Постанова Київський апеляційний суд № 753/7126/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 16 листопада 2021 року м. Київ справа № 753/7126/21 провадження № 22-ц/824/15053/2021 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Кравець В.А.(суддя-доповідач) суддів - Желепи О.В., Шкоріної О.І. за участю секретаря судового засідання - Беби В.А. учасники справи: позивач - ОСОБА_1 відповідач - Головне управління регіональної статистики Держстату України розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 05 липня 2021 року у складі судді Заставенко М.О. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління регіональної статистики про стягнення компенсації за невикористані додаткові відпустки та середнього заробітку за час затримки виплати компенсації за невикористані додаткові відпустки при звільненні, - В С Т А Н О В И В: У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Головного управління регіональної статистики про стягнення компенсації за невикористані додаткові відпустки та середнього заробітку за час затримки виплати компенсації за невикористані додаткові відпустки при звільненні. У мотивування вимог посилався на те, що з 02 жовтня 2006 року працював у Головному міжрегіональному управлінні статистики у м. Києві на посаді державного службовця. 07 лютого 2017 року звільнений з посади у зв`язку з досягненням 65 років. Проте, при звільненні з посади не отримав компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, а тому просив суд зобов`язати відповідача сплатити йому компенсацію за всі невикористані дні додаткових відпусток - 103 дні, починаючи з 2006 року, яка становить 46 794,96 грн; зобов`язати відповідача сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку за невикористані дні додаткових відпусток при звільненні у розмірі 89 955,36 грн; зобов`язати відповідача перерахувати заробітну плату на момент звільнення з врахуванням всіх недоврахувань за період роботи з 02 жовтня 2006 року по 07 лютого 2017 року з наданням довідки по відкоригованій зарплаті до Пенсійного фонду для перерахування пенсії держслужбовця. На підставі викладеного просив позовні вимоги задовольнити. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 05 липня 2021 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду, 29 вересня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову у зв`язку з невідповідністю висновків суду обставинам справи та неправильним застосуванням норм процесуального права. Зазначає, що суд першої інстанції при ухваленні рішення не надав оцінки тим обставинам, що порядок надання додаткових оплачуваних відпусток за стаж державної служби до 09 травня 2016 року визначався відповідно до Постанови №250 Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2004 року, терміну давності, після якого працівник втрачає право на щорічну відпустку, законом не передбачено. Вказує, що його стаж, як державного службовця, на момент звільнення становив 21 рік 01 місяць та 16 днів, а тому, на думку апелянта, він мав право на компенсацію всіх недотриманих додаткових відпусток, починаючи з 2007 року. Уважає, що у зв`язку з невиплатою при звільненні позивача компенсації за невикористані додаткові відпустки за період з 2006 по 2016 роки у строки, визначені ст. 116 КЗпП України, є підстави для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України. 12 жовтня 2021 року через канцелярію Київського апеляційного суду Головним управлінням регіональної статистики Держстату України в особі в.о. начальника - Пацюк Н.Б. надіслано відзив на апеляційну скаргу, в якому остання просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Позивач у судовому засіданні вимоги апеляційної скарги підтримав та просив задовольнити з підстав, наведених у скарзі. Представник відповідача проти задоволення апеляційної скарги заперечував та просив оскаржуване рішення залишити без змін. Заслухавши доповідь судді-доповідача Кравець В.А., обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги щодо зобов`язання сплатити компенсацію за невикористані 103 дні додаткової відпустки та перерахування заробітної плати за період роботи з 02 жовтня 2006 року задоволенню не підлягають, оскільки право на збільшений стаж виникло у позивача вже після припинення трудових відносин з відповідачем. Згідно зі статтею 263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Проте, вказаним вимогам рішення суду не відповідає з огляду на наступне. Конституцією України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах установленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. За змістом статті 19 ЦПК України під цивільною юрисдикцією розуміється компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом. Частиною першою статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. З викладеного можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком справ, розгляд яких прямо визначений за правилами іншого судочинства. Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. В порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге, суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа), по-третє, пряма вказівка закону про вирішення спору в порядку певного судочинства. При цьому суди повинні враховувати принцип правової визначеності і не допускати наявності проваджень, а отже, і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами з того ж предмета, але судами різних юрисдикцій. За приписами частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України). Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною першою статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, у спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Пунктом 17 ч. 1 ст. 4 КАС України визначено, що публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. З аналізу вказаних норм вбачається, що юрисдикція адміністративних судів поширюється не на будь-які трудові спори, а лише на ті, які пов`язані з прийняттям громадян на публічну службу, її проходженням, звільненням з неї. При наданні спору статусу публічно-правового з приводу прийняття громадян на публічну службу, проходження, звільнення з публічної служби, необхідно встановити наявність таких підстав: 1) чи проходила особа конкурс на заняття вакантної посади; 2) чи складала така особа присягу посадової особи; 3) чи присвоювався їй ранг у межах відповідної категорії посад. Базовим (загальним) законом, що регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу є Закон України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII). Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону № 889-VIII державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби. Спори з приводу прийняття громадянина на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби охоплюють весь спектр спорів, що виникають у відносинах публічної служби. Разом з цим, до цієї категорії не належать трудові спори: а) керівників та інших працівників державних і комунальних підприємств, установ та організацій; б) працівників, які працюють за трудовим договором у державних органах і органах місцевого самоврядування; в) працівників бюджетних установ та інше. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. До відповідного правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 815/6096/17. Як убачається з матеріалів справи, позивач перебував у трудових відносинах з відповідачем з 02 жовтня 2006 року, з 26 вересня 1985 року по 01 липня 1994 року займав ряд посад державного службовця, у тому числі, і заступника завідуючого відділом 10 Головного інформаційного-обчислювального центру Міністерства легкої промисловості УРСР. 07 лютого 2017 року позивач був звільнений з посади у зв`язку з досягненням 65 років, тобто граничного віку перебування на державній службі згідно з п. 7 ст.83 Закону України «Про державну службу». Також судом встановлено, що при вступі на державну службу позивач власноруч заповнив форму первинного обліку «Особова картка», форма №П-2ДС, де проставив особистий підпис, та не зазначив щодо наявності у нього наукового ступеня, вченого звання, назви наукових праць та винаходів, кількості опублікованих монографій, статей, винаходів. Відповідно до Наказу № 244-к від 02 жовтня 2006 року стаж державної служби ОСОБА_1 становить 02 роки 00 міс. 03 дні. Наказом № 185-к від 21 жовтня 2014 року ОСОБА_1 встановлено надбавку за вислугу років у розмірі 20% (стаж державної служби становить понад 10 років). У витягу з наказу № 107-к від 21 червня 2016 року, стаж державної служби ОСОБА_1 становить 11 років 07 місяців 04 дні. Порядок надання державним службовцям додаткових оплачуваних відпусток визначається Кабінетом Міністрів України, відповідно до якого державним службовцям, які мають стаж державної служби понад п`ять років, надається додаткова відпустка тривалістю один календарний день. Починаючи з шостого року стажу державної служби ця відпустка збільшується на один календарний день за кожний наступний рік. Тривалість додаткової відпустки не може перевищувати 15 календарних днів. Разом з тим, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції не врахував вказаних вище обставин та помилково розглянув даний позов в порядку цивільного судочинства. Відповідно ч. 2 ст. 377 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції помилково розглянув дану справу в порядку цивільного судочинства, неправильно застосувавши норми статті 19, пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Апеляційна скарга не містить посилань на вказані порушення процесуального законодавства, допущені судом першої інстанції, проте згідно ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до ст. 377 ЦПК України, судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги. Згідно вимог п.1 ч.1 ст. 255 ЦПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що Дарницького районного суду міста Києва від 05 липня 2021 року підлягає скасуванню, а провадження у справі - закриттю. Також відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі. Зважаючи на положення вищевказаної статті, колегія суддів вважає за необхідне роз`яснити позивачу про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією до Окружного адміністративного суду міста Києва. Керуючись ст.ст. 2, 4, 19 КАС України, ст.ст. 19, 255, 256, 367, 368, 374, 377, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 05 липня 2021 року - скасувати. Провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління регіональної статистики про стягнення компенсації за невикористані додаткові відпустки та середнього заробітку за час затримки виплати компенсації за невикористані додаткові відпустки при звільненні - закрити. Роз`яснити, що ОСОБА_1 має право протягом десяти днів з дня отримання ним даної постанови звернутися до апеляційного суду із заявою про направлення даної справи до Окружного адміністративного суду міста Києва для розгляду справи в порядку адміністративного судочинства. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Повне судове рішення складено «16» листопада 2021 року. Головуючий В.А. Кравець Судді О.В. Желепа О.І. Шкоріна