Постанова 4857 № 380/5171/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 жовтня 2021 рокуЛьвівСправа № 380/5171/21 пров. № А/857/15869/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого-судді - Мікули О. І., суддів - Курильця А. Р., Ніколіна В. В., з участю секретаря судового засідання Ратушної М. І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові в залі суду апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 06 липня 2021 року у справі № 380/5171/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання протиправними дій та зобов`язання до їх вчинення,- суддя в 1-й інстанції Хома О. П., час ухвалення рішення 06.07.2021 року, місце ухвалення рішення м. Львів, дата складання повного тексту рішення не зазначено, в с т а н о в и в : Позивач - ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до відповідача - Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області, в якому просила визнати протиправними дії відповідача щодо припинення виплати їй пенсії на тій підставі, що вона фактично проживає за межами України та зобов`язати відповідача поновити виплату пенсії позивача, починаючи з 01 жовтня 2020 року та виплатити пенсію за квітень, травень, червень, липень та серпень 2020 року. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 06 липня 2021 року позов задоволено. Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо припинення виплати пенсії ОСОБА_1 на тій підставі, що ОСОБА_1 фактично проживає за межами України. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 починаючи з 01 жовтня 2020 року та виплатити пенсію за квітень, травень, червень, липень та серпень 2020 року. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального права та підлягає скасуванню, покликаючись на те, що позивач оформила постійне місце проживання за кордоном у ФР Німеччина. Зазначає, що позивач про зміну місця проживання пенсійний орган не повідомила та перед виїздом за кордон за виплатою шести пенсій не зверталася, то їй продовжували виплачувати пенсію. Однак 01 жовтня 2020 року було призупинено виплату пенсію, оскільки після тривалого неотримання пенсії та звернувшись за виплатою такої було виявлено, що позивач постійно проживає у ФР Німеччина. Звертає увагу, що між Україною та ФР Німеччина міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення не ратифіковано, а тому підстави для поновлення виплати пенсії відсутні. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Позивач подала відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає що рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 були визнані неконституційними положення Закону, які забороняли виплату пенсій при виїзді на місце постійного проживання за кордон, та відновлено право громадян України, які постійно проживають за кордоном на отримання ними пенсійних виплат. Зазначає, що звернулася до відповідача із заявою про поновлення та виплату їй пенсії, однак листом від 21 жовтня 2020 року №7262-7215/Б-02/8-1300/20 їй було відмовлено у поновленні пенсії. Зауважує, що має право на отримання пенсії, незважаючи на ту обставину, що має постійне місце проживання закордоном, оскільки одержання пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне місце проживання в Україні. Таким чином, вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, який ухвалив законне та обґрунтоване рішення, а тому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. Справа розглядалася в порядку спрощеного позовного провадження судом першої інстанції. Представник відповідача Заяць Н. М. у судовому засіданні підтримала доводи, викладені в апеляційній скарзі, вважає висновки суду першої інстанції неправильними та необґрунтованими. Просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Позивач ОСОБА_1 у судовому засіданні не погодилася з доводами апеляційної скарги і вважає, що вони не спростовують висновків суду першої інстанції, який ухвалив законне та обґрунтоване рішення, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. Заслухавши суддю-доповідача та пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзив на апеляційну скаргу у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 перебуває на обліку в ГУ ПФУ у Львівській області як пенсіонер. ОСОБА_1 28 серпня 2008 року оформила виїзд на постійне проживання в Федеративній Республіці Німеччина, виїхала за межі території України та була прийнята на консульський облік в Генеральному консульстві України в Гамбурзі 25 листопада 2008 року, про що свідчить відмітка в паспорті громадянина України для виїзду за кордон,. ГУ ПФУ у Львівській області з 01 жовтня 2020 року припинено виплату пенсії позивачу. ОСОБА_1 в жовтні 2020 року подала до ГУ ПФУ у Львівській області заяву про поновлення виплати пенсії з 01 жовтня 2020 року та виплати невиплаченої пенсії за період квітень, травень, червень, липень та серпень 2020 року, яку не видали так, як позивач не приходила на поштове відділення за її отриманням. Відповідач листом від 21 жовтня 2020 року №7262-7215/Б-02/8-1300/20 відмовив ОСОБА_1 у поновленні виплати пенсії з тих підстав, що нею не надано необхідних документів та не дотримано вимог пункту 2.9 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за №1566/11846 (із змінами та доповненнями), відповідно до якого заява про поновлення виплати раніше призначеної пенсії та паспорт України (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрацію) та вік), подаються особою особисто до органу, що призначає пенсію, за місцем проживання (реєстрації). Вважаючи поведінку відповідача такою, що порушує її право на отримання пенсії, позивач звернулася в суд за його захистом. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що дії відповідача щодо припинення виплати пенсії позивачу на тій підставі, що позивач фактично проживає за межами України, не відповідають визначеним частиною другою статті 2 КАС України критеріям поведінки відповідача у спірних правовідносинах, тому такі дії необхідно визнати протиправними. Крім того, відповідачем не наведено жодних причин чи підстав щодо невиплати пенсії ОСОБА_1 за квітень, травень, червень, липень та серпень 2020 року, а тому необхідно зобов`язати відповідача поновити виплату пенсії позивачу, починаючи з 01 жовтня 2020 року та виплатити пенсію за квітень, травень, червень, липень та серпень 2020 року. Такий висновок суду першої інстанції, на думку колегії суддів, відповідає нормам матеріального права та фактичним обставинам справи і є правильним, законним та обґрунтованим, виходячи з наступного. Згідно з ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Ст.25 Конституції України гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами. Згідно зі ст.33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну. Відповідно до ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Пенсії за віком відповідають ознакам такої категорії як власність, а тому не залежать від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених частиною четвертою статті 41 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним. П.6 ч.1 ст.92 Конституції України передбачає, що виключно законами України визначаються, зокрема основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення. Так, принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду регулюється Законом України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування від 09 липня 2003 року №1058-ІV (далі - Закон №1058-ІV). Відповідно до ст.1 вищезазначеного Закону №1058-ІV пенсія - це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом. П.1 ч.1 та ч.4 цього Закону №1058-IV передбачає, що право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Колегія судді погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідно до положень статті 2 Закону України Про громадянство України від 18 січня 2001 року №2235-ІІІ, якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. За змістом ст.2 Закону України Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні від 11 грудня 2003 року №1382-IV реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. З системного аналізу наведених вище правових норм вбачається, що за загальним правилом, кожен громадянин України має право на вибір місця свого проживання із збереженням всіх конституційних прав, в тому числі права на пенсійне забезпечення. Тобто, право на призначення (перерахунок, поновлення) пенсії мають громадяни України незалежно від місця проживання та іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами. Однак, відповідно до п.2 ч.1 ст.49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Згідно зі ст.51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Таким чином, Законом передбачено таку підставу для припинення виплати пенсії, як виїзд пенсіонера за кордон на постійне місце проживання. Матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 з 01 жовтня 2020 року було зупинено виплату пенсії за віком у зв`язку з тим, що за даними міграційної служби вона вибула на постійне місце проживання в Федеративну Республіку Німеччина. Разом з тим, колегія суддів не приймає до уваги доводи апелянта про те, що міжнародних договорів між Україною та Федеративною Республікою Німеччини стосовно призначення та виплати пенсії не укладалося, а тому підстави для відновлення пенсії відсутні та зазначає наступне. Так, рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 положення п.2 ч.1 ст.49, другого речення статті 51 Закону № 1058-IV щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір з питань пенсійного забезпечення і якщо згода на обов`язковість такого міжнародного договору не надана Верховною Радою України, визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-IV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами. Відповідно до ч.2 ст.152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Отже, починаючи з 07 жовтня 2009 року порядок виплати пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон регулюється нормами Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» з урахуванням рішення Конституційного суду України № 25-рп/2009. Враховуючи наведене вище, колегія суддів зазначає, що позивач як громадяни України, незалежно від її місця проживання, має право користуватися всіма своїми конституційними правами, у тому числі і на пенсійне забезпечення. Тому за відсутності законодавчих перешкод, відповідач зобов`язаний відновити їй виплату пенсії. Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року зазначив про право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення). Пунктом 54 вказаного рішення визначено, що наведених вище міркувань Європейського суду з прав людини достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов`язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов`язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Отже, з дня набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України №25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону №1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу управління ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон. Таким чином, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 , проживаючи у Федеративній Республіці Німеччині, як громадянка України, має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання. Відповідно до ч.2 ст.49 Закону № 1058-ІV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статті 46 цього Закону. Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону № 1058-ІV, затверджений постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1 та зареєстрований в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 за № 1566/11846 (далі - Порядок № 22-1), передбачає, зокрема в пункті 1.5, що заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у зв`язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про припинення перерахування пенсії на банківський рахунок та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім`ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії, а пенсіонерами, які зареєстровані на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя і не отримують пенсії від уповноважених органів Російської Федерації, - до органу, що призначає пенсію, визначеного Пенсійним фондом України. При цьому у заяві про виплату частини пенсії непрацездатним членам сім`ї особи, яка знаходиться на повному державному утриманні, вказується адреса одержувача цієї частини пенсії. Згідно з пунктами 2.8., 2.9 Порядку №22-1 поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії; особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік). П.4.1. Порядку №22-1 передбачає, що орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 3). Заяви про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії й поновлення виплати раніше призначеної пенсії приймаються органом, що призначає пенсію, за наявності в особи всіх необхідних документів. Заяви осіб про призначення, перерахунок, поновлення, переведення з одного виду пенсії на інший реєструються в журналі реєстрації рішень органу, що призначає пенсію. Особі або посадовій особі органом, що призначає пенсію, видається розписка із зазначенням дати прийняття заяви, а також переліку одержаних і відсутніх документів, які необхідно подати у тримісячний строк з дня прийняття заяви. Копія розписки зберігається в пенсійній справі. З наведеного вбачається, що усім пенсіонерам незалежно від виду пенсій призначаються та виплачуються за місцем проживання, а заява про поновлення виплати пенсії подається до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії. Як вбачається з матеріалів справи, позивач у жовтні 2020 року зверталася до пенсійного органу із заявою про поновлення виплати пенсії, однак відповідач їй відмовив з підстав ненадання необхідних документів для поновлення пенсії, посилаючись при цьому на пункт 2.9. Порядку №22-1. Разом з тим, як правильно зазначено судом першої інстанції, пунктом 2.9 Порядку №22-1 передбачено обов`язок особи пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік) при зверненні за пенсією, а не при зверненні особи із заявою про поновлення виплати пенсії, а тому посилання відповідача на пункт 2.9 Порядку №22-1 при відмові позивачу у поновленні виплати пенсії є помилковим. При цьому, відповідно до ст.46 Закону № 1058-ІV нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії. Матеріалами справи підтверджується, що позивач отримувала пенсію до виїзду на постійне місце проживання до Федеративної Республіки Німеччина, виплату якої їй було зупинено з 01 жовтня 2020 року. Після повернення позивача на територію України та звернення до пенсійного органу із відповідною заявою, всупереч частини другої статті 49 Закону №1058-IV, статті 46 Закону №1058-IV, ГУ ПФУ у Львівській області позивачу не поновлено виплату пенсії. Колегія суддів зазначає, що відповідачем не надано жодних доказів на підтвердження правомірності своєї поведінки, а тому, як правильно зазначив суд першої інстанції, такі дії є протиправними. Крім того, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що Головним управлінням Пенсійного фонду України у Львівській області жодним чином не обгрунтовано факт невиплати ОСОБА_1 пенсії за квітень, травень, червень, липень та серпень 2020 року, а тому з метою належного захисту прав позивача необхідно зобов`язати відповідача виплатити пенсію за квітень, травень, червень, липень та серпень 2020 року. Аналізуючи вищенаведені законодавчі приписи та фактичні обставини справи у їх сукупності, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що дії відповідача щодо припинення виплати пенсії позивачу на тій підставі, що позивач фактично проживає за межами України, не відповідають визначеним частиною другою статті 2 КАС України критеріям поведінки відповідача у спірних правовідносинах, тому такі дії необхідно визнати протиправними. Крім того, відповідачем не наведено жодних причин чи підстав щодо невиплати пенсії ОСОБА_1 за квітень, травень, червень, липень та серпень 2020 року, а тому необхідно зобов`язати відповідача поновити виплату пенсії позивачу, починаючи з 01 жовтня 2020 року та виплатити пенсію за квітень, травень, червень, липень та серпень 2020 року. Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. Крім того, колегія суддів зазначає, що інші зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, крім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування. Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29). Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. З врахуванням вищенаведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про підставність позовних вимог, правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до ст.316 КАС України апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Оскільки колегія суддів залишає без змін рішення суду першої інстанції, то відповідно до ч.6 ст.139 КАС України понесені сторонами судові витрати новому розподілу не підлягають. Керуючись ст. 139, 242, 243, 250, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,- п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 06 липня 2021 року у справі № 380/5171/21 без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції Головуючий суддя О. І. Мікула судді А. Р. Курилець В. В. Ніколін Повне судове рішення складено 25 жовтня 2020 року.