Постанова Волинський апеляційний суд № 159/3547/16-ц

Справа № 159/3547/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Миронюк М. Г. Провадження № 22-ц/802/793/21 Категорія: 39 Доповідач: Карпук А. К. ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 30 вересня 2021 року місто Луцьк Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Карпук А.К. суддів - Бовчалюк З.А., Здрилюк О.І., секретар Ганжа М. І., з участю: позивача ОСОБА_1 представника позивача ОСОБА_2 , представника відповідача ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів та відшкодування моральної шкоди за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_5 на заочне рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 21 листопада 2016 року,- В С Т А Н О В И В: Увересні 2016 року позивач ОСОБА_6 (06.12.2017 змінила прізвище на ОСОБА_6 ) звернулася в суд з позовом до ОСОБА_5 про стягнення коштів за розпискою та відшкодування моральної шкоди. Покликалася на те, що 16.10.2012 ОСОБА_5 під розписку зобов`язався виплатити суму в розмірі 5000 доларів США за автомобіль DAF LDV конвой, 2004 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 на протязі 17 місяців. На час звернення до суду з позовом відповідач не повернув боргу у повномурозмірі, тому позивач, посилаючись на положення статей 1046, 1047, 1049-1052 ЦК України, просила стягнути з відповідача на її користь суму боргу в розмірі 4000 доларів США, що по курсу НБУ становить 103040 грн., відшкодувати моральну шкоду у розмір 10% від суми боргу та стягнути судові витрати по справі. Заочним рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 21 листопада 2016 року позов задоволено частково. Постановлено стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 грошові кошти в сумі 4000 дол. США, що відповідно до курсу НБУ становить 103040 грн. та судові витрати в сумі 701,20 грн. В іншій частині позовних вимог відмовити. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції відповідач ОСОБА_5 подав апеляційну скаргу у якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Зазначає, що суд першої інстанції помилково встановив обов`язок повернення відповідачем коштів які він нібито отримав від позивача. З тексту розписки слідує не про отримання ОСОБА_8 від ОСОБА_6 5000 дол. США, як за договором позики, а фактично про домовленість щодо укладення та виконання договору купівлі-продажу транспортного засобу та про виплату відповідних коштів за автомобіль протягом певного строку. Тобто, написана від імені ОСОБА_9 не містить відомостей про те, що ОСОБА_5 отримав від ОСОБА_6 кошти. У ній вказано про зобов`язання ОСОБА_5 виплатити за автомобіль 5000 дол. США певними частинами - по 300 дол. США в місяць протягом 17 місяців, після чого спірний автомобіль має перейти у власність ОСОБА_5 . На даний час автомобіль перебуває у власності позивача, відповідач не набув права власності на транспортний засіб. Судом першої інстанції у даній справі було невірно встановлено зміст спірних правовідносин, фактичні обставини справи, що призвело до порушення прав відповідача, оскільки судом першої інстанції було ухвалено незаконне рішення. З поданої апеляційної скарги вбачається, що відповідач оскаржує рішення в частині задоволених позовних вимог про стягнення боргу, а тому, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з роз`ясненнями, які містяться у п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України №12 від 24 жовтня 2008 року «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку», у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновки щодо не оскаржуваної частини рішення ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення. Позивач не скористалася своїм правом подати відзив на апеляційну скаргу. Заслухавши учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, а рішення суду скасувати з таких підстав. За правилами частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, які викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає. Так, обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. За загальними положеннями ЦПК України обов`язок суду під час ухвалення рішення вирішити: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. Важливим також є визначення правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин. Саме визначення цих правовідносин дає можливість суду остаточно визначитись, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України). З урахуванням наведеного, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми. Задовольняючи частково позовні вимоги позивача суд першої інстанції виходив з доведеності укладення між сторонами договору позики грошей в іноземній валюті та неналежного виконання відповідачем взятих на себе зобов`язань щодо своєчасного повернення позичених коштів. Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків стаття 11 ЦК України визначає договори та інші правочини. Підставою позову у цій справі є невиконання відповідачем зобов`язання щодо повернення позивачу коштів за договором позики. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. Тобто, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. У той самий час за змістом частин першої, другої статті 207 і частини другої статті 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов`язанням її повернення), так і дати її отримання. Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця. Отже, досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суди для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Відповідні правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України містяться в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63 цс13, від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, та в постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 658/689/17, від 15 листопада 2018 року у справі № 361/5718/16-ц. З матеріалів справи вбачається, що у 16.10.2012 відповідач ОСОБА_5 написав розписку наступного змісту: «Я, ОСОБА_5 ... обязуюсь выплатить 5000 $ долларов США за автомобиль Даф LDV конвой гос. номер НОМЕР_2 2004 г. выпуска ОСОБА_6 в течении семнадцати календарных месяцев, по триста доларов США в месяц». Зміст розписки не містить умови отримання позичальником в борг коштів та дати їх отримання. Відтак, жодних належних та допустимих доказів та підтвердження факту передачі коштів ОСОБА_5 , які позивач ОСОБА_10 ( ОСОБА_10 ) вимагає повернути, позивач суду не надала. Це також підтвердила в суді апеляційної інстанції сама позивач, пояснивши, що іі вимоги зводяться до повернення ОСОБА_5 коштів за автомобіль, який належить позивачу на праві приватної власності, і який вона передала ОСОБА_5 під умовою, що останній протягом строку, зазначеного в розписці, сплатить ій кошти, після чого право власності на транспортний засіб перейде до відповідача. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України). За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Згідно зі статтею 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. З огляду на вищенаведене колегія суддів дійшла висновку, що розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції неправильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, неповно дослідив наявні у справі докази і дав їм неналежну правову оцінку, невірно встановив обставини справи, з власної ініціативи змінив підстави та предмет позову та задовольнив позов виходячи з обставин, на які позивач не посилалась, тому рішення суду першої інстанції необхідно скасувати. Водночас, апеляційний суд не вбачає правових підстав для стягнення коштів з ОСОБА_5 у зв`язку з таким. З матеріалів справи та пояснень позивача ( ОСОБА_4 вбачається, що автомобіль Даф LDV конвой державний номерний знак НОМЕР_3 , станом на момент розгляду справи зареєстрований за позивачем та вона є його власником. У зв`язку з тим, що ОСОБА_5 порушив зобов`язання виплатити кошти, тобто, фактично відмовився від наміру придбати у ( ОСОБА_1 ) ОСОБА_1 автомобіль, належному способу захисту прав позивача є вимога про витребування транспортного засобу, належного позивачу на праві власності, і який незаконно утримує відповідач чи інша особа, а не вимога про стягнення коштів, оскільки будь-яких коштів позивач відповідачу не передавала. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. У постанові від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 Велика Палата Верховного Суду вкотре зазначила, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Ураховуючи наведене та перевіряючи законність в обгрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та в межах заявлених позивачем вимог, колегія суддів дійшла висновку, що у задоволенні позовних вимог належить відмовити з зазначених підстав. Не слугують для задоволення позову і доводи позивача про те, що ОСОБА_5 фактично знищив переданий автомобіль, а також посилання позивача на наявність у неї інформації, що ОСОБА_5 продав належний їй транспортний засіб невідомій особі, оскільки і в таких випадках, законом передбачені відповідні способи захисту прав та інтересів позивача. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, апеляційний суд постановив: Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_5 задовольнити. Заочне рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 21 листопада 2016 року в даній справі скасувати та постановити нове судове рішення. Відмовити у задоволені позову ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів та відшкодування моральної шкоди. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених п.2 ч.3 ст. 389 ЦПК України. Головуючий Судді: