відсутній (а.с.76). Про день, час та місце розгляду справи відповідач повідомлений належним чином (а.с.74,75). Переглянувши справу за наявними в ній та доданими доказами та перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд не вбачає підстав для її задоволення, виходячи з наступного. Так, за загальним правилом частини 4 статті 368 ЦК майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Згідно зі статтею 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (стаття 68 СК). Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. Відповідно до статті 61 СК особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто (пункт 3 частини 1 статті 57 СК). Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин (частина 6 статті 57 СК). Частки майна дружини та чоловіка у спільній сумісній власності є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (стаття 70 СК). Отже, сімейне законодавство встановлює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка існує доки не спростована. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц та інш. Можливість спростування презумпції статусу майна, придбаного у шлюбі, як спільної сумісної власності подружжя, та положення статті 57 СК щодо переліку майна, яке є особистою власність одного з подружжя, кореспондується у загальне правило, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна (постанова Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі №214/1520). Отже, необхідність встановлення факту придбання майна, набутого у шлюбі, за спільні кошти подружжя не спростовує презумпцію такого майна як спільної власності, а лише дає можливість її оспорити у судовому порядку. При цьому не те подружжя, яке підтримує статус спільності майна, має доводити придбання його за спільні кошти, а подружжя, яке спростовує цю презумпцію, має довести, що майно є його особистою власністю. За правилами частини 1 статті 76 ЦПК доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до вимог частин 1,5,6 статті 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Докази мають бути належними, тобто такими, що містять інформацію щодо предмета доказування (стаття 77 ЦПК); допустимими, тобто доводити обставини певними засобами доказування, встановленими законом (стаття 78 ЦПК); достовірними, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК) та достатніми, тобто які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (стаття 80 ЦПК). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (частина 1статті 89 ЦПК). Судом установлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі з 4 листопада 2011 року по 28 грудня 2016 року (а.с.15,16). 2 жовтня 2014 року на ім`я ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу придбано квартиру АДРЕСА_1 . При укладенні договору ОСОБА_2 складено письмову заяву від 2 жовтня 2014 року, в якій зазначено, що грошові кошти, які витрачаються на придбання квартири, є спільною сумісною власністю подружжя. Придбана квартира також буде об`єктом права спільної сумісної власності, як така, що набувається ними за час шлюбу. Заяву ОСОБА_2 нотаріально посвідчено (а.с.39). Така заява складалась у присутності позивачки ОСОБА_1 , як покупця спірної квартири, і знаходиться в матеріалах нотаріальної справи. Під час укладення договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_1 не заперечувала щодо обставин, викладених в заяві її чоловіком, зокрема, що гроші, які витрачаються на придбання вказаної нерухомості, є спільною сумісною власністю подружжя, а придбана нерухомість також буде об`єктом спільної сумісної власності. Отже, встановлені обставини свідчать про те, що на момент придбання квартири між подружжям узгоджено як спільний сумісний характер коштів, які витрачаються на купівлю нерухомості, так і статус набутого майна як об`єкту спільної сумісної власності. Доказів того, що квартира набувалась в її особисту приватну власність, ОСОБА_1 суду не надала. Не доводить особисту власність позивачки і наданий нею договір позики на суму 150 000 грн., укладений 1 жовтня 2014 року між ОСОБА_6 та її матір`ю ОСОБА_7 (а.с.12). Ця угода може бути доказом джерела надходження коштів та бути підставою для покладення обов`язку щодо їх повернення на обох з подружжя. Набуття майна за позичені кошти не перешкоджає утворенню спільної власності подружжя на таке майно. З таких же підстав не доводить право особистої власності позивачки на квартиру і показання свідків, які підтвердили, що майно набувалось за кошти матері позивачки ОСОБА_7 . Не може бути підставою для задоволення позову і посилання апелянта на те, що в судовому рішенні про розірвання шлюбу зазначено про припинення сторонами сімейних відносини у квітні 2014 року. Насамперед, ці обставини викладені у рішенні як твердження позивачкою, а не достеменно встановлені судом на підставі наданих доказів. До того ж справа розглядалась у відсутності відповідача ОСОБА_2 без врахування його пояснень. До того ж цей час припинення сімейних відносин (квітень 2014 року) не узгоджується з часом, на який ОСОБА_1 посилалась у позовній заяві (червень 2014 року). Отже, основний висновок суду першої інстанції про те, що за презумпцією права спільної власності подружжя спірна квартира, придбана у жовтні 2014 року на ім`я ОСОБА_4 , набула статус спільної сумісної власності подружжя, а остання не надала суду достатніх та належних доказів, які би спростовували зміст заяви ОСОБА_2 та факт виникнення такої власності, відповідає обставинам справи та вимогам сімейного законодавства. Такий підхід до тлумачення та застосування правил статтей 57, 60, 61 СК до фактичних обставин, аналогічних спірним, викладено у постанові Верховного Суду (КЦС) від 04 серпня 2021 року у справі № 553/2152/19, провадження № 61-6722св21. Апеляційний суд не може погодитись з твердженням представника позивача про невірну оцінку судом першої інстанції письмової заяви ОСОБА_2 , яка, на думку апелянта, є лише нотаріальним підтвердження підпису одного з подружжя. Подання такої заяви зумовлене вимогами статті 65 СК щодо нотаріального посвідчення письмової згоди одного з подружжя на укладення угоди іншим подружжям, а зміст цієї заяви може доводити узгодженість набуття майна у спільну власність. Інші докази, на які посилається апелянт, як зазначалось вище, не спростовують статусу квартир як спільної сумісної власності подружжя. Не суперечить таким висновкам і зміст постанови Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі №711/2302/18, на яку посилається представник позивача. Висновки суду в тій справі ґрунтуються на інших фактичних обставинах, а саме факті придбання спірного майна за кошти, отримані від продажу частки приватизованої квартири, яка належала особисто одному з подружжя. Правовою підставою такого висновку суд зазначив положення Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» про те, що таке житло переходить у власність лише того з подружжя, який брав участь в приватизації. Крім того, будь-яких письмових заяв іншого подружжя, які би свідчили про узгодженість набуття майна у спільну сумісну власність, у справі, розглянутій Верховним Судом, встановлено не було. Оскільки апеляційна скарга не містить доводів, які б спростовували висновки суду чи доводили б порушення ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд не вбачає підстав для скасування судового рішення. Керуючись статтями 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Усікова Олексія Віталійовича залишити без задоволення. Заочне рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 вересня 2021 року залишити без змін Постанова набирає законної сили з дня прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Головуючий О.О.Данилова Судді: Н.О. Тищук Н.О.Шаманська --------------------------------- повну постанову складено 19 листопада 2021 року.