Постанова 4807 № 334/1998/18

Дата документу 09.11.2021 Справа № 334/1998/18 П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 листопада 2021 року м. Запоріжжя Єдиний унікальний номер справи № 334/1998/18 Провадження № 22-ц/807/2883/21 Запорізький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Кримської О.М. (суддя-доповідач), суддів: Дашковської А.В., Кочеткової І.В., за участю секретаря судового засідання Семенчук О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 14 травня 2021 року в складі судді Гнатюк О.М. в справі за первісним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Хортицький районний у місті Запоріжжі відділ Державної реєстрації актів цивільного стану про оспорювання батьківства, та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: районна адміністрація Запорізької міської ради по Хортицькому району, як орган опіки та піклування, про позбавлення батьківських прав,- В С Т А Н О В И В : У березні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним позовом в обґрунтування якого зазначив, що восени 2002 року ОСОБА_2 почав зустрічатися з відповідачкою по справі. 14.02.2003 року сторони зареєстрували шлюб у відділі РАГС Хортицького районного управління юстиції м. Запоріжжя. В зв`язку з припиненням сімейних стосунків та не бажанням в подальшому вести подружнє життя, рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 червня 2010 року шлюб між ними було розірвано. В період шлюбу у сторін народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що в книзі актів громадянського стану про народження було зроблено запис за № 571 від 15.07.2003 року, та видано свідоцтво про його народження відділом реєстрації актів громадянського стану Хортицького районного управління юстиції м. Запоріжжя. У 2003 році, подаючи до органів РАЦСу заяву про реєстрацію народження, позивач був впевнений, що він є біологічним батьком дитини. Після припинення шлюбу відповідачка звернулась до Шевченківського районного суду м. Запоріжжя у 2011 році з заявою про стягнення з позивача аліментів на її користь на утримання сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку, але не менш 30% прожиткового мінімуму. Поведінка відповідачки та її останні заяви поставили під сумнів факт батьківства позивача щодо сина ОСОБА_4 . Так у 2013 році вона заявила матері позивача про те, що ОСОБА_4 не його син, а вона не його бабуся. Як зазначено у позовній заяві, відповідач пообіцяла припинити стягнення з ОСОБА_2 аліментів на утримання сина, а позивач припинив матеріально допомагати їй. Проте позивачу стало відомо, що відповідачем не було дотримано своєї обіцянки у зв`язку з чим за позивачем з`явилась заборгованість по аліментах. Посилаючись на ті обставини, що ОСОБА_3 не його син, позивач просив призначити судово-генетичну експертизу з метою встановлення об`єктивних обставин справи та в подальшому - виключити відомості про нього як батька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 і внести відповідні зміни у свідоцтво про народження дитини та до актового запису № 571 від 15.07.2003 року. Відповідач ОСОБА_1 звернулась зі зустрічною позовною заявою про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .. Зустрічний позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_2 ухиляється від виконання батьківських обов`язків, не спілкується з дитиною, не виплачує аліменти, не приймає участі у її вихованні дитини, не відвідує шкоду не навчається син. Син ОСОБА_4 не заперечує проти позбавлення позивача батьківських прав відносно нього. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 14 травня 2021 року задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Хортицький районний у місті Запоріжжі відділ Державної реєстрації актів цивільного стану, про оспорювання батьківства. Виключено з актового запису №571 від 15.07.2003 року про народження ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відомості про ОСОБА_2 , записаного батьком дитини. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 704 грн. Відмовлено в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: районна адміністрація Запорізької міської ради по Хортицькому району, як орган опіки та піклування, про позбавлення батьківських прав. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій вказала, що вважає судове рішення таким, що прийнято судом із неправильним застосуванням норм матеріального права на підставі неправильно встановлених обставин, що мають значення для справи, також відповідач не погоджувалась із висновками суду першої інстанції зазначаючи про те що вони не відповідають обставинам справи. В апеляційній скарзі зазначає, що суд помилково застосував норми ст. 136 СК України та не врахував, що датою народження дитини, батьківство відносно якої оспорюється, є 14 червня 2003 року, тобто до цих правовідносин повинні застосовуватись положення ст. 56 КпШС України. При цьому положення ст. 56 КпШС України визначали лише річний строк на оспорювання батьківства з моменту коли особі стало відомо про вчинення запису про батьківство, а оскільки такий строк, на думку відповідача, є присічним він не підлягав поновленню. Також відповідач зазначала, що суд першої інстанції помилково не взяв до уваги її доводи про те, що позивач ОСОБА_2 під час реєстрації народження дитини був обізнаний про те, що ОСОБА_4 не його син. ОСОБА_1 зазначала, що близькі стосунки між нею та позивачем почались лише у листопаді 2002 року, а оскільки дитина народилась у червні 2003 року доношеною, ОСОБА_2 не міг не розуміти, що не він є батьком дитини. Обізнаність відповідача про те, що він не є батьком дитини підтверджується особистим листуванням сторін та змістом повідомлень у месенджері Вайбер. ОСОБА_1 зазначала, що свідки зі сторони позивача підтвердили, що з 2010 року не спілкувались із дитиною та її матір`ю, а відтак ОСОБА_1 вважає, що у сім`ї позивача вже тоді з`явились сумніви щодо батьківства ОСОБА_2 . Звернення до суду у 2018 році, а не у 2013 році з цим позовом апелянт вважає необґрунтованим, оскільки, як зазначив сам ОСОБА_2 він дізнався про те, що ОСОБА_4 не його син у 2013 році, хоча і цю дату ОСОБА_1 вважає недоведеною. Саме борг за аліментами, на думку відповідача, змусив позивача звернутись із цим позовом. У випадку набрання оскаржуваним рішенням законної сили, аліменти на дитину так і не будуть стягнуті, всупереч тому, що сам ОСОБА_4 називає позивача «татом» та готовий до спілкування з ним. При цьому ОСОБА_1 вважала необґрунтованою відмову у задоволенні зустрічного позову про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав у відношенні сина ОСОБА_5 , у зв`язку з чим просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні первісного позову та задовольнити зустрічну позовну заяву. ОСОБА_2 надано відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого він заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив залишити рішення суду без змін. У відзиві зазначено, що доказів початку близьких стосунків між сторонами саме з листопада 2002 року відповідачем не надано, а останні фактично виникли у липні 2002 року. В первісному позові представником позивача було помилково зазначено про листопад на не про липень 2002 року. Покази свідків про перебування на ювілеї у матері позивача 10.08.2002 та щодо знайомства свідка ОСОБА_2 із майбутньою невісткою влітку 2002 року, як і зміст відзиву самої ОСОБА_1 в якому остання зазначає про знайомство з відповідачем у травні 2002 року, підтверджують, що у серпні 2002 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вже були парою. Долучений до матеріалів справи аркуш, що містить листування між сторонами не підтверджує доводи відповідача, оскільки не містить інформації з приводу вагітності ОСОБА_1 від іншої особи, і фактично має іншу дату створення а ніж ту на яку вказувала відповідач. Остаточна впевненість позивача про те, що він не є батьком дитини з`явилась лише після проведення генетичної експертизи під час розгляду справи. Оскільки ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини. При цьому усне повідомлення ОСОБА_1 не можна враховувати як беззаперечне свідчення відсутності кровного споріднення батька та дитини. Позивач також зазначав, що у випадку застосування у цій справі положень ст. 56 КпШС, вказану статтю необхідно застосовувати в світлі постанов Верховного Суду у справах № 310/3095/17 від 12.02.2020, № 473/1343/18 від 15.10.2020 та № 647/2787/18 від 14.07.2021 відповідно до яких, відмова у позові у зв`язку з пропуском річного строку є непропорційною по відношенню до переслідуваної держаною мети - забезпечення права поваги до приватного життя заявника та порушенням ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Від представника позивача ОСОБА_2 адвоката Козар М.В. надійшли письмові пояснення, в яких зазначає, що проведена під час розгляду справи судова біологічна експертиза встановила, що ОСОБА_2 не є біологічним батьком ОСОБА_3 . Застосування строку позовної давності, встановленого ст.. 56 КпШС не є пропорційним по відношенню до переслідуваної державною законної мети на забезпечення, в даному випадку, поваги до права заявника на його приватне життя, що в світлі рішень ЄСПЛ є порушенням ст. 8 Конвенції. Також приводить практику Верховного Суду на підтвердження названого тезису. Просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін, посилаючись на його законність і обґрунтованість. Від ОСОБА_1 надійшли додаткові пояснення у справі, в яких вказує про те, що сторонами під час розгляду справи в суді першої інстанції не заперечувався той факт, що сторони почали зустрічатись, коли відповідач була вагітна більше 2-х місяців, а тому ОСОБА_2 знав що він не є біологічним батьком дитини. Жоден із свідків, які були допитані в суді першої інстанції не змогли підтвердити того, коли ОСОБА_2 дізнався про той факт що не є батьком ОСОБА_4 та свідчили лише зі слів самого позивача. У м. Запоріжжя ОСОБА_1 повернулась у жовтні 2002 року. Суд керувався припущеннями , встановивши що ОСОБА_2 на момент народження дитини у шлюбі вважав себе біологічним батьком дитини, виходячи з того, що так вважали свідки та позивач просив призначити судово-генетичну експертизу. ОСОБА_2 жодним чином не довів, що не знав про відсутність кровного споріднення до народження дитини та укладення шлюбу. Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з виходячи з наступного. Як передбачено частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною 1 ст. 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Як передбачено ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову та необхідності застосування до правовідносин, щодо оспорювання батьківства положень Сімейного кодексу України, суд першої інстанції виходив із того, що спір про відсутність біологічного споріднення між позивачем ОСОБА_2 та дитиною ОСОБА_6 виник після набрання чинності Сімейним кодексом України, а відтак на думу суду першої інстанції положення Кодексу про шлюб та сім`ю України не повинні застосовуватись що цих правовідносин. Колегія суддів не може цілком погодитись із таким висновком суду першої інстанції виходячи з наступного. Як вбачається із свідоцтва НОМЕР_1 про укладення шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_7 уклали шлюб 14 лютого 2003 року. Після реєстрації шлюбу дружина змінила прізвище на ОСОБА_8 . Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , батьками зазначено сторін по справі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Згідно частин першої-третьої статті 136 СК України, особа, яка записана батьком дитини відповідно до статей 122, 124, 126 і 127 цього Кодексу, має право оспорити своє батьківство, пред`явивши позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини. У разі доведення відсутності кровного споріднення між особою, яка записана батьком, та дитиною суд постановляє рішення про виключення відомостей про особу як батька дитини з актового запису про її народження. Оспорювання батьківства можливе лише після народження дитини і до досягнення нею повноліття. Однак, згідно вимог статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності. Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів знайшов своє закріплення також в міжнародно-правових актах, зокрема і в статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Пунктом 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15 травня 2006 року «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» судам роз`яснено, що за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. Оскільки ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , тобто до набрання чинності положеннями Сімейного кодексу України, колегія суддів приходить до висновку, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню відповідні положення КпШС України, чинні на час вчинення оспорюваного актового запису. Подібні за своєю суттю правові висновки неодноразово викладались Верховним Судом, зокрема у постановах від 17 вересня 2018 року у справі № 757/36468/16-ц, від 21 березня 2018 року у справі № 543/738/16-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 641/9147/15-ц. Згідно частини першої статті 56 КпШС (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) особа, записана як батько або як мати дитини в книзі записів народжень або особа, яка фактично є батьком дитини, в разі смерті матері чи позбавлення її батьківських прав має право оспорити проведений запис протягом року з того часу, коли їй стало або повинно було стати відомо про проведений запис. Якщо до цього часу особа, записана як батько або як мати, була неповнолітньою, річний строк обчислюється з часу досягнення нею вісімнадцяти років. При цьому колегія суддів не вважає за можливе застосувати, як підставу для відмови в задоволенні первісного позову, положення ч. 1 ст. 56 КпШС в частині обмеження права особи оспорити своє батьківство в річний строк з моменту вчинення запису про її батьківство, з наступних мотивів. Як визначено ч. 1,4 ст. 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Прецедентною в даному випадку є Постанова ЄСПЛ від 24 листопада 2005 року № 74826/01 прийнятої у справі «Шофман (Shofman) проти Російської Федерації». В цій справі заявник скаржився, зокрема, на порушення статті 8 Конвенції внаслідок того, що провадження за його позовом про оскарження передбачуваного батьківства було припинено у зв`язку із закінченням строків давності відповідно до національного законодавства, що діяло в даний час. Заявник не заперечував, що Рішення національних судів "відповідали закону", а саме статті 49 Кодексу РРФСР про шлюб та сім`ю, яка застосовувалася до суперечок про дітей, народжених у період дії цього Кодексу. Стаття 49 передбачала право оскаржити батьківство протягом одного року після того, як чоловік дізнався або повинен був дізнатися про реєстрацію народження. Термін починав текти незалежно від того, чи сумнівався чоловік у своєму біологічному батьківстві чи ні. За результатами розгляду цієї справи Європейський суд зазначив, що районний суд на підставі результатів генетичної експертизи визнав, що заявник не був батьком дитини (див. пункт 14 вище). Отже, відсутність встановлених біологічних фактів стала причиною відхилення позову заявника про оскарження батьківства (див., a contrario, справа "Нюланд проти Фінляндії" (Nylund v. Finland) (dec.), N 27110/95, 29 червня 1999 р., у якому національні суди відхилили вимогу заявника про визначення того, чи він був біологічним батьком дитини). Насправді сторони не заперечували, що якби заявник подав позов протягом одного року після реєстрації народження, то відповідно до закону він мав би право на оскарження батьківства. Європейський суд вважав, що той факт, що заявник був позбавлений можливості оскаржити своє батьківство, оскільки не знав, що він міг не бути батьком дитини, доки не минуло більше року після реєстрації батьківства щодо дитини, не був пропорційним переслідуваним законним цілям. Отже, справедливий баланс між загальним інтересом захисту правової визначеності сімейних відносин та правом заявника на перегляд правової презумпції про те, що він є батьком дитини, у світлі біологічних доказів, не був забезпечений. Європейський суд встановив, що, незважаючи на межі розсуду, надані державі-відповідачеві, останнім не було дотримано права заявника на повагу до його приватного життя, гарантоване йому відповідно до Конвенції. (п. 3, 36, 41, 45 рішення). У рішенні від 09 липня 2019 року у справі «Romanov v. Russia» № 76594/11, ЄСПЛ дійшов висновку про те, що стаття 49 Кодексу РСФСР про шлюб та сім`ю, застосовна до спорів про батьківство за участю дітей, що народилися до 01 березня 1996 року, встановила негнучкий річний термін для оспорювання батьківства з часу реєстрації народження незалежно від усвідомлення батьком обставин, що ставлять під сумнів його батьківство. Він не зробив ніяких винятків з цього терміну і, зокрема, не передбачає жодної допомоги для чоловіків, які не усвідомлюють біологічну реальність дитини більш ніж через рік після реєстрації народження, що автоматично перешкоджає такому чоловікові у відмові від батьківства. Така негнучка тимчасова межа не може вважатися «необхідним у демократичному суспільстві», оскільки вона не дозволяє брати до уваги конкретні обставини справи та побажання зацікавлених сторін і тому не може забезпечити справедливий баланс між спільними інтересами захисту правової визначеності сімейних відносин і права зареєстрованого батька на те, щоб його батьківство було оскаржено в світлі біологічних доказів. Тому це є несумісним із зобов`язанням забезпечити ефективне «повагу» до приватного і сімейного життя (§ 25). ЄСПЛ зазначив, що, відхиливши клопотання заявника як обмежене за часом, обласний суд обмежився його оцінкою, встановивши, що заявник подав позов про оспорювання батьківства більш ніж через рік після того, як він був зареєстрований батьком після визнання батьківства. Він не вивчив, чи знав в той час заявник або повинен був знати, що він не є біологічним батьком. Більш того, він безпосередньо і буквально застосовував статтю 49 Кодексу РРФСР про шлюб та сім`ю, яка була сформульована в жорстких виразах, не допускаючи ніяких винятків з однорічного терміну і не залишаючи місця для оцінки того, чи мав зареєстрований батько підстави сумніву в його батьківстві або дійсно знав, що він не був біологічним батьком в момент реєстрації його батьківства. За цих обставин, за відсутності належного судового розгляду цих питань національними властями, Суд не може припустити, чи визнав заявник своє батьківство в повному усвідомленні того, що він не може бути біологічним батьком і тому не може погодитися з аргументом уряду, заснованим на неперевірених фактичних твердженнях (п. 25-27 рішення). Своїми постановами Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зокрема, від 20 жовтня 2021 року у справі № 473/1343/18, від 07 липня 2021 року у справі № 201/11183/16-ц та від 14 липня 2021 року справа № 647/2787/18 визначав, що суди попередніх інстанцій, відмовляючи у позові у зв`язку з пропуском річного строку, встановленого статтею 56 КпШС України, не врахували те, що така відмова у позові не є пропорційною по відношенню до переслідуваної державою законної мети на забезпечення, в даному випадку, поваги до права заявника на його приватне життя, що у світлі вищенаведених рішень ЄСПЛ є порушенням статті 8 Конвенції. Частиною другою ст. 56 КпШС України було визначено, що особа, записана батьком дитини за її заявою або за спільною заявою з матір`ю дитини, не має права оспорювати батьківство, якщо в момент подачі заяви їй було відомо, що вона фактично не є батьком цієї дитини. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 травня 2020 року в справі № 201/11183/16-ц (провадження № 61-23601св18) зазначено, що «відповідно до статті 56 КпШС в судовому порядку батьківство (материнство) може бути оспорено як у випадках, коли в акті про реєстрацію народження батьками дитини вказано осіб, які уклали між собою шлюб, так і тоді, коли батьками дитини при реєстрації встановлення батьківства на підставі спільної заяви батька й матері дитини записано осіб, які в шлюбі не перебувають. Проте в будь-якому разі не можуть бути задоволені вимоги про оспорювання свого батьківства, пред`явлені особою, записаною батьком за її заявою або за спільною заявою з матір`ю дитини, якщо в момент подачі заяви їй було відомо, що фактично вона не є батьком цієї дитини». На підставі викладеного. колегія суддів виходить з того, що застосування положень ст. 56 КпШС можливе у будь-який час до настання повноліття дитини та такі позовні вимоги повинні бути розглянуті належним чином із врахуванням всіх обставин справи і під час такого розгляду повинні перевірятись доводи сторін, щодо того чи дійсно знав заявник, що він не був біологічним батьком в момент реєстрації його батьківства. Із матеріалів справи вбачається, що шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був розірваний на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16.06.2010 року. Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22 липня 2011 року в справі за № 0827/2-2338/2011 було задоволено позов ОСОБА_1 та стягнуто з ОСОБА_2 на утримання сина ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 аліменти у розмірі ј частини від всіх видів доходів щомісячно до повноліття дитини. Як вбачається із розрахунку заборгованості від 28.10.2021, складеного Хортицьким відділом державної виконавчої служби у м. Запоріжжя, за ОСОБА_2 рахується заборгованість за виконавчим листом № 2-2338 від 22.07.2011 року про стягнення аліментів на утримання сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , розмір якої станом на 14.06.2021 складає 169374,64 грн. Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 березня 2020 року було задоволено клопотання позивача за первісним позовом та призначено молекулярно-генетичну експертизу на вирішення якої було поставлено питання: «Чи є ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 біологічним батьком ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .?» Відповідно до висновку експерта Запорізького НГДЕКЦ МВС України №8-354 від 19.05.2020 року ОСОБА_2 не є біологічним батьком ОСОБА_5 . У своїй апеляційній скарзі та за змістом відзиву на первісну позовну заяву ОСОБА_9 визнавала, що позивач не є біологічним батьком ОСОБА_5 , 2003 р.н. та зазначала, що ОСОБА_2 достовірно знав про це на час вчинення актового запису про батьківство. Під час розгляду справи судом першої інстанції досліджувались надані відповідачем за первісним позовом, копія зошитового аркушу з рукописними записами, які, на її думку, вказують на обізнаність позивача щодо батьківства дитини до народження останньої, а також роздруківка спілкування у месенджері «Вайбер» між позивачем та відповідачем. Перевіривши вказані письмові матеріали та ознайомившись із їх змістом, колегія суддів вважає, що оскільки надані записи не містять жодної вказівки на те, що ОСОБА_9 вагітна від третьої особи, чи що ОСОБА_2 якимось чином висловлює бажання/згоду та виховання дитини, яка має походження від іншого чоловіка, правильними є висновки суду першої інстанції про те, що вказані матеріали не доводять обізнаність ОСОБА_2 про ті обставини, що на момент народження дитини, що він не є її біологічним батьком. При розгляді справи було встановлено, що сторони по справі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 були знайомі та перебували у дружніх відносинах принаймні з травня 2002 року, у той час як відповідач за первісним позовом ОСОБА_1 працювала на заправній станції, а позивач був її клієнтом. Наведене зокрема підтверджується письмовими поясненнями ОСОБА_1 від 15.10.2021 направленими до Запорізького апеляційного суду. У постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 127/25686/17 зазначено, що в ході судового розгляду перевірці підлягають обставини чи особа, яка оспорює батьківство, знала в момент реєстрації себе батьком дитини, що не є батьком дитини, або за встановленими обставинами справи не могла про це не знати. Відповідно, з урахуванням вимог частини третьої статті 12 ЦПК України на позивача покладається тягар доведення, що він не є біологічним батьком дитини, а відповідач у справі повинна довести належними та допустимими доказами, що позивач в момент реєстрації себе батьком дитини знав, що не є батьком дитини, або за встановленими обставинами справи не міг про це не знати. Враховуючи, що на підставі наявних у справі матеріалів чи показань допитаних судом першої інстанції свідків неможливо достовірно та об`єктивно встановити дату початку фактичних фізичних стосунків сторін по справі, а надані відповідачем за первісним позовом ОСОБА_1 матеріали не містять інформації щодо предмету доказування, колегія суддів приходить до висновку, що відповідачем не доведено обізнаність ОСОБА_2 про те, що він не є батьком дитини в момент реєстрації її народження. Долучені ОСОБА_1 до додаткових пояснень копії медичних довідок, зокрема проведені огляди лікаря-гінеколога у 2000 році, профілактичні огляди у лікарів в тому числі, окуліста, невропатолога, гінеколога у 1998 році, монохромні фото невстановлених молодих осіб (хлопців та дівчат) на фоні греблі та інших невідомих суду місцях, об`єктивно не можуть бути оцінені в якості доказу обізнаності ОСОБА_2 про те, що він не є батьком ОСОБА_5 , 2003 р.н. на час реєстрації його народження. Наведені матеріали колегією суддів в якості доказу не приймаються також з тих підстав, що з їх змісту неможливо встановити, чи надавались вони позивачу ОСОБА_2 до моменту реєстрації народження дитини. Також колегія суддів погоджується із оцінкою наданою судом першої інстанції показам свідків ОСОБА_2 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 допитаних в судовому засіданні. Оскільки всі свідки вказали на те, що на момент народження дитини ОСОБА_14 вони вважали позивача біологічним батьком дитини, суд дійшов правильного висновку про недоведеність посилань ОСОБА_1 на обізнаність ОСОБА_2 щодо відсутності його батьківства під час укладення шлюбу чи реєстрації народження дитини. З метою повного та об`єктивного встановлення всіх обставин справи, ухвалою Запорізького апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року з Шевченківського районного суду м. Запоріжжя було витребувано матеріали цивільної справи ЄУН № 0827/2-2338/2011, як такі, що можуть містити інформацію щодо предмету доказування у цій справі. На виконання вищезазначеної ухвали Шевченківським районним судом м. Запоріжжя було направлено до Запорізького апеляційного суду оригінал витребуваної цивільної справи на 22 аркушах. Дослідивши матеріали витребуваної справи, колегією суддів встановлено, що позовна заява, про стягнення аліментів підписана ОСОБА_1 має наступний зміст: «14.02.2003 року я зареєструвала шлюб з ОСОБА_2 . Реєстрація шлюбу відбулась у відділі РАЦС Хортицького району м. Запоріжжя. 14.06.2003 року від шлюбу у нас народився син ОСОБА_3 .» Далі по тексту, посилаючись на положення ст. 180 СК України та те, що ОСОБА_2 не надає добровільно допомогу, ОСОБА_1 просила стягнути аліменти на утримання сина, що залишився проживати з нею. У заяві поданій ОСОБА_2 при розгляді справи про стягнення аліментів, останній зазначив: «У вашому провадженні перебуває цивільна справа за позовом громадянки ОСОБА_1 до мене про стягнення аліментів на утримання нашої дитини, засідання призначено на 22.07.2011. В зв`язку із зайнятістю на роботі, не можу бути присутнім на засіданні, прошу розглянути справу без моєї присутності, з текстом позовної заяви ознайомлений, позовні вимоги визнаю в повному обсязі.» Із змісту наведеної позовної заяви про стягнення аліментів не вбачається, що ОСОБА_1 вказує на походження ОСОБА_5 , 2003 р.н. не від особи записаної його батьком. При цьому із заяви ОСОБА_2 про визнання позову встановлено, що останній будучи обізнаним про положення ст. 180 СК України, визнає позов про стягнення аліментів та не заперечує проти стягнення з нього аліментів на утримання його з ОСОБА_9 сина - ОСОБА_5 . З досліджених матеріалів вбачається, що станом на 2011 рік ОСОБА_2 добросовісно вважав ОСОБА_15 , 2003 р.н. своїм сином, а мати дитини під час ініціювання судового провадження про стягнення аліментів не інформувала його чи суд про те, що ОСОБА_2 не є біологічним батьком дитини на утримання якої стягуються аліменти. Відповідно до висновків ЄСПЛ у справі «Якушев проти України» («Yakushev v. Ukraine», заява № 15978/09, пункти 23, 25, 26, рішення ЄСПЛ від 04 грудня 2018 року) поза межами встановлення законності національного правового обмеження на право оскаржити своє батьківство (яке за змістом відповідає зазначеній частині п`ятій статті 136 СК України), необхідно встановити чи досягли національні суди, зокрема, апеляційний суд, важливого фактичного висновку про застосування відповідного обмеження в рамках належного, несвавільного процесу прийняття рішень. Якщо апеляційний суд скасував фактичні висновки суду першої інстанції, не посилаючись на будь-який новий доказ та не пояснивши, чому фактичні висновки суду першої інстанції були невірними, та дійшов нового висновку, який ґрунтувався на тих самих матеріалах справи та доказах, які у повному обсязі були розглянуті судом першої інстанції, то він допустив процесуальні недоліки у провадженні на національному рівні, які вказують на те, що національний суд не забезпечив повагу до приватного життя особи, до якої застосоване зазначене національне правове обмеження, на яку він має право відповідно до Конвенції. Отже, це є порушенням статті 8 Конвенції. Оскільки жодним наданим відповідачем доказом не підтверджується обізнаність ОСОБА_2 про те, що в момент подачі заяви про реєстрацію народження дитини, йому було відомо чи він міг обґрунтовано допускати, що не є біологічним батьком цієї дитини, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для відмови в задоволенні первісного позову з підстав визначених ч. 2 ст. 56 КпШС України. Щодо посилань відповідача на ті обставини, що позивач дізнався про те, що ОСОБА_3 не є його сином ще у 2013 році і не вжив заходів щодо оспорення батьківства, слід зазначити наступне. Колегія суддів констатує, що на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства, наведені висновки викладені у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 473/1343/18, а також узгоджуються з практикою ЄСПЛ у справі Калачова проти Російської Федерації, № 3451/05, від 07 травня 2009 року. За результатом висновку експерта від 19 травня 2020 року, можливість біологічного батьківства ОСОБА_2 по відношенню до ОСОБА_14 виключена, таким чином позивач за первісним позовом ОСОБА_2 достовірно був обізнаний про відсутність свого батьківства, лише з травня 2020 року, після проведення судово-біологічної експертизи. Бездоказові повідомлення однієї особи іншу про факти батьківства чи відсутності такого, не створюють жодних юридичних наслідків для цих осіб. Усне повідомлення ОСОБА_1 у 2013 році щодо відсутності кровного споріднення між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , не може бути підставою для скасування рішення про стягнення аліментів чи виключення батька із актового запису про народження дитини, оскільки достовірне встановлення таких обставин можливе лише після проведення ДНК тесту. Абзацом 2 п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 від 12.06.1998 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» було визначено, що за наявності рішення суду про стягнення аліментів на дитину, що набрало законної сили, заява про оспорювання батьківства щодо цієї дитини може бути розглянута згідно з правилами п. 3 ст. 136 і п. 3 ст. 227 ЦПК лише після скасування цього рішення. Водночас такі роз`яснення не підлягають застосуванню у цій справі та не можуть бути підставою для закриття провадження у справі чи відмові в задоволенні позову про оспорювання батьківства, оскільки вищезазначений пункт 15 (в цілому) втратив чинність на підставі постанови Пленуму Верховного Суду № 3 від 15.05.2006, тобто до звернення ОСОБА_1 до суду із позовом про стягнення аліментів. В своїй апеляційній скарзі, ОСОБА_1 як на підставу для скасування рішення суду першої інстанції посилалась на висновки викладені у рішенні ЄСПЛ у справі A.I. v. Poland 38609/08 від 18 лютого 2014 року. У справі А.I. v. Poland, серед іншого заявником надавались такі пояснення «…ніколи до одруження з R я не мав з нею фізичного контакту. Я ніколи не вірив, що я батько дитини. Я визнав цю дитину своєю, тому що я вважав, що у мене немає іншого вибору...» Оскільки у справі A.L. проти Польщі, обставини встановлені Європейським судом з прав людини, суттєво відрізняються від обставин цієї справи, колегія суддів не приймає посилання відповідача на вищезазначену справу. Посилання відповідача на ті обставини, що заявлені ОСОБА_2 вимоги про оспорювання батьківства пов`язані виключно із наявністю заборгованості зі сплати аліментів колегія суддів вважає неприйнятними, ураховуючи наявність прецедентної практики ЄСПЛ в подібних правовідносинах закріпленої в рішеннях «Шофман (Shofman) проти Російської Федерації» від 2005 року та Романов проти Росії від 2019 року, в яких Високий суд в світлі положень ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, констатує право батька відмовитись від батьківства в світлі біологічних доказів і протиправності обмеження такого права на підставі жорстких правил національного законодавства. Щодо вимог апеляційної скарги про скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні зустрічної позовної заяви про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно дитини ОСОБА_5 , 2003 р.н., колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Відповідно до висновку органу опіки та піклування в особі районної адміністрації Запорізької міської ради по Хортицькому району є доцільним позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно неповнолітнього ОСОБА_3 . Складаючи вказаний висновок Районна адміністрація Запорізької міської ради по Хортицькому району (як орган опіки та піклування) виходило з того, що ОСОБА_2 є батьком неповнолітнього ОСОБА_5 , 2003 р.н. У вказаному висновку зазначено, що ОСОБА_2 не цікавиться успіхами сина у уколі жодного разу не відвідував батьківські збори, ніколи не проводив бесід з вчителями та класним керівником. Батько є боржником за аліментами та ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків відносно сина ОСОБА_4 . При цьому у своїх поясненнях наданих органу опіки та піклування ОСОБА_2 зазначив, що ОСОБА_1 повідомила про відсутність його батьківства і категорично заборонила спілкування між ним та дитиною. Членами комісії була заслухана думка неповнолітнього ОСОБА_14 2003 р.н. з питання позбавлення батька батьківських прав. Хлопець зазначив, що підтримує мати у порушеному питання з батьком давно не спілкувався. Як передбачено ч. 1 ст. 165 СК України, мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини. Факт походження дитини від певної особи є підставою для виникнення у цієї особи обов`язків щодо дитини, визначених розділу ІІІ СК України, у тому числі прав і обов`язків щодо утримання дитини, виховання та розвитку дитини, спілкування з нею та її захисту. За загальним змістом КпШС та СК України батьківські обов`язки у особи відносно дитини виникають з підстав походження дитини саме від цього батька або на підставі акта про визнання особи батьком. При цьому такого обов`язку в особи, яка не визнана батьком дитини, не виникає. За висновком суду першої інстанції, з яким погоджується апеляційний суд, ОСОБА_2 не є батьком ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 і відомості про позивача за первісним позовом було виключено з актового запису про народження ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . За вказаних обставин підстави для задоволення зустрічного позову ОСОБА_1 про позбавлення батьківських прав, заявлені до особи, що не є батьком дитини задоволенню не підлягають, про що правильно вказав суд першої інстанції. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Відповідно до статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення або змінити рішення. Згідно зі ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Суд першої інстанції, вирішуючи спір, дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення первісних позовних вимог про виключення відомостей про батька з актового запису про народження дитини та наявності підстав для відмови у задоволенні зустрічного повозу, однак колегія суддів не погоджується з наведеними в мотивувальній частині рішення підставами для задоволення позову та застосуванням судом першої інстанції до спірних правовідносин положень статті 136 СК України замість положень ст. 56 КпШС України. З огляду на викладене, апеляційний суд вважає за необхідне змінити рішення суду першої інстанції в частині наведених судом першої інстанції підстав для задоволення вимог первісного позову та відмови в задоволенні зустрічного позову, виклавши мотивувальну частину рішення у зазначеній частині в редакції цієї постанови. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 14 травня 2021 року в даній справі в частині правових підстав для задоволення первісних позовних вимог про виключення відомостей про батька з актового запису про народження дитини змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 11 листопада 2021 року. Головуючий: Кримська О.М. Судді: Дашковська А.В Кочеткова В.І.