Постанова 4818 № 633/569/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А Іменем України 10 листопада 2021 року м.Харків справа № 633/569/20 провадження № 22-ц/818/5453/21 Харківський апеляційний суд у складі: Головуючого: Маміної О.В. Суддів: Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю. учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 розглянувши у порядку ст. 369 ЦПК України в м. Харкові без повідомлення учасників справи цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Печенізького районного суду Харківської області від 09 березня 2021 року, постановлене під головуванням судді Тимченко А.М., в залі суду в смт Печеніги Печенізького району Харківської області (повний текст судового рішення складено 12 березня 2021 року), - в с т а н о в и в: У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики у розмірі 140 000 грн. Заочним рішенням Печенізького районного суду Харківської області від 09 березня 2021 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 140 000 грн., а також 1 400 грн. судових витрат. Ухвалою Печенізького районного суду Харківської області від 20 липня 2021 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати заочне рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі, провести розподіл судових витрат. Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; відповідач зазначає, що він не був належним чином повідомлений про розгляд справи; на повідомленні про вручення поштового відправлення міститься підпис іншої особи. Повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» не є доказом належного повідомлення про час і місце розгляду справи. Крім того, ОСОБА_2 вважає, що відсутні підстави для стягнення з нього боргу по розписці від 15 жовтня 2020 року, оскільки матеріали справи не містять оригіналу вказаної розписки, яка підтверджує наявність відносин за договором позики. Вказана розписка містить графік платежів, які передбачені сторонами до 15 грудня 2021 року, проте позовна заява подана у листопаді 2020 року, тому позивач не має право вимоги на всю суму позики. Апелянт зазначає, що судом не було досліджено справжню природу правовідносин сторін. Відзиву на апеляційну скаргу не надано. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач належним чином не виконав зобов`язання за договором позики, допустив прострочення повернення чергової частини позики, не повернув позивачу грошові кошти згідно встановленого договором графіку та у встановлених договором розмірах. Проте такі висновки суду першої інстанції не в повній мірі відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи. Судом встановлено, що 15 жовтня 2020 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) було укладено договір позики №1510/2020 за умовами якого сторони погодили, що позикодавець передає у власність позичальника грошові кошти в національній валюті України у розмірі 140 000 гривень, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей у гривні у порядку, спосіб та строк, встановлені цим Договором (а.с.5-7). Пунктом 2.3. договору позики № 1510/2020 від 15.10.2020 року встановлено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві отримані від нього грошові кошти у повному обсязі у строк, що не перевищує 14 календарних місяців з моменту передачі грошових коштів за кожною розпискою за наступний графіком: до 15.11.2020 року - 10 000 гривень; до 15.12.2020 року - 10 000 гривень; до 15.01.2021 року - 10000 гривень; до 15.02.2021 року - 10 000 гривень; до 15.03.2021 року - 10 000 гривень; до 15.04.2021 року - 10 000 гривень; до 15.05.2021 року - 10 000 гривень; до 15.06.2021 року - 10 000 гривень; до 15.07.2021 року - 10 000 гривень; до 15.08.2021 року - 10 000 гривень; до 15.09.2021 року - 10 000 гривень; до 15.10.2021 року - 10 000 гривень; до 15.11.2021 року - 10 000 гривень; до 15.12.2021 року - 10 000 гривень. Відповідно п. 2.4. договору позики, повернення грошових коштів здійснюється Позичальником шляхом переданням коштів Позикодавцеві у готівковій формі або переказом на картковий рахунок Позикодавця відкритий у банківських установах. Факт повернення Позичальником грошових коштів та їх прийняття Позикодавцем кожного разу засвідчується розпискою Позикодавця незалежно від способу повернення грошових коштів. Також, у пункті 2.5. договору позики № 1510/2020 від 15.10.2020 року сторони узгодили, що дострокове повернення грошових коштів повністю або частинами з ініціативи позичальника допускається. 15 жовтня 2020 року сторони також склали розписку про те, що ОСОБА_2 відповідно до договору позики № 1510/2020 від 15.10.2020 року отримав від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 140 000 грн. (а.с.11) Як на підставу позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що відповідач належним чином свої зобов`язання за договором позики не виконав, не повернув грошові кошти у встановлених договором розмірах та строки, у зв`язку з чим, позивач просив суд стягнути з відповідача суму боргу у розмірі 140 000 грн. Поняття позикових відносин і договору позики визначаються положеннями главою 71 Цивільного Кодексу України. Відповідно до ст.1046 ЦК за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій ст. 640 ЦК, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов`язанням її повернення та дати отримання коштів. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046,1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Відповідні правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України містяться в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63 цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14. Матеріали справи свідчать про те, що за договором позики від 15 жовтня 2020 року відповідач отримав у борг грошові кошти у розмірі 140 000 гривень строком до 15 грудня 2021 року (а.с.5-7). Крім того сторони погодили графік повернення коштів. Зокрема, перший платіж за договором мав бути здійснений відповідачем до 15.11.2020 року у розмірі 10 000 гривень. Матеріали справи не містять доказів належного виконання відповідачем зобов`язань за договором позики. Висновок суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за договором позики від 15 жовтня 2020 року, - відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи. Проте колегія суддів не може погодитись із розміром стягнутої суми заборгованості за вказаним договором, з огляду на таке. З матеріалів справи убачається, що строк дії договору позики від 15 жовтня 2020 року сторонами узгоджено до 15 грудня 2021 року. Відповідачем порушено грошове зобов`язання, оскільки станом на 15 листопада 2020 року ним не було сплачено борг на користь позивача у розмірі 10 000 грн. Разом з тим позовна заява ОСОБА_1 подана 18 листопада 2020 року. Умовами договору позики не передбачено право позикодавця на дострокове стягнення з позичальника усієї суми заборгованості у разі прострочення останнім чергового платежу. Таким чином на час звернення позивача до суду розмір заборгованості відповідача за договором позики складає 10 000 грн. Строк виконання зобов`язання в іншій частині не настав. Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та помилково дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача усієї суми заборгованості у розмірі 140 000 грн. Колегія суддів вважає, що з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню заборгованість за договором позики від 15 жовтня 2020 року у розмірі 10 000 грн. Посилання відповідача на те, що відсутні підстави для задоволення позову, оскільки матеріали справи не містять оригіналу договору позики, - не приймаються колегією суддів. Відповідно до ст. 95 ЦПК України письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який заходиться у нього, своїм підписом. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. При цьому матеріали справи містять належним чином посвідчені копії договору позики та розписки від 15.10.2020 року. Сам відповідач не заперечує факту укладення договору позики від 15.10.2020 року, проте зазначає, що на час звернення до суду у позивача виникло право вимагати лише суму одного платежу у розмірі 10 000 грн., а всю суму за договором позики. Доводи апелянта щодо неналежного повідомлення відповідача про розгляд справи, - також спростовуються наявними в матеріалах справи доказами, оскільки на адресу ОСОБА_2 направлялися судові повідомлення про виклик, а також копія ухвали суду про призначення справи у порядку спрощеного позовного провадження, які поверталися до суду як не вручені із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою». Адреса відповідача, яка зазначена в позовній заяві, аналогічна тій адресі, яка зазначена самим відповідачем в апеляційній скарзі. Крім того в матеріалах справи наявне повідомлення про вручення поштового відправлення з відміткою про дату судового засідання на 16.02.2021 року, яке вручено відповідачу (а.с.36). Таким чином відсутні підстави вважати, що заочне рішення ухвалено судом першої інстанції у порушення вимог закону. Доводи апеляційної скарги частково спростовують висновки суду першої інстанції. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення Печенізького районного суду Харківської області від 09 березня 2021 року слід змінити. Позовні вимоги підлягають частковому задоволенню. З ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 слід стягнути заборгованість за договором позики від 15 жовтня 2020 року у розмірі 10 000 грн. В іншій частині позову слід відмовити. Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Матеріали справи свідчать про те, що при подачі позову ОСОБА_1 сплатив судовий збір у розмірі 1 400 грн. При подачі апеляційної скарги ОСОБА_2 сплатив судовий збір у розмірі 2 100 грн. З урахуванням часткового задоволення позову (на 7,14%), з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подачу позову у розмірі 99,96 грн. (7,14% від 1400 грн.). Разом з тим апеляційна скарга задоволена на 92,86%, тому з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 1 950 грн. (92,86% від 2100 грн.). Згідно п.10 ст. 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат. Враховуючи викладене, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 слід стягнути судовий збір у розмірі 1 850,04 грн. (1950 грн. 99,96 грн.). Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Заочне рішення Печенізького районного суду Харківської області від 09 березня 2021 року змінити. Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 15 жовтня 2020 року у розмірі 10 000 грн. В іншій частині позову відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 1 850,04 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і, в силу п.2 ч.3 ст. 389 ЦПК України, оскарженню не підлягає. Головуючий: О.В. Маміна Судді: Н.П. Пилипчук О.Ю. Тичкова