Постанова 4811 № 463/9031/19

Справа № 463/9031/19 Головуючий у 1 інстанції: Грицко Р.Р. Провадження № 22-ц/811/1028/21 Доповідач в 2-й інстанції: Крайник Н. П. Категорія: 84 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 листопада 2021 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ в складі: головуючої: Н. П. Крайник суддів: О.М. Ванівського, О.Я. Мельничук при секретарі: К.О. Ждан розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Личаківського районного суду міста Львова від 08 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги в порядку регресу, - в с т а н о в и в: 24.10.2019 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до відповідачів про стягнення з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 в порядку регресу суму сплачених ним коштів у розмірі 1044,96 грн. за надані послуги з теплопостачання у квартирі АДРЕСА_1 за період з 01.04.2019 року по 31.08.2019 року. В обґрунтування позовних вимог покликався на те, що 27.03.2019 року придбав у ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1 . Відповідачі є колишніми членами сім`ї попереднього власника, проживають у квартирі та користуються житлово-комунальними послугами, виселитися в добровільному порядку не бажають, оплату послуг з теплопостачання не проводять, чинять йому перешкоди у користуванні квартирою. Зазначену заборгованість позивач оплатив самостійно, а оскільки послугами теплопостачання фактично користуються відповідачі, просив стягнути з них таку суму в солідарному порядку. Оскаржуваним рішенням позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованість в порядку регресу за оплату послуг з теплопостачання у квартирі АДРЕСА_1 , за період з 01.04.2019 року по 31.08.2019 року, у розмірі 522,48 гривень (п`ятсот двадцять дві гривні 48 копійок). Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість в порядку регресу за оплату послуг з теплопостачання у квартирі АДРЕСА_1 , за період з 01.04.2019 року по 31.08.2019 року, у розмірі 522,48 гривень (п`ятсот двадцять дві гривні 48 копійок). Стягнуто у рівних частинах з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 768,40 гривень (сімсот шістдесят вісім гривень 40 копійок). Рішення суду оскаржила ОСОБА_1 . Вважає оскаржуване рішення суду в частині задоволених позовних вимог незаконним, необґрунтованим, таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права та з невідповідністю висновків суду обставинам справи. Зазначає, що, між нею ( ОСОБА_1 ), ОСОБА_3 та ОСОБА_2 немає жодної угоди про користування квартирою АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 , не надавав їй та ОСОБА_3 згоди на користування квартирою АДРЕСА_1 . Зазначає, що набула права користування даною квартирою на підставі рішення Личаківського районного суду м.Львова від 09.04.2015 р. у справі №463/1355/13, тобто ще до укладення договору купівлі-продажу від 27.03.2019 р. між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 . Постановляючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з положень п.6 ч.1 ст.1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», згідно якого індивідуальним споживачем визнається фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об`єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги. Однак, суд першої інстанції не врахував, що індивідуальним споживачем послуг є виключно ОСОБА_2 , як власник даної квартири, що і вбачається з матеріалів справи, оскільки ОСОБА_2 не надано жодного документу, який би свідчив про надання ним згоди їй ( ОСОБА_6 ) чи ОСОБА_3 користуватися квартирою згідно п.6 ч.1 ст.1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги». У матеріалах справи відсутні такі документи. В ході розгляду справи в суді першої інстанції не було встановлено, що між нею, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 існувала будь-яка усна чи письмова домовленість про користування квартирою АДРЕСА_1 . Договору про надання житлово-комунальних послуг із ЛМКП «Львівтеплоенерго» вона не укладала. У справі № 463/2334/19 між тими самими сторонами про усунення перешкод у користуванні квартирою, визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою та виселення з квартири. ОСОБА_3 зазначала, що заперечує проти позовних вимог щодо неї, оскільки не проживає у квартирі, зокрема в спірний період. Норми ст. 1190 ЦК України, на які покликається позивач можуть бути застосовані за наявності вини особи у завданні шкоди, наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями та завданою майновою шкодою. Отже, чинне законодавство у даному випадку не покладає на неї ( ОСОБА_1 ) та ОСОБА_3 зобов`язання сплачувати за надані житлово-комунальні послуги з централізованого опалення у квартирі АДРЕСА_1 , узв`язку з чим у позивача не виникає право зворотної вимоги (регрес) до них, оскільки останній сплатив за надані житлово-комунальні послуги з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води за власним зобов`язанням. Просить рішення суду скасувати та постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. У засідання суду апеляційної інстанції учасники справи не з`явилися, хоча були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, тому суд вважає за можливе розглянути справу у їх відсутності. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних мотивів. Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Як вірно встановлено судом першої інстанції, позивач на підставі договору купівлі-продажу від 27.03.2019 року, набув у власність квартиру АДРЕСА_1 (а.с.5). Попереднім власником квартири був ОСОБА_5 . Відповідно до довідки з місця проживання про склад сім`ї і прописки, у квартирі з 25.07.2015 зареєстровані відповідачі (а.с.7). Згідно з довідкою ЛМКП «Львівтеплоенерго» (а.с.116), за період з квітня 2019 року по серпень 2019 року заборгованість за послуги з централізованого опалення квартири АДРЕСА_1 становить 1044,96 гривень (а.с.116). Вказану заборгованість оплатив позивач, що підтверджується копією квитанції (а.с.12). Судом встановлено, що цієї обставини відповідачі не оспорювали. З метою стягнення цих коштів в порядку регресу з відповідачів позивач звернувся до суду з цим позовом. Задовольняючи позовні вимоги частково суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі належним чином зобов`язання щодо оплати комунальних послуг не виконали, та дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідачів заборгованості. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду. Відповідно до статті 322 ЦК України власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. Відносини, що виникають у процесі надання та споживання житлово-комунальних послуг врегульовані Законом України «Про житлово-комунальні послуги» № 2189-VIII від 09.11.2017 року, який є чинним і на підставі якого виникла заборгованість, яка в подальшому сплачена позивачем. За змістом статті 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" утримання будинків і прибудинкових територій - господарська діяльність, спрямована на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи щодо забезпечення експлуатації та/або ремонту жилих та нежилих приміщень, будинків і споруд, комплексів будинків і споруд, а також утримання прилеглої до них (прибудинкової) території відповідно до вимог нормативів, норм, стандартів, порядків і правил згідно із законодавством. Предметом регулювання цього Закону є правовідносини, що виникають між виробниками, виконавцями, споживачами у процесі створення, надання та споживання житлово-комунальних послуг. Суб`єктами цього Закону є органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, власники, виробники, виконавці та споживачі житлово-комунальних послуг (стаття 3). Згідно статті 162 ЖК України плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Відсутність самого договору між сторонами не звільняє мешканців квартири від обов`язку оплати комунальних послуг, оскільки, в силу вимог статті 162 ЖК України, наймач (власник) зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату та плату за комунальні послуги. Відповідно до пункту 5 частини 3 статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Відповідно до частин 1, 2 статті 32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Розмір плати за комунальні послуги розраховується, виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показників засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку. Згідно пункту 7 Правил користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.1992 року № 572, власник та наймач (орендар) квартири, житлового приміщення у гуртожитку зобов`язаний: укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем відповідно до типового договору; оплачувати надані житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Відповідно до правової позиції Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15 праву споживача на одержання вчасно та відповідної якості житлово-комунальних послуг згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.. Отже, відсутність договору про надання житлово-комунальних послуг не звільняє споживача від обов`язку оплачувати надані йому послуги, але такий обов`язок виникає лише у разі отримання споживачем певних послуг, а питання щодо фактичного користування житлово-комунальними послугами входить до предмета доказування у справі та має істотне значення для її правильного вирішення. Вказане відповідає також правому висновку, висловленому Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 750/12850/16-ц (постанова від 26.09.2018). Суд першої інстанції звернув увагу на те, що цим же складом суду розглядалася справа між тими самими сторонами про усунення перешкод у користуванні квартирою, визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою та виселення з квартири (справа № 463/2334/19) і в межах цієї справи суд не лише встановив факт проживання відповідачів у спірній квартирі після її відчуження на користь ОСОБА_2 , але й самі відповідачі не заперечували цієї обставини та навіть пропонували укласти мирову угоду, однією з умов якої було їхнє добровільне виселення. Судом встановлено, що відповідачі не спростували факт проживання в квартирі. Що стосується тверджень відповідача ОСОБА_3 про її не проживання в квартирі та лише навідування нею доньки, то суд їх обґрунтовано відхилив, оскільки протилежне було встановлено у справі № 463/2334/19. Крім того, як вбачається зі змісту заяви відповідачів про вчинення кримінального правопорушення від 10.05.2019 року, яка адресована начальнику Личаківського ВП ГУ Національної поліції у Львівській області (а.с.38-40), у такій відповідачі особисто підтвердили, що ОСОБА_1 проживає у спірній квартирі з моменту народження, а ОСОБА_3 - з 1995 року. Також, з огляду на характер спірних правовідносин у справі яка розглядається, не позивач повинен був доводити факт користування відповідачами житлово-комунальними послугами, а відповідачі, які таку обставину заперечують, повинні були її спростувати. Таким чином, оцінивши подані сторонами докази, суд з врахуванням принципу змагальності дійшов обґрунтованого висновку про отримання відповідачами житлово-комунальних послуг, а відтак, і наявність у них обов`язку щодо їх оплати, оскільки у матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про непроживання відповідачів у спірній квартирі. Колегія суддів погоджується також з висновком суду першої інстанції про відсутність такого обв`язку у позивача, оскільки через фактичне проживання відповідачів у спірній квартирі, які не допускають його до квартири він не є особою, яка фактично користується та отримує житлово-комунальні послуги, а отже, і не повинен нести тягар з їх оплати. Всупереч принципу змагальності відповідачі не надали суду жодного доказу, який би давав підстави зробити інший висновок. Відповідно до статті 540 ЦК України, якщо у зобов`язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов`язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства. Згідно статті 541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання. Відповідно до статті 544 ЦК України боржник, який виконав солідарний обов`язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього. Тлумачення наведених норм права дає підстави зробити висновок, що кожен із споживачів зобов`язаний брати участь у витратах щодо оплати житлово-комунальних послуг, якими він фактично користується, а споживач, який виконав солідарний обов`язок щодо сплати заборгованості за житлово-комунальні послуги має право вимагати від іншого споживача їх відшкодування. Апеляційний суд вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що у справі яка розглядається, поданими доказами підтверджується факт сплати заборгованості виключно позивачем, а оскільки такими послугами фактично користувались відповідачі, така заборгованість підлягає стягненню з них рівними частками. При цьому, суд правильно зазначив про те, що матеріалами справи не підтверджується факт отримання позивачем житлово-комунальних послуг, а отже, і відсутність у нього обов`язку з їх оплати та у зв`язку з цим не вирахував частки по оплаті таких саме з позивача. Апеляційна скарга не містить нових фактів чи засобів доказування, які б спростували висновки суду першої інстанції. Наведені в апеляційній скарзі доводи аналогічні доводам відзиву на позовну заяву, яким судом першої інстанції вже надано оцінку та такі фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта з висновками суду першої інстанції та з їх оцінкою, а тому не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального і процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а тому підстав для її задоволення немає. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Також, відповідно до практики ЄСПЛ, зокрема у справі «Гарсіа Руіз проти Іспанії (Garcia Ruiz v. Spain) від 21.01.1999 року (заява 30544/96), п. 26: «…при відхиленні скарги апеляційний суд може в принципі просто схвалити обґрунтування рішення суду нижчого суду…». Зважаючи на вказане колегія суддів вважає за можливе в цілому схвалити мотиви суду першої інстанції щодо розгляду усіх позовних вимог, викладені в оскаржуваному рішенні, вважаючи такі належними та відповідними до встановлених обставин, що мають значення та вимог закону, без додаткового дублювання. Судом правильно встановлено фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримано процедуру розгляду справи, встановлену ЦПК України, ухвалено справедливе рішення, тому підстав для його зміни чи скасування колегія суддів не вбачає. Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення без змін. Згідно ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складання повного судового рішення. Повний текст постанови складено 15 листопада 2021 року. Керуючись ст. 367, ст. 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. 381, ст. 382, ст. 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Личаківського районного суду міста Львова від 08 лютого 2021 рокузалишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складено 15 листопада 2021 року. Головуючий: Н. П. Крайник Судді: О. М. Ванівський О. Я. Мельничук