Постанова 4852 № 280/1533/21

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 13 жовтня 2021 року м. Дніпросправа № 280/1533/21 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Мельника В.В. (доповідач), суддів: Чередниченка В.Є., Чепурнова Д.В., за участю секретаря судового засідання Трошиної А.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Святюк Ганни Олександрівни на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 29 червня 2021 року (головуючий суддя Артоуз О.О.) в адміністративній справі за позовом представника ОСОБА_1 - адвоката Святюк Ганни Олександрівни до Міністерства юстиції України, Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення невиплаченої заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу, - ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі Позивач) звернулась до Запорізького окружного адміністративного суду із позовом до Міністерства юстиції України (далі Відповідач-1), Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) (далі Відповідач-2), в якому просила: - визнати наказ Відповідача-1 від 22.01.2021 №104/к про звільнення Позивача з посади заступника начальника управління начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) протиправним та скасувати; - поновити Позивача на посаді заступника начальника управління начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ); - стягнути з Відповідача-2 на користь Позивача заборгованість із заробітної плати у розмірі 4830,75 грн., середній заробіток за весь час затримки виплати заробітної плати до дня ухвалення рішення у справі, а також середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення до дня ухвалення рішення у справі. В обґрунтування адміністративного позову Позивач, зокрема, зазначив, що заява на звільнення була написана нею під психологічним тиском, залякуванням та примусом з боку керівництва Відповідачів. При цьому достатньо доказів свідчить про факт, що жодного наміру звільнятися із займаної посади Позивача взагалі не мала. З посиланням на вимоги частини першої статті 255 КЗпП України Позивач вказує, що повинна бути поновлена на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 29 червня 2021 року по справі №280/1533/21 в задоволенні адміністративного позову представника ОСОБА_1 - адвоката Святюк Ганни Олександрівни до Міністерства юстиції України, Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення невиплаченої заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено (т. 1, а.с.249-253). Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, представник Позивача оскаржив його в апеляційному порядку (т. 2, а.с. 2-15, 22-33). В апеляційній скарзі представник Позивача, із посиланням на порушення норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити адміністративний позов. Вимоги апеляційної скарги мотивовано, зокрема, тим, що жодного наміру звільнятись Позивач взагалі не мала. Відсутність домовленості з Відповідачами щодо звільнення за власним бажанням, з власної волі, обґрунтовується, зокрема, тим, що нове робоче місце для Позивача не було і не є прогнозованим та планованим, на час подання заяви на звільнення будь-яких гарантій, надій та сподівань у забезпеченні нового місця роботи у неї не було. Позивач вказує, що вона не мала наміру звільнятися, втрачати добре оплачувану роботу, не мала наміру покидати посаду керівника відділу, який за час свого керівництва підняла на більш високий рівень за показниками, вона не подавала жодних документів на заміщення вакантних посад у будь-яких державний органах чи резюме до комерційних структур. Факт подання Позивачем заяви про відкликання заяви про звільнення за угодою сторін також є додатковим свідченням про відсутність свідомого волевиявлення Позивача щодо звільнення з займаної посади за власним бажанням за домовленістю із суб`єктом призначення. Відповідачем-1 надано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що Позивач і суб`єкт призначення дійшли домовленості щодо істотних умов припинення державної служби (підстави та дати), які не можуть бути розірвані в односторонньому порядку. Підстави для скасування наказу про звільнення відсутні. Наказ Мінюсту від 22.01.2021 №104/к виданий повноважною посадовою особою, відповідає частині другій статті 86 Закону України «Про державну службу» та змісту заяви ОСОБА_1 щодо правової підстави та дати звільнення (з припиненням державної служби). Також Відповідач-1 зазначив, що Позивачем не надано жодних доказів того, що заява про звільнення була написана під тиском та за відсутності власного волевиявлення. Відповідачем-2, також, надано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що Позивач не могла відкликати свою заяву про звільнення в односторонньому порядку, оскільки припинення державної служби відбулось за угодою сторін. ОСОБА_1 на реалізацію свого права на звільнення було написано заяву про звільнення, яку було покладено в основу прийняття оскаржуваного наказу. Позивачем не надано доказів на підтвердження того, що заява на звільнення написана під примусом, тиском та залякуванням з боку керівництва Відповідачів. 13 жовтня 2021 року до суду апеляційної інстанції надійшло клопотання представника Позивача про відкладення розгляду справи через захворювання представника на COVID-19. Розглянувши вказане клопотання, колегія суддів порадившись на місці ухвалила відмовити у його задоволенні через відсутність будь-яких доказів на підтвердження обставин, викладених у клопотанні. Позивач належним чином сповіщений про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання не з`явився, що не перешкоджає розгляду справи. Представники Відповідача-1, Відповідача-2, кожен окремо, у судовому засіданні проти задоволення вимог апеляційної скарги заперечували. Заслухавши пояснення учасників справи, кожного окремо, проаналізувавши вимоги та підстави апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи в їх сукупності, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права в межах апеляційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків. Судом встановлено, що Наказом в.о. державного секретаря Міністерства юстиції України від 02.03.2020 №912/к призначено ОСОБА_1 з 03.03.2020 на посаду заступника начальника Управління начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) як переможця конкурсу в порядку просування по службі з посадовим окладом згідно зі штатним розписом, збереженням 5 рангу державного службовця в межах категорії «Б» посад державної служби та встановленням випробування строком 2 місяці. Наказом начальника Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 02.03.2020 №037/03 «Про призначення ОСОБА_1 » призначено ОСОБА_1 з 03.03.2020 на посаду заступника начальника Управління начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Київській області Центрального міжрегіонального управління юстиції (м. Київ) як переможця конкурсу в порядку просування по службі з посадовим окладом згідно зі штатним розписом, збереженням 5 рангу державного службовця в межах категорії «Б» посад державної служби та встановленням випробування строком два місяці. Встановлено ОСОБА_1 надбавку за вислугу років на державній службі у розмірі 45 % посадового окладу. Наказом державного секретаря Міністерства юстиції України від 22.01.2021 №104/к «Про звільнення» звільнено ОСОБА_1 з посади заступника начальника Управління начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) 22 січня 21021 року за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення з припиненням державної служби відповідно до частини другої статті 86 Закону України «Про державну службу». Підстава: заява ОСОБА_1 . Частиною першою статті 8 Закону «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень інших органів» від 02 червня 2016 року №1403-VIII (далі - Закон №1403-VIII) визначено, що державні виконавці, керівники та спеціалісти органів державної виконавчої служби є державними службовцями. Відповідно до частини першої статті 11 Закону №1403-VIII державні виконавці та інші працівники органів державної виконавчої служби, які є державними службовцями, призначаються на посади та звільняються з посад у порядку, встановленому Законом України «Про державну службу» з урахуванням особливостей, визначених законодавством. Відповідно до пункту 12-2 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 228, державний секретар Мін`юсту відповідно до покладених на нього завдань призначає на посаду та звільняє з посади, зокрема, заступників керівників територіальних органів державної виконавчої служби, юрисдикція яких поширюється на територію однієї або кількох областей, Автономної Республіки Крим, міста Києва або Севастополя. Правовідносини у сфері державної служби регулюються Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII), який є спеціальним актом вищої юридичної сили в системі законодавства про державну службу та визначає особливості правового регулювання у цій сфері, а тому його положенням у процесі правозастосування надається перевага над положеннями Кодексу законів про працю України. При цьому, положення Кодексу законів про працю України застосовуються лише у випадку не урегульованості або неповної урегульованості трудових правовідносин осіб, які мають статус державного службовця. Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби (частина 2 статті 1 Закону № 889-VIII). Частинами 1, 2 статті 5 Закону № 889-VIII визначено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом (частина 3 статті 5 Закону № 889-VIII). Підстави припинення державної служби визначені статтею 83 Закону України «Про державну службу» Пункт 3 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII серед підстав для припинення державної служби виокремлює припинення державної служби за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону). Статтею 86 «Припинення державної служби за ініціативою державного службовця або за угодою сторін» Закону України «Про державну службу» обумовлено таке: державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов`язків державним органом. суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю. При домовленості між державним службовцем і суб`єктом призначення про припинення державної служби за угодою сторін державний службовець звільняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це державного службовця і суб`єкта призначення. Право на відкликання заяви про звільнення є безумовним правом державного службовця, але лише у разі, якщо звільнення відбувається з його ініціативи. Якщо ж суб`єкт призначення та працівник домовились про певну дату звільнення, державний службовець не має права відкликати свою заяву в односторонньому порядку. Аналогічні правові позиції відображені в постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 820/243/16, від 25 березня 2019 року у справі № 806/475/17. Як слідує з матеріалів справи, Позивач зазначає, що 21.01.2021 нею було написано три різні заяви про звільнення з посади за власним бажанням та за угодою сторін, проте дані твердження обґрунтовано не прийнято до уваги судом першої інстанції, оскільки Позивачем не надано достатніх та достовірних доказів на підтвердження відповідних обставин. При цьому, підставою для звільнення стала заява, що написана Позивачем 22.01.2021. Судом досліджено завірену копію вказаної заяви, яка адресована Державному секретарю Міністерства юстиції України зі змістом «Прошу звільнити мене з займаної посади за взаємною домовленістю відповідно до пункту 2 статті 86 Закону України «Про державну службу» з 22.01.2021». Заява датована 22.01.2021 та написана власноручно Позивачем. Вказана заява містить відмітку «Не заперечую/ Заступник начальника Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції - начальник Управління забезпечення примусового виконання рішень у Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ)/ Прилуцька М.О./ підпис/». 22.01.2021 до трудової книжки Позивача внесено запис №37 про звільнення з посади за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення, з припиненням державної служби відповідно до частини другої статті 86 Закону України «Про державну службу». З оскаржуваним наказом Позивач ознайомлена особисто під підпис 22.01.2021 Вказаний підпис не містить заперечень або зауважень з ознайомлюваним наказом. Таким чином, з огляду на встановлені обставини, у цій справі Позивач і суб`єкт призначення дійшли домовленості щодо істотних умов припинення державної служби (підстави та дати), які не можуть бути розірвані в односторонньому порядку. Законодавством не встановлено відповідного порядку чи строків припинення трудового договору за угодою сторін, у зв`язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку. Отже, доводи Позивача в частині відсутності особистого волевиявлення щодо звільнення зі служби є безпідставними. Щодо посилання Позивача на відкликання своєї заяви про звільнення необхідно зазначити наступне. 25.01.2021 Позивачем написано заяву до державного секретаря Міністерства юстиції України, відповідно до якої просить заяву про звільнення із займаної посади від 21.01.2021 вважати не поданою та такою, що написана під заходами тиску з боку посадових осіб Міністерства юстиції України та скасувати наказ Міністерства юстиції України №104/к від 22.01.2021. Заява направлена поштою 02.02.2021 рекомендованим листом з повідомленням та отримана уповноваженою особою Міністерства 04.02.2021. Згідно з усталеною судовою практикою при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника (пункт 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів»). Про необхідність наявності взаємної згоди власника або уповноваженого ним органу та працівника щодо анулювання домовленості про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України також зазначено у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1269цс16. Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 759/11508/16-ц (провадження № 61-14807св18), у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 404/6236/19 (провадження № 61-21869св19), у постанові від 31 серпня 2020 року у справі № 359/5905/18 (провадження № 61-22851св19), у постанові від 15 липня 2020 року (провадження № 61-7851св18), у постанові від 11 березня 2020 року у справі № 120/930/19-а (провадження № К/9901/29324/19) тощо. Відтак, звернення Позивача 25.01.2021 із заявою про відкликання заяви про звільнення не впливає на законність дій Відповідача щодо видачі наказу від 22.01.2021 №104/к та не створює обов`язкових передумов для поновлення Позивача на раніше займаній посаді. Надходження такої заяви могло бути підставою для скасування оскаржуваного наказу Відповідачем виключно за взаємною згодою сторін, яка у даному випадку не була досягнута. Судом не встановлено, що станом на момент складання заяви про звільнення за угодою сторін було відсутнє відповідне вільне волевиявлення Позивача про припинення трудового договору за зазначеною підставою, наступна зміна власного рішення Позивача не впливає на чинність досягнутої домовленості з роботодавцем (без його згоди на таку зміну). Перевіривши обґрунтованість доводів сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позов не підлягає задоволенню. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Суд враховує й те, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. За даних обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції під час розгляду даної справи об`єктивно, повно, всебічно дослідив обставини, які мають суттєве значення для вирішення справи, застосував до правовідносин, які виникли між сторонами у справі, норми права які регулюють саме ці правовідносини, зроблені судом першої інстанції висновки відповідають фактичним обставинам справи та підтверджуються належними письмовими доказами, які зібрані та досліджені судом під час розгляду даної адміністративної справи, рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову у даній справі прийнято без порушення норм процесуального та матеріального права, і тому рішення суду першої інстанції у даній адміністративній справі від 29 червня 2021 року необхідно залишити без змін. Доводи апеляційної скарги представника Позивача спростовуються дослідженими у справі доказами і не можуть бути підставою для скасування рішення суду, а тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення. Керуючись статтями 243, 310, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Святюк Ганни Олександрівни - залишити без задоволення. Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 29 червня 2021 року по справі №280/1533/21 - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. В повному обсязі постанова складена 27 жовтня 2021 року. Головуючий - суддя В.В. Мельник суддя В.Є. Чередниченко суддя Д.В. Чепурнов