Постанова 4819 № 766/559/20

ХЕРСОНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 26 жовтня 2021 року м. Херсон справа № 766/559/20 провадження № 22-ц/819/1619/21 Херсонський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (суддя-доповідач)Кузнєцової О.А., суддів:Майданіка В.В.., Орловської Н.В., секретарЮськів І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Херсоні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Херсонського міського суду Херсонської області у складі судді Прохоренко В.В. від 23 червня 2021 року в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - Приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Гіліна Марина Григорівна, про визнання договору дарування недійсним, ВСТАНОВИВ: У січні 2020 року ОСОБА_3 звернулася до суду із вищезазначеним позовом. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначала, що згідно рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 27.11.2013 року їй належить 32/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 . З 2006 року вона перебувала у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_4 , які було припинено 07.07.2016 року. Після припинення шлюбних відносин ОСОБА_4 вимагав виплати грошових кошти, оскільки вважав, що вказана частина житлового будинку є їх спільно набутим майном. Побоюючись, що у разі звернення ОСОБА_4 до суду вона зможе втратити належну їй частину будинку, яка є єдиним місцем проживання, вона прийняла пропозицію свого сина ОСОБА_1 переоформити належне їй нерухоме майна на його ім`я. На підставі наведеного 23.09.2016 року між нею та ОСОБА_1 укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Гіліною М.Г. за реєстровим № 3-412. Вважаючи, що оскільки договір дарування був укладений з метою уникнення негативних наслідків у вигляді позбавлення майна, без наміру передачі спірної частини житлового будинку, цей договір є фіктивним, та посилаючись на норми ст.41 Конституції України, ст.ст. 321, 717, 234, 215 ЦК України, позивач просила суд: визнати недійсним договір дарування 32/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений 23.09.2016року між нею та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Гіліною М.Г. за реєстровим №3-412; поновити їй строк звернення до суду, який пропущено з поважних причин, оскільки до часу звернення до суду відповідач та його дружина ніколи не заперечували її право власності на частину житлового будинку. Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 23 червня 2021 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійсним договір дарування 32/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений Приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Гіліною М.Г., за реєстровим № 3-412. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 840,80 грн. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , вважаючи рішення суду першої інстанції незаконним, необґрунтованим, та таким, що постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права, з неповним з`ясуванням всіх фактичних обставин, що мають значення для справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити ОСОБА_2 у задоволенні позовних вимог, як безпідставно заявлених. Зокрема апелянт зазначає, що після посвідчення договору дарування та здійснення реєстрації права власності на спірну частину домоволодіння він отримав нотаріально посвідчений договір дарування, як правовстановлюючий документ на отримане в дар нерухоме майно, та вступив в управління цим майном, вселив у житлове приміщення свою сім`ю, використовуючи його за прямим призначенням, в той час як ОСОБА_3 , його мати, перебувала за межами України. Висновок суду в частині укладення оспорюваного позивачем правочину з метою уникнення сплати боргу ОСОБА_4 не підтверджено належними, допустимими та достатніми доказами, оскільки такого боргу не існувало як на час укладення договору дарування так і на теперішній час. На думку апелянта у рішенні суду не наведено яким чином і коли ним було порушено права ОСОБА_3 та не встановлено недобросовісність його дій при укладанні договору дарування, як не встановлено і факту відсутності у нього наміру створити юридичні наслідки договору дарування частини домоволодіння, а навпаки усі його дії після отримання в дар спірного нерухомого майна свідчать про те, що він сприймав укладений правочин як такий, що створив для нього юридичні наслідки, а саме: виникнення права власності на отримане в дар нерухоме майно та реалізацію правомочностей власника майна. Крім того, апелянт зазначає, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду, встановлений ст.ст.258, 728 ЦК України, і судом першої інстанції невірно зроблено висновок про відсутнсть підстав вважати про пропуск позивачем строку звернення до суду за захистом порушеного права. Умовами укладеного договору дарування не передбачено право дарувальника на користування переданим йому у дар житловим приміщенням, тому висновок суду про те, що перебіг позовної давності у спірних правовідносинах починається від дня, коли ОСОБА_3 дізналася про порушення права користування подарованим житловим приміщенням, не відповідає ні обставинам справи та умовам укладеного договору, ні нормам матеріального права, а отже є необгрунтованими. Відзиву (заперечень) на скаргу до апеляційного суду не надходило. Заслухавши доповідача, учасників справи та процесу, які з`явилися до суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції у визначених цивільно-процесуальним законом межах, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Задовольняючі позовні вимоги ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив з наявності підстав для його задоволення та дійшов висновку, що відчуження 23.09.2016 року ОСОБА_2 майна на підставі безвідплатного договору на користь свого сина ОСОБА_1 було використано ними для уникнення сплати боргу ОСОБА_4 . Крім того, судом зазначено, що застосування наслідків пропуску строку позовної давності в даному спорі позбавлені правового обґрунтування, оскільки із матеріалів справи вбачається та не спростовано відповідачем, що про порушене право на користування житловим приміщенням позивачка дізналася у 2019 році, повернувшись до України після закінчення трудової візи. За таких обставин, немає підстав вважати про пропуск позивачкою строку звернення до суду за захистом порушеного права. Проте колегія суддів не погоджується з зазначеним висновком суду першої інстанції виходячи із наступного. Звертаючись до суду з позовними вимогами про визнання договору дарування недійсним, ОСОБА_3 посилалась на те, що вказаний договір дарування є фіктивним, оскільки дії сторін під час його укладання були направленні не на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а на фіктивний перехід права власності на спірне нерухоме майно для уникнення вимог особи, з яким перебувала у фактичних шлюбних відносинах, про відшкодування коштів за спільно набуте майно, та для уникнення, у зв`язку з зазначеним, ймовірного звернення стягнення на належне їй майно. Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним. Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах: від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17). З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 на праві власності належало 32/100 частини домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 27.11.2013 року, ухваленого у справі № 2114/7503/12 (а.с.44-46). 23.09.2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено нотаріально посвідчений договір дарування, за яким ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_1 32/100 частини домоволодіння з надвірними будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.8). Відповідач ОСОБА_1 є сином позивачки ОСОБА_3 . Умовами укладеного між сторонами 23 вересня 2016 року договору дарування, а саме пункатами 7,8,9 визначено, що: - сторони підтверджують, що вони не визнані недієздатними чи обмеженодієздатними; укладення Договору відповідає їх інтересам; волевиявлення є вільним, усвідомленим, відповідає їх внутрішній волі; умови Договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін; Договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому. Дарувальник стверджує, що дарування здійснюється ним за його власною волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного, так і морального (п.7 Договору); - сторони свідчать, що у тексті цього Договору зафіксовано усі істотні умови, які стосуються дарування Нерухомого майна. Будь-які попередні домоленості, які мали місце щодо укладення цього Договору і не відображені у його тексті, після підписання Договору не матимуть правового значення (п.8 Договору); - право власності Обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Обдаровуваний свідчить, що він дарунок приймає. Прийняттям дарунка вважається одержання оригінального примірника цього Договору після його нотаріального посвідчення. Відповідно до ст.182 ЦК України право власності підлягає державній реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Договір дарування ОСОБА_3 був підписаний в присутності нотаріуса нею особисто, її особу встановлено і дієздатність було перевірено. Так, колегією суддів враховано те, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем заперечується недобросовісність його дій при укладанні договору дарування та наявність факту відсутності у нього наміру створити юридичні наслідки договору дарування частини домоволодіння. Натомість, як свідчать матеріали справи, покази свідків та не заперечується сторонами, після укладання договору дарування відповідач разом зі своєю сім`єю вселився до будинку та проживав в ньому, тобто вступив в управління цим майном та використовував його за прямим призначенням. Позивач після укладання договору дарування деякий час перебувала за межами України. Допитана в судовому засіданні в суді першої інстанції в якості свідка ОСОБА_2 пояснила, що з 2008 року перебувала в цивільному шлюбі з ОСОБА_4 , який займався благоустроєм житлого будинку та облаштуванням прибудинкової території, вкладаючи свої особисті кошти. Приблизно влітку 2016 року стосунки між нами погіршилися, ОСОБА_4 став вимагати грошові кошти, які «вклав в будинок». Вона хотіла продати будинок, щоб розрахуватися з ним, проте син запропонував передати йому будинок, а їй пообіцяв купити квартиру. У них були нормальні стосунки, вона йому довіряла. Син одружився у 2008 року, прожив у дружини, вналежний їй будинок вселився тільки в 2018 році, коли виселив з нього ОСОБА_4 . Вона їздила на заробітки до Польщі та коли повернулася до дому в 2019 році її речі були виставлені з будинку на вулицю, іншого житла вона не має. Під час розгляду справи в апеляційній інстанції позивач ОСОБА_3 суду надавала пояснення, де зазначала, що взамін на те, що вона відповідачу подарує частину будинку, останній пообіцяв їй купити в подальшому квартиру. Тобто, дані твердження позивача також підтверджують факт наявності у сторін наміру створити відповідні юридичні наслідки договору дарування частини домоволодіння. Під час розгляду справи в суді першої інстанції були допитані свідки, які стверджували, що ОСОБА_3 перебувала у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_4 , який за власні кошти займався благоустроєм спірного житлового будинку, а після припинення відносин з позивачкою - почав вимагати від останньої грошові кошти, які ним було витрачено на благоустрій будинку, тому позивачка була змушена відчужити належне їй майно на користь сина. Рішення суду першої інстанції ґрунтується на висновку про фіктивність укладеного договору дарування, зробленого на підставі зазначених показів свідків. Проте, колегія суддів вважає, що всі ці дії не є підставою для висновку про фіктивність правочинів у розумінні положень статті 234 ЦК України. В матеріалах справи відсутні будь-які належні та достовірні докази на підтвердження того, що у ОСОБА_3 існували грошові зобов`язання перед ОСОБА_4 як на час укладання договору дарування, так і на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення, і будь-яких позовів до позивачки про стягнення заборгованості не існує. Таким чином, твердження позивача щодо укладення договору дарування з відповідачем з метою уникнення вимог кредитора в подальшому та звернення стягнення на майно не знайшли свого підтвердження. Таким чином позивачем не доведено фіктивності договору дарування у зв`язку із відсутністю наміру створити правові наслідки, обумовлені спірним договором дарування, оскільки подальші дії сторін правочину свідчили про його виконання в натурі і одна із сторін правочину (відповідач) заперечує його фіктивність. Тобто позивач не довела на підставі належних і допустимих доказів, що укладений між ними договір дарування є фіктивним та укладений без мети настання реальних наслідків, а також не наведено фактичних даних, підтверджених доказами, на спростування встановленої законом презумпції правомірності правочину. Також необхідно зазначити, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19). Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Частинами першою-третьою статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). На підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (стаття 89 ЦПК України), з урахуванням встановлених обставин і вимог статей 12, 81 ЦПК України, встановивши відсутність належних та допустимих доказів на підтвердження фіктивності оспорюваного договору дарування частини житлового будинку, укладеного між сторонами, та враховуючи те, що спірний договір не приховує іншу угоду, відповідає намірам сторін створити для себе юридичні наслідки, передбачені законом щодо договору дарування, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог. Оскільки колегія суддів встановила, що позов є необгрунтованим, недоведеним та безпідставним, тобто право позивача порушено не було, і позивачу слід відмовити у задоволенні позову саме через необгрунтованість вимог, тому в даному випадку строки позовної давності не застосовуються. На підставі наведеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, як таке, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, з постановленням по справі нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-384,390 ЦПК України, суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 23 червня 2021 року скасувати та постановити нове судове рішення. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - Приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Гіліна Марина Григорівна, про визнання договору дарування недійсним відмовити за необгрунтованістю. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Дата складання повного тексту судового рішення - 01 листопада 2021 року. Головуючий О.А. Кузнєцова Судді: В.В.Майданік Н.В.Орловська