Постанова 4818 № 643/14461/21

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ «25» жовтня 2021 року м. Харків справа № 643/14461/21 провадження № 22ц/818/5822/21 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Бурлака І.В. (суддя-доповідач), суддів - Пилипчук Н. П., Хорошевського О.М. за участю секретаря Колосовської А.Р. учасники справи: позивачка ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу судді Московського районного суду м. Харкова від 11 серпня 2021 року в складі судді Єрмак Н.В. в с т а н о в и в: У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання договору та відшкодування збитків, у якому просила розірвати договір про партнерство № 13-02/21 від 13 лютого 2021 року, укладений між нею та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 та стягнути з відповідача на її користь 275 000,00 грн; вирішити питання щодо судових витрат. Ухвалою судді Московського районного суду м. Харкова від 11 серпня 2021 року у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 відмовлено та роз`яснено їй, що розгляд даної справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Не погоджуючись з ухвалою судді Грехова Т.А. подала апеляційну скаргу, в якій просила ухвалу судді скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, постановляючи ухвалу, не з`ясував дійсну природу правовідносин та їх суб`єктний склад, внаслідок чого дійшов хибного висновку, що вчинений між сторонами правочин є господарським договором, а позов не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Вона як сторона договору не є підприємцем, господарські правовідносини у даному разі не виникли. Відзивів на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходило. В судове засідання учасники справи не з`явилися. Матеріали справи містять відомості про належне повідомлення учасників справи. 01 жовтня 2021 року до суду апеляційної інстанції надійшло повідомлення про вручення поштового відправлення, в якому зазначено, що ОСОБА_2 за місцем реєстрації відсутній, про що складено довідку про причини повернення/досилання. Оскільки судову повістку надіслано на останню відому адресу відповідача, вона вважається доставленою. 25 жовтня 2021 року до суду апеляційної інстанції від ОСОБА_1 надійшла заява (клопотання) про розгляд справи за її відсутності. Заяв про відкладення розгляду справи від учасників справи до суду апеляційної інстанції не надходило. Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Виходячи з вимог закону, обставин справи, судова колегія вважає за можливе розглянути справу за відсутністю учасників справи. Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, ухвалу судді залишити без змін. Ухвала судді суду першої інстанції мотивована тим, що правовідносини між сторонами виникли з договору про партнерство, який за своєю природою є господарським договором, тому справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, що є підставою для відмови у відкритті провадження. Пунктом 1 частини 1 статті 186 ЦПК України передбачено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі «Занд проти Австрії» («Zand v. Austria», заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів» («Sokurenko and Strygun v. Ukraine», заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24). Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Європейський суд з прав людини у рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (заява № 21851/03) наголосив, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту. Згідно із статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини 1 статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Частиною 1 статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Відповідно до частин 1, 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Положення статті 20 ГПК України передбачають визначення юрисдикції господарських судів у справі як за суб`єктним, так і за предметним критерієм. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. Ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 лютого 2019 року у справі №910/8729/18. Згідно з частиною першою статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом (частина друга статті 50 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього кодексу. Фізична особа, яка в установленому законом порядку набула статус підприємця, не втрачає свого статусу фізичної особи. Наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 2-7615/10). Підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Разом з тим фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб`єкта господарювання. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб`єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських. Зазначений висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 492/1519/15-ц, провадження № 14-558 цс

19. У разі виникнення спору між господарським товариством та фізичною особою, яка є приватним підприємцем, суду належить з урахуванням змісту договору та інших правовстановлюючих документів з`ясувати, з використанням якого правового статусу при укладенні такого договору діяла фізична особа: як фізична особа чи фізична особа-підприємець, а також врахувати, які правовідносини виникли між сторонами. Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання договору та відшкодування збитків. Спір між сторонами виник у зв`язку з неналежним, на думку позивачки, виконанням відповідачем умов договору про партнерство, укладеного між нею та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 13 лютого 2021 року. З вказаного договору вбачається, що сторони домовились співпрацювати у сфері будівництва, монтажу, запуску та експлуатації автомийки самообслуговування з метою одержання прибутку. Пунктом 1 додатку № 1 до договору № 13-02/21 про партнерство передбачено, що фізична особа-підприємець ОСОБА_2 та фізична особа ОСОБА_1 домовились, що вони беруть в управління комплекс автомийки самообслуговування за адресою: АДРЕСА_1 . Як зазначає позивачка, вона передала представнику відповідача суму коштів у розмірі 275 000,00 грн згідно додатку №1 до договору про партнерство, однак відповідач не розпочав роботи зі спорудження комплексу автомийки. З відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається, що ОСОБА_1 з 26 липня 2019 року зареєстрована як фізична особа-підприємець, основним видом діяльності якої є надання в оренду автомобілів і легкових автотранспортних засобів. ОСОБА_2 також зареєстрований як фізична особа-підприємець, що займається наданням інших послуг, з 10 лютого 2021 року. Стороною оспорюваного договору він є саме як фізична особа-підприємець. З`ясовуючи питання юрисдикції, необхідно враховувати не тільки суб`єктний склад, а й правову природу правовідносин, які склалися між сторонами. Дійсно, ОСОБА_1 уклала оспорюваний договір з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 як фізична особа. Разом з тим, зважаючи на вид її підприємницької діяльності та характер правовідносин у цій справі, які безпосередньо пов`язані з виконанням умов договору, метою якого є не лише створення об`єкта цивільних прав автомийки, використовувати яку можна при здійсненні господарської діяльності, а й отримання прибутку колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства та відмову у відкритті провадження. Оскільки оскаржувану ухвалу постановлено з додержанням норм процесуального права, підстав для її скасування не вбачається. Враховуючи, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, питання щодо розподілу судових витрат за подання апеляційної скарги не вирішується. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст.374, ст.375, ст. ст. 381-384, 389 ЦПК України п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу судді Московського районного суду м. Харкова від 11 серпня 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили. Головуючий І.В. Бурлака Судді Н. П. Пилипчук О.М. Хорошевський Повний текст постанови складено 26 жовтня 2021 року.