Постанова Житомирський апеляційний суд № 296/12025/19

УКРАЇНА Житомирський апеляційний суд Справа №296/12025/19 Головуючий у 1-й інст. Анциборенко Н. М. Категорія 58 Доповідач Миніч Т. І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 жовтня 2021 року Житомирський апеляційний суд в складі: головуючого - судді: Миніч Т.І. суддів: Трояновської Г.С., Павицької Т.М. секретаря судового засідання Лісової Т.С. з участю сторін розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Житомирі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Корольовського районного суду м.Житомира від 20 травня 2021 року, ухвалене під головуванням судді Анциборенко Н.М. у цивільній справі №296/12025/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору- ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Первинна профспілкова організація викладачів державного університету «Житомирська політехніка», про визнання недостовірною інформації, зобов`язання її спростувати та стягнення моральної шкоди, - в с т а н о в и в: У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом. Просив визнати недостовірною та такою, що принижує гідність та ділову репутацію, інформацію, поширену відповідачем ОСОБА_2 щодо ОСОБА_1 , а саме:

1. У зверненні до Міністра освіти і науки України від 03.05.17 ОСОБА_2 вказав «хто бере хабарі у В.Євдокимова - ректора ЖДТУ», в цьому ж зверненні ОСОБА_2 обвинувачує ОСОБА_1 у плагіаті.

2. У зверненні до Міністра освіти і науки України від 11.05.17 ОСОБА_2 обвинувачує ОСОБА_1 у плагіаті.

3. У зверненні до Міністра освіти і науки України від 22.05.17 ОСОБА_2 обвинувачує ОСОБА_1 у плагіаті.

4. У зверненні до Міністра освіти і науки України від 29.05.17 ОСОБА_2 обвинувачує ОСОБА_1 у плагіаті.

5. У зверненні до Міністра освіти і науки України від 02.10.18 ОСОБА_2 обвинувачує ОСОБА_1 у плагіаті.

6. У зверненні до Прем`єр-міністра України від 30.11.2018 ОСОБА_2 обвинувачує ОСОБА_4 у плагіаті, а ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у отриманні хабарів.

7. У зверненні до Міністра освіти і науки України від 30.11.18 ОСОБА_2 обвинувачує ОСОБА_4 у плагіаті, а ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у отриманні хабарів.

8. У зверненні до Міністра освіти і науки України від 04.12.18 ОСОБА_2 обвинувачує ОСОБА_1 у плагіаті та незаконній діяльності.

9. У зверненні до Прем`єр-міністра України від 19.10.18 ОСОБА_2 обвинувачує ОСОБА_1 у плагіаті та продажі дисертацій.

10. У зверненні до Міністра освіти і науки України від 06.11.18 ОСОБА_2 обвинувачує ОСОБА_1 у плагіаті та у хабарництві.

11. У зверненні до Прем`єр-міністра України від 08.11.18 ОСОБА_2 обвинувачує ОСОБА_1 , ОСОБА_4 у плагіаті та отриманні хабарів.

12. У зверненні до Міністра освіти і науки України від 16.11.18 ОСОБА_2 принижує людську гідність ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та звинувачує їх у отриманні хабарів.

13. У зверненні до Міністра освіти і науки України від 26.11.18 ОСОБА_2 обвинувачує ОСОБА_1 у плагіаті та у хабарництві.

14. У зверненні до Міністра освіти і науки України від 22.11.18 ОСОБА_2 принижує людську гідність ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та звинувачує їх у незаконних діях з науковими роботами.

15. У зверненні до Міністра освіти і науки України від 20.11.18 ОСОБА_2 принижує людську гідність ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та звинувачує їх у незаконних діях з науковими роботам та отриманні незаконного збагачення.

16. У зверненні до Адміністрації Президента України від 05.12.18 ОСОБА_2 обвинувачує ОСОБА_1 у плагіаті та продажі дисертацій.

17. У зверненні від 05.12.18 ОСОБА_2 принижує людську гідність ОСОБА_1 ..

18. У зверненні від 27.11.18 ОСОБА_2 принижує людську гідність ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .

19. У зверненні до Генерального прокурора України від 20.11.18 ОСОБА_2 обвинувачує ОСОБА_1 , ОСОБА_4 у продажі дисертацій.

20. У зверненні до Прем`єр-міністра України від 15.11.18 ОСОБА_2 принижує людську гідність та обвинувачує ОСОБА_1 , ОСОБА_4 у продажі дисертацій.

21. У зверненні від 03.12.18 ОСОБА_2 принижує людську гідність ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та звинувачує ОСОБА_4 у фальсифікації своєї наукової роботи. Також просив зобов`язати відповідача у строк 10 календарних днів з дня набрання законної сили судовим рішенням спростувати поширену недостовірну інформацію шляхом оголошення в друкованих засобах масової інформації наступного тексту: "У період 2017-2018 років ОСОБА_2 , який до звільнення обіймав посаду завідувача кафедри бухгалтерського обліку Житомирського державного технологічного університету, направляючи заяви-звернення до керівників держави, установ та громадян, використовував при цьому недостовірну інформацію щодо ректора державного університету "Житомирська політехніка" ОСОБА_1 , першого проректора державного університету "Житомирська політехніка" ОСОБА_3 , декана державного університету "Житомирська політехніка" ОСОБА_4 , чим принижував їх людську честь, гідність та ділову репутацію. Всі його доводи були надуманими та розсилались до керівників держави, установ та громадян з метою підриву ділової репутації керівництва державного університету "Житомирська політехніка". А також просив стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі 100 000 грн. і судові витрати, пов`язані з розглядом справи. Заяви відповідача містять дані про отримання позивачем та іншими співробітниками навчального закладу хабарів і проведення незаконних дій із науковими роботами. Оскільки висловлювання відповідача про отримання позивачем та іншими співробітниками навчального закладу хабарів, проведення незаконних дій із науковими роботами, незаконне збагачення є фактичними даними, тому такі висловлювання не можуть вважатися оціночним судженням. Твердження відповідача про те, що позивач отримував хабарі та проводив незаконні дії із науковими роботами, незаконно збагачувався, є абсолютною брехнею, тобто недостовірною інформацією. Крім того, поширена відповідачем недостовірна інформація є негативною та має ознаки наклепу. Також зазначав, що поширена відповідачем негативна та недостовірна інформація принижує соціальну оцінку громадської та професійної діяльності позивача - ректора державного університету "Житомирська політехніка" ОСОБА_1 , тому порушує право позивача на повагу до честі та ділової репутації. Позивач є відомою особою у м. Житомирі та в Україні. Вважає, що спростування поширеної відповідачем недостовірної інформації повинно здійснюватися через друковані засоби масової інформації. Оскільки відповідач ОСОБА_2 є впливовою, авторитетною особою, тому поширена ним негативна та недостовірна інформація набула широкого розголосу, є вагомою для багатьох громадян і тим самим суттєво принижує честь та ділову репутацію позивача - ректора державного університету "Житомирська політехніка" ОСОБА_1 серед широкого кола осіб. Позивач оцінює розмір нанесеної відповідачем моральної шкоди у сумі 100000 грн. відповідно до обставин, викладених у позовній заяві, та особистої думки про завдання моральної шкоди. Рішенням Корольовського районного суду м.Житомира від 20 травня 2021 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 просить вказане рішення суду скасувати і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги позивача задовольнити. На думку апелянта, рішення суду першої інстанції незаконне та необґрунтоване, ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права. Зокрема вказує, що суд першої інстанції вважає, що недостовірна інформація розповсюджувалась у порядку Закону України «Про звернення громадян». Однак, дане твердження є помилковим, бо відповідно до змісту заяв, які ОСОБА_2 розповсюджував, їх неможливо віднести до заяв, які направлялись відповідно до Закону України «Про звернення громадян». Так, поширена відповідачем недостовірна інформація є негативною, зокрема, принижує соціальну оцінку громадської та професійної діяльності позивача, порушує право позивача на повагу до честі та ділової репутації. Звертає увагу на те, що відповідач є впливовою та авторитетною особою. А тому поширена ним негативна та недостовірна інформація набула широкого розголосу, є вагомою для багатьох громадян, і тим само суттєво принижує честь та ділову репутацію позивача серед широкого кола осіб. Розглянувши справу в межах доводів, викладених в апеляційній скарзі, суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного. Судом встановлено, що ОСОБА_2 є заслуженим професором Житомирського державного технологічного університету, в якому працював з 1993 року та був звільнений в 2015 році із займаної посади завідувача кафедри бухгалтерського обліку, що не оспорюється представником позивача. Згідно наказу Міністерства освіти і науки України від 26.03.2019 №397 Житомирський державний технологічний університет перейменовано у Державний університет «Житомирська політехніка» (а.с.31). Як вбачається із долучених позивачем до позовної заяви матеріалів (а.с.7-27) ОСОБА_2 з 03.05.2017 неодноразово звертався зі зверненнями до Міністра освіти і науки України, Прем`єр-міністра України, Адміністрації Президента України, Генерального прокурора України щодо плагіату та хабарництва зі сторони ректора Житомирського державного технологічного університету ОСОБА_1 . У судовому засіданні ОСОБА_2 не заперечував факту його звернень до уповноважених державних органів з вимогою перевірити або спростувати плагіат та хабарництво зі сторони ректора Житомирського державного технологічного університету і пояснив, що його звернення проігноровано та жодної відповіді від Міністра освіти і науки України, Прем`єр-міністра України, Адміністрації Президента України, Генерального прокурора України, а також ректора Житомирського державного технологічного університету ОСОБА_1 не надано. Стверджує, що направляв і матеріали на підтвердження фактів плагіату, однак, відповідне реагування також відсутнє. Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення вимог позивача. При цьому судом враховано, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд. Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Частинами 1 та 3 статті 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Згідно зі ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Статтею 34 Конституції України гарантується кожному право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Відповідно до ч.1 ст.302 ЦК України фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Водночас відповідно до положень статтей 32,68 Конституції України встановлено обов`язок не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Згідно статті 1 Закону України «Про звернення громадян» громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. Як зазначено у пунктах 15, 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 року №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» (далі - Постанова) недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації. Відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Суди повинні мати на увазі, що у випадку, коли особа звертається до зазначених органів із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевірити таку інформацію та надати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції, а не поширення недостовірної інформації. Згідно п.18 Постанови позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права. Як зазначено у п.19 Постанови, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. Відповідно до частини другої статті 47-1 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Таким чином, відповідно до статті 277 ЦК не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки, поширені в засобі масової інформації, принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй частиною першою статті 277 ЦК та відповідним законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи (стаття 37 Закону про пресу, стаття 65 Закону України «Про телебачення і радіомовлення») у тому ж засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Відповідно до п.21 Постанови при поширенні недостовірної інформації стосовно приватного життя публічних осіб вирішення справ про захист їх гідності, честі чи ділової репутації має свої особливості. Суди повинні враховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а також рекомендації, що містяться у Резолюції 1165 Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя. Зокрема, у названій Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі). У статтях 3, 4, 6 Декларації вказується, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися "виставити" себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У зв`язку з цим, межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати. Статтею 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» встановлено, що Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Згідно ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має також враховувати висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Так, у постанові від 04.09.2019 року у справі №127/10179/16-ц Верховний Суд надав тлумачення статті 277 ЦК України, зазначивши, що позов про спростування недостовірної інформації підлягає задоволенню за такої сукупності умов: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права; врахування положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини щодо її застосування. Також Верховний Суд у вищезазначеній постанові дійшов висновку, що «у разі, якщо особа звертається до засобу масової інформації з зверненням про проведення перевірки певних обставин та в якому міститься та чи інша інформація, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою права, передбаченого Законом України «Про звернення громадян», а не поширення недостовірної інформації». Що стосується практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, то ЄСПЧ, встановлюючи порушення права на свободу вираження поглядів, також неодноразово наголошував, що у відношенні до державних службовців, що займають високі посади, допустимою є більш широкі межі критики, ніж по відношенню до приватних осіб. Враховуючи вищевикладене, а також ту обставину, що позивач як ректор Державного університету «Житомирська політехніка» обіймає керівну посаду у навчальному закладі, який фінансується за рахунок держави, суд приходить до висновку, що позивач є публічною особою та його безпосередні дії становлять суспільний інтерес і по відношенню до нього є допустимою більша увага суспільства, ніж до приватної особи. Відповідно і межа допустимої критики та обсяги поширеної інформації щодо позивача як публічної особи є значно ширшими. Щодо викладеної у перелічених у позовній заяві зверненнях інформації, у тому числі у вигляді питань та відповідей, то у справі відсутні докази цілеспрямованих дій зі сторони відповідача, метою яких було саме приниження честі, гідності та ділової репутації позивача, оскільки відповідач виклав свою критичну оцінку певних наукових робіт, у тому числі із посиланням на матеріали та пропозицією підтвердити або спростувати плагіат у ході незалежної експертизи. Також під час розгляду справи не встановлено обставин, які би свідчили про те, що звернення відповідача спричинили будь-яку шкоду позивачу особисто або негативно вплинули на його професійну діяльність чи приватне життя. Крім того, відповідно до п.6 ст.277 ЦК України спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена. При цьому, згідно п.7 ст.277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок повідомлення викривачем інформації про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції» через зовнішні канали повідомлення в порядку, передбаченому Законом України «Про запобігання корупції», має право на відповідь. Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, про відсутність підстави для задоволення позову, оскільки відповідач у порядку Закону України «Про звернення громадян» звертався зі зверненнями до Міністра освіти і науки України, Прем`єр-міністра України, Адміністрації Президента України, Генерального прокурора України, а також до самого позивача щодо плагіату та хабарництва зі сторони ОСОБА_1 як ректора навчального закладу з метою проведення перевірки певних обставин; наявна у його зверненнях інформація і критика були спрямовані виключно на поведінку позивача як науковця та стосувалась його дій як посадової особи, а не його приватного життя; твердження відповідача відображали його професійну позицію щодо процедури захисту та якості дисертацій у галузі науки у закладі, в якому він сам тривалий час працював. А тому, позовна вимога про спростування інформації шляхом оголошення в друкованих засобах масової інформації також є безпідставною та суперечить п.6 ст.277 ЦК України, так як позивачем не доведено поширення звернень ОСОБА_2 в друкованих засобах масової інформації. Доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують та на їх правильність не впливають, а зводяться до переоцінки доказів та висновків суду. Разом з тим, будь-яких процесуальних порушень, які б давали підстави для переоцінки доказів, апеляційним судом не встановлено. Підстав для зміни чи скасування оскаржуваного рішення апеляційний суд не вбачає, оскільки воно постановлено судом із додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст.258,259,367,374,375,381-384 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Корольовського районного суду м.Житомира від 20 травня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і з цього дня протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий: Судді: Повний текст постанови складений 22.10.2021 року.