Постанова 4857 № 500/2543/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 листопада 2021 рокуЛьвівСправа № 500/2543/21 пров. № А/857/17040/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого судді Кушнерика М.П. суддів Курильця А.Р., Мікули О.І.; розглянувши у порядку письмового провадження в місті Львові апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Тернопільській області на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 11 серпня 2021 року, прийняте суддею Подлісною І.М. в м. Тернополі, в порядку спрощеного позовного провадження, повний текст рішення складено 13 серпня 2021 року у справі № 500/2543/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Тернопільській області про визнання протиправною та скасування вимоги від 11.03.2021 року № Ф-764-13 та зобов`язання вчинити дії, - ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернулася з позовом до Головного управління ДПС у Тернопільській області, в якому просила визнати протиправною та скасувати вимогу від 11.03.2021 року № Ф-764-13 Позовні вимоги мотивовано тим, що вона є найманим працівником і платником єдиного внеску за неї є роботодавець, а підприємницької діяльності вона не здійснює. Вважає, що відповідачем протиправно винесено спірну вимогу, якою нараховано сплату боргу (недоїмки) з ЄСВ, а також штрафів та пені в сумі 38888,74 грн. Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 11 серпня 2021 року позов задоволено повністю. Вимогу Головного управління ДПС у Тернопільській області від 11.03.2021 № Ф-764-13 про сплату боргу (недоїмки) у розмірі 38888,74 грн. визнано протиправною та скасовано. Стягнуто на користь позивачки понесені нею судові витрати зі сплати судового збору в сумі 908,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Тернопільській області Не погодившись із цим рішенням суду, його оскаржив відповідач, який просить рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає те, що згідно наявної інформації «Податковий блок» заборгованість по єдиному внеску за кодом платежу 71040000 у позивача станом на 01.12.2020 року відсутня. Заборгованість по єдиному внеску в сумі 29293,44 грн, виникла станом на 31.12.2020 року, а станом на 08.02.2021 року борг становив 38888,74 грн. Платнику не списано заборгованість, оскільки відсутня обов`язкова умова, визначена Законом № 1072, а саме відсутня заборгованість станом на 01.12.2020 рік. Платником самостійно подано звіти щодо нарахування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за 2017 рік на суму 8448, 00 грн., за 2018 рік на суму 9828,72, за 2019 рік на суму 11016,72 грн., та за 2020 рік - 9595,30. Дані звіти не були подані помилково і, оскільки, дані нарахування не підлягають списанню відповідно до Закону № 1072, повинні бути сплаченими. Таким чином, апелянт вважає, що нарахування відбулись в силу самостійного визначення суми єдиного соціального внеску платником на суму 38888,74 грн. Просить скасувати рішення суду та прийняти постанову, якою відмовити в задоволенні позову повністю. Відзиву на апеляційну скаргу від позивача не надходило, що не перешкоджає розгляду справи. Оскільки апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, суд вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, відповідно до п. 3 ч. 1 ст.311 КАС України. Колегія суддів заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до наступного. Згідно ч. 1 та ч. 2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом встановлено, що ОСОБА_1 27 квітня 1995 року була зареєстрована як фізична особа-підприємець. Однак, з початку 2000-х років позивачка не здійснювала підприємницьку діяльність та працювала як найманий працівник в різних роботодавців. У грудні 2020 року позивач звернулася із заявою до державного реєстратора Тернопільської міської ради про припинення підприємницької діяльності як фізична особа-підприємець. Відповідно до отриманої виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань її підприємницька діяльність була припинена 28.12.2020. Також, встановлено, що позивач в період з 01.01.2017 по 28.12.2020 року перебувала у статусі фізичної особи-підприємця, хоча фактично не здійснювала підприємницької діяльності, не отримувала доходів від неї та відповідно не сплачувала податків та зборів. Разом з тим, у відповідності до п. 9.15 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464), звернулася до відповідача із заявою від 29.12.2020 щодо списання суми недоїмки, а також штрафів та пені, нарахованих на ці суми недоїмки за період з 01 січня 2017 року по 01 грудня 2020 року. Однак, від відповідача жодної відповіді на подану заяву про списання недоїмки не отримала. 22 січня 2021 року позивач отримала вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 14 січня 2021 року № Ф-764-13, в якій було вказано, що у неї наявна заборгованість у розмірі 29293,44 грн. 17 березня 2021 року ОСОБА_1 отримала нову вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-764-13 від 11.03.2021, в якій було зазначено про те, що станом на 28.02.2021 заборгованість складає 38888,74 грн. Крім того, 19 квітня 2021 року у відповідь на подану заяву про списання недоїмки з ЄСВ від 29.12.2020, позивачем отримано Акт про результати камеральної перевірки від 31.03.2021 № 000/1315/19-00-2404, яким у задоволенні заяви ОСОБА_1 щодо списання суми недоїмки, а також штрафів та пені, нарахованих на ці суми недоїмки було відмовлено, вказуючи на те, що вимоги пункту 915 Закону № 2464 не виконані, оскільки станом на 01.12.2020 була відсутня недоїмка, а також штрафи та пеня, нараховані на ці суми недоїмки. Не погодившись із вимогою про сплату боргу (недоїмки) № Ф-764-13 від 11.03.2021 позивач звернулася до суду. Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 в повній мірі був виконаний свій обов`язок по сплаті єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а тому підстави для нарахування відповідачем заборгованості по сплаті ЄСВ позивачу за вказаний період немає і вимога по сплаті зазначеного боргу, пені та штрафних санкцій є неправомірною. Так, відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб. Пункт 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дає визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VI) єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Відповідно до статті 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску. Пунктами 3 і 10 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI надано визначення поняттям: застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок; страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок. Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами. Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI до платників єдиного внеску віднесено фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування. Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами; для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску; для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. В той же час, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано. Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати. Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. На підставі наведеного, слід зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності. Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний. Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI, на якому наполягає ГУ ДПС, щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27 листопада 2019 року (справа № 160/3114/19) та в подальшому підтримана у постановах від 04 грудня 2019 року (справа № 440/2149/19) та від 23 січня 2020 року (справа № 480/4656/18). Матеріалами справи підтверджено, що згідно оскарженої вимоги позивачу нарахований єдиний внесок в сумі 38888,74 грн. Судом встановлено, що згідно записів у трудовій книжці ОСОБА_1 серія НОМЕР_1 , вона була працевлаштована в періоди: - з 02.03.2015 по 19.05.2017 пакувальницею в ПП ОСОБА_2 ; - з 24.05.2017 по 11.01.2019 завідуючим складом в ТОВ «Агропродсервіс Інвест»; - з 14.01.2019 її було прийнято на посаду завідуючого складом в СП Тернопільський ЗЗВіБК, де вона працює і по сьогоднішній день. За вказані періоди СП Тернопільський ЗЗВіБК сплачувало за позивача єдиний внесок, що підтверджується інформаційною довідкою Пенсійного фонду України форма ОК-7 від 27.04.2021, а також Довідкою про трудовий та страховий стаж від 26.04.2021. Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов`язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка має право провадити господарську діяльність, проте не отримувала дохід від неї. Крім цього, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи «Серков проти України» (заява № 39766/05), «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06), які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» підлягають застосуванню судами як джерела права. Таким чином, вірним є висновок суду першої інстанції про те, що вимогу відповідача не можна вважати правомірною, а тому така підлягає скасуванню. З огляду на наведене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків рішення суду, а тому підстав для його скасування колегія суддів не знаходить і вважає, що апеляційну скаргу на неї слід залишити без задоволення. Керуючись ст. ст. 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Тернопільській області залишити без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 11 серпня 2021 року у справі № 500/2543/21 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя М. П. Кушнерик судді А. Р. Курилець О. І. Мікула