Постанова Київський апеляційний суд № 358/568/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2021 року м. Київ справа № 358/568/20 провадження №22-ц/824/13196/2021 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - суддіЛапчевської О.Ф., суддівБерезовенко Р.В., Нежури В.А., за участю секретаря судового засідання Потапьонок К.В., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , представник позивача ОСОБА_2 , представники відповідачів Кириченко О.О., Галась О.М., розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги заступника керівника Київської обласної прокуратури О. Ткаленка та представника Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Київ) - Довганя Олександра Олександровича на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 червня 2021 року /суддя Дубас Т.В./ у справі за позовом ОСОБА_1 до держави України в особі Державної казначейської служби України, Прокуратури Київської області, Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Київ) про відшкодування шкоди, - В С Т А Н О В И В: Позивач звернувся до держави України в особі Державної казначейської служби України, Прокуратури Київської області, Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Київ) про відшкодування шкоди та просив суд стягнути з державного бюджету України шляхом списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України, спеціально визначеного для відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконних дій органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в рахунок відшкодування втраченого заробітку на його користь у сумі 463 144,20 грн. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 червня 2021 року позов задоволено. Стягнути з державного бюджету України шляхом списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України, спеціально визначеного для відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконних дій органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в рахунок відшкодування втраченого заробітку на користь ОСОБА_1 у сумі 463 144 грн. 20 коп. /а.с. 141-147/ Не погоджуючись з вказаним рішенням, прокурор звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив рішення скасувати, відмовивши у задоволенні позовних вимог. На підтвердження вимог, викладених в апеляційній скарзі, апелянт посилався на необґрунтованість висновків суду першої інстанції. Вважає, що судом першої інстанції не повно з`ясовано обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, не доведено обставин, які суд першої інстанції визнав встановленими, з порушенням норм процесуального права (ст.ст. 77, 78, 79, 80 89, 133, 137, 263, 264 ЦПК України), неправильним застосуванням норм матеріального права (ст.ст. 23 ЦК України, ст.ст. 3, 4,11,12,13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду»), що призвело до неправильного вирішення справи та відповідно до ст. 376 Цивільного процесуального кодексу України є підставою для його скасування з огляду на наступне. Вказував, що правовими підставами для відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду є ст. 1176 ЦК України та Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Частинами 1, 2 ст. 12 Закону передбачено, що розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в пунктах 1,3, 4 статті 3 цього Закону, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції. Наявність в матеріалах справи листа Головного територіального управління юстиції у Київській області від 22.04.2020 № 146-10-14 і довідки про доходи ОСОБА_1 за травень-червень 2011 року жодним чином не свідчить про виконання позивачем вимог ст. 12 Закону, оскільки уповноваженим органом не встановлювався розмір грошових доходів, втрачених громадянином унаслідок незаконних дій органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, а зазначена довідка містить інформацію, що загальна сума доходу за період з травня 2011 по червень 2011 за винятком аліментів становить 4863,66 грн., а не 12856,15 грн., як зазначено позивачем, не враховано також і податків. З огляду на викладене, судом першої інстанції неправильно обчислено розмір відшкодування втраченого заробітку, який по суті є різновидом заподіяної позивачу матеріальної шкоди (збитків), оскільки сам факт постановлення виправдувального вироку не є безумовною підставою для відшкодування втраченого заробітку, оскільки для цього існує законодавчо визначена процедура, яка не була дотримана. Середньомісячний заробіток для визначення розміру відшкодування шкоди для робітників і службовців обчислюється у порядку, передбаченому постановами Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» та від 05.05.1995 № 348 «Про внесення змін і доповнень до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100» Позивач просить суд відшкодувати йому заробіток, який ним не було отримано внаслідок відсторонення від посади у період з 01.07.2011 по 01.02.2017 у розмірі 463 144, 20 грн. Водночас зі змісту довідки, що видана ГТУЮ у Київській області листом від 22.04.2020 № 146-10-14, не вбачається у який період ОСОБА_1 було припинено виплату заробітної плати у зв`язку з його відстороненням від посади. Також, положеннями постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» передбачено особливості обчислення середньомісячного заробітку, у тому числі визначено виплати, які не враховуються при його обчисленні (п. 4 Порядку), до яких відносяться: виплати за виконання окремих доручень (одноразового характеру), що не входять в обов`язки працівника, одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо), компенсаційні виплати на відрядження і переведення, премії за результатами щорічного оцінювання службової діяльності, винагороди державним виконавцям та інше. Водночас з довідки ГТУЮ у Київській області не вбачається, які саме виплати складали сукупний дохід позивача, тому неможливо достовірно визначити правильність самостійного розрахунку середнього заробітку, обчисленого позивачем. Крім того, наголошував, що відповідальність за шкоду вимагає встановлення складу правопорушення, елементами якого є шкода, протиправна поведінка, причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою. Факт наявності шкоди потребує доведення у встановленому законом порядку, оскільки така шкода є умовою цивільно-правової відповідальності. Виходячи зі змісту позовної заяви та доданих до неї документів, позивачем не наведено доводів на підтвердження відсутності у нього за період із 01.07.2011 по 01.02.2020 іншого місця роботи та одержаних доходів за ним, так само як і не наведено джерела його існування за цей період часу, вказані факти також не встановлювались та не досліджувались судом першої інстанції. Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник Міністерства юстиції також звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив рішення скасувати, відмовивши у задоволенні позовних вимог. На підтвердження вимог, викладених в апеляційній скарзі, апелянт посилався на необґрунтованість висновків суду першої інстанції. Вважає, що судом першої інстанції при прийнятті судового рішення неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права. Зокрема, вказував, що Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) не є належним відповідачем. Так, в ході підготовчого провадження у даній справі суд першої інстанції ухвалою від 08.02.2021 задовольнив необґрунтоване клопотання позивача та змінив процесуальний статус Прокуратури Київської області та Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Киів) з третіх осіб на відповідачів. Звертав увагу апеляційного суду на той факт, що судом першої інстанції при задоволенні вищезазначеного клопотання було винесено необґрунтовану ухвалу яка базується лише на статті 51 ЦПК України та не враховано висновок, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц. Позивач стверджуючи, що Управління є належним відповідачем у даній справі не визначає, яким саме Законом України або іншим нормативно- правовим актом передбачено компетенцію та повноваження Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) діяти у справах про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду. Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) не являється тим суб`єктом, який порушив права та інтереси позивача, в матеріалах справи відсутні докази протилежного, а тому в позові до неналежного відповідача повинно бути відмовлено з цієї підстави. Відповідно до позицій, викладених у постановах Верховного Суду, судам при вирішенні спору про відшкодування моральної та матеріальної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, необхідно виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом. Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України. З огляду на викладене, належним відповідачем у справі, яка розглядається, є орган незаконні дії яких, за твердженням позивача, призвели до завдання йому моральної шкоди та втрати заробітку. Щодо законності наказу Головного територіального управління юстиції у Київський області № 484/20 від 01.07.2011 р., вказував, що рішення про відсторонення від посадових обов`язків прийнято на підставі відкритого кримінального провадження відносно позивача, з дотриманням чинного законодавства. В діях Головного територіального управління юстиції у Київський області не вбачається протиправного правопорушення, що обмежували б права громадянина. Таким чином, наголошував, що у позивача відсутні позовні вимоги до Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ). ОСОБА_1 звернувся з відзивом на апеляційні скарги, посилаючись на необґрунтованість та безпідставність їх доводів, вважав, що доводи та факти викладені у них не відповідають фактичним обставинам, а рішення суду є обґрунтованим та таким яким відповідає процесуальному та матеріальному праву. Так, твердження апелянта, про те що, позивачем порушено порядок звернення, суперечить висновку, викладеному у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 161/15362/16- ц (провадження № 14-592цс18) Великої Палати Верховного Суду. Зокрема, оскільки Закон № 266/94-ВР не містить вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, то таким способом захисту в силу положень статей 15,16 ЦК України може бути, зокрема, звернення до суду з відповідною позовною заявою. Тобто процесуально позивач фактично з метою захисту своїх прав може звернутися до суду лише у формі позовної заяви про стягнення заробітку внаслідок незаконного відсторонення. Відносно твердження апелянта що «сума присудженого відшкодування не має бути джерелом незаконного збагачення» і що саме воно не було враховано при винесенні судом рішення, не відповідає дійсності, оскільки розрахунок втраченого заробітку базується на офіційно отриманих документах, а саме довідці про доходи № 18 ГТУЮ у Київській області вих. № 146-10-14 від 22.04.2020 року. Крім того, апелянт, акцентуючи увагу на той факт, що нарахована зарплата позивача може містити суми винагороди державним виконавцем, при цьому не вказує, що на час виникнення правовідносин, які є предметом розгляду у суді є період з 01.07.2011 по 01.02.2017 року, тобто час відсторонення позивача від посади, пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» доповнено підпунктом "н" згідно з Постановою КМ N 1213 від 09.12.2020 р. Відповідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Необґрунтованим також є твердження апелянта що «позивачем не наведено доводів на підтвердження відсутності у нього за період із 01.07.2011 по 01.02.2020 іншого місця роботи та одержаних доходів за ним, так само як і не наведено джерела його існування за цей період часу», оскільки позивач перебував на державній посаді та фактично знаходився в статусі відстороненого від виконання службових обов`язків, був державним службовцем, тобто йому було заборонено отримувати дохід від зайняття іншою діяльністю, окрім випадків передбачених законодавством. Щодо аргументу апелянта, що реально виплачена заробітна плата позивачу за вказаний період становить 10424,32 грн., наголошував, що сума коштів, яка відповідно до судового рішення підлягає стягненню, включає в себе податки та збори. Щодо доводів та фактів викладених у апеляційній скарзі Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), вказував, що вони не відповідають фактичним обставинам та матеріальному праву. Під час підготовчого провадження у даній справі суд першої інстанції ухвалою від 08.02.2021 задовольнив клопотання позивача про залучення відповідачів та було змінено процесуальний статус Прокуратури Київської області та Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) з третіх осіб на відповідачів. Твердження апелянта, про те що, суд при задоволенні клопотання позивача про зміну процесуального статусу третіх осіб на відповідачів порушив норми законодавства, не відповідає дійсності, оскільки під час підготовчого засідання позивач мав право подавати вказане клопотання, а суд мав право задовольнити його чи не задовольняти. Відносно твердження апелянта «щодо законності наказу Головного територіального управління юстиції у Київський області N9 484/20 від 01.07.2011» наголошував, що ні позивач, а ні суд при винесенні судового рішення не ставив під сумнів законність наказу Головного територіального управління юстиції у Київський області № 484/20 від 01.07.2011 року. Таким чином, наголошував, що оскаржуване рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09.06.2021 р. про задоволення позовних вимог відповідає всім вимогам норм законодавства, а оскаржене судове рішення для апелянтів не має жодних правових наслідків. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явились у судове засідання, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а судове рішення залишенню без змін на підставі наступного. Судом встановлено, що наказом начальника ГУЮ в Київській області №166/к від 14.04.2010 позивача призначено на посаду заступника начальника ВДВС Києво-Святошинського РУЮ з 19.04.2010. Постановою слідчого в ОВС Прокуратури Київської області від 16.06.2011 порушено кримінальну справу відносно позивача за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 368 КК України. Наказом ГУЮ у Київській області № 484/20 від 01.07.2011 позивача відсторонено від посади заступника начальника ВДВС Києво-Святошинського РУЮ у Київській області з 01.07.2011. Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18.01.2017 скасовано постанову слідчого прокуратури Київської області від 01.07.2011 про відсторонення позивача. Наказом начальника ГУЮ у Київській області від 01.02.2017 було скасовано наказ ГУЮ у Київській області № 484/20 від 01.07.2011 та допущено позивача до виконання службових обов`язків на посаді заступника начальника ВДВС Києво-Святошинського РУЮ у Київській області. Вироком Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09.10.2018, залишеним без змін ухвалою Київського апеляційного суду від 13.05.2019 та постановою ВС від 26.02.2020, позивача було визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 368 КК України та виправдано на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України. Внаслідок відсторонення позивача від посади він втратив за період часу з 01.07.2011 по 01.02.2017, тобто за 1 405 робочі дні, заробітну плату. Згідно з довідкою про доходи № 18, наданою ГТУЮ у Київській області листом за вих. № 146-10-14 від 22.04.2020, загальна сума доходу за період з травня по червень 2011 року становить 12 856,15 грн. Тобто, середньоденна заробітна плата позивача складала 329,64 грн., а втрачений заробіток позивача за період часу з 01.07.2011 по 01.02.2017, тобто за 1 405 робочі дні, - 463 144,20 грн. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вірно керувався нормами ст. 15 ЦК України якою визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. У відповідності до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 цього Кодексу. Відповідно до ч. 2 ст. 48, ч. 4 ст. 58 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника. За положеннями ч. 1 ст. 167 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. При цьому держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). Частинами першою, другою та сьомою статті 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» визначено, що відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові, зокрема, внаслідок, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У випадках, зазначених у частині 1 цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду (частина 2 статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»). Статтею 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» визначено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає, зокрема, у випадках, закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати. З огляду на ст. 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються): 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; 4) суми, сплачені громадянином у зв`язку з поданням йому юридичної допомоги; 5) моральна шкода. Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Розмір сум, які передбачені пунктом 1 статті 3 цього Закону і підлягають відшкодуванню, визначається з урахуванням заробітку, не одержаного громадянином за час відсторонення від роботи (посади), за час відбування кримінального покарання чи виправних робіт як адміністративного стягнення. З огляду на ч.ч. 1, 2 п. 8 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України № 6/5/3/41 від 04.03.1996, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06.03.1996 за № 106/1131, Згідно з частиною 1 ст. 4 Закону розмір сум, які передбачені п. 1 ст. 3 Закону і підлягають відшкодуванню, визначається з урахуванням заробітку, не одержаного громадянином за час відсторонення від роботи (посади), за час відбування кримінального покарання чи виправних робіт як адміністративного стягнення. Розмір цих сум обчислюється виходячи з середньомісячного заробітку громадянина до вчинення щодо нього незаконних дій з заліком заробітку (інших відповідних доходів), одержаного за час відсторонення від роботи (посади), відбування кримінального покарання або адміністративного стягнення у вигляді виправних робіт. Підпунктом 1 ч. 1 п. 9 вказаного Положення визначено, що середньомісячний заробіток для визначення розміру відшкодування шкоди обчислюється для робітників і службовців - у порядку, передбаченому постановами Кабінету Міністрів України від 08.02.95 р. N 100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" та від 05.05.95 р. N 348 "Про внесення змін і доповнень до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. N 100" Відповідно до абз. 3 п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Згідно з абз. 1 п. 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Частиною 2 ст. 25 БК України визначено, що відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом. Відповідно до п.п.1 п. 35 Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою КМУ № 845 від 03.08.2011, казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що провадить оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, органу прокуратури або суду. Згідно з пп. 3 п. 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою КМУ № 215 від 15.04.2015, казначейство відповідно до покладених на нього завдань та в установленому законодавством порядку здійснює безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду. З урахуванням правового висновку, викладеного у постанові ВП ВС від 21.11.2019 у цивільній справі № 242/4741/16-ц, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав (п. 43 постанови). Залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган (п. 44 постанови). Крім того, Великою Палатою Верховного Суду зроблено висновок, що сам факт стягнення коштів із Державного бюджету України не може бути підставою для обов`язкового залучення до участі у справі відповідачем ДКСУ чи її територіального органу. У разі сприйняття подібного підходу до участі у справах про стягнення коштів, відшкодування шкоди завжди необхідно було б щоразу залучати суб`єкта, який здійснює управління рахунком, на якому розміщені грошові кошти відповідача (п. 31 постанови). Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові ВП ВС від 25.03.2020 у цивільній справі № 641/8857/17, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган. З огляду на абз. 2 п. 11 Постанови Пленуму ВСУ від 18.12.2009 № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. Частиною 6 ст. 82 ЦПК України передбачено, що вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою. З урахуванням встановлених судом обставин у справі та проаналізованих правових норм та практики Верховного Суду суд першої інстанції дійшов обґрунтованих висновків, що позивачем було доведено, втрату заробітку у розмірі 463 144,20 грн. за період з 01.07.2011 по 01.02.2017 внаслідок незаконного відсторонення його на підставі постанови слідчого прокуратури Київської області від 01.07.2011, а тому він має право на відшкодування цього заробітку державою. Доводи апеляційної скарги про те що, позивачем порушено порядок звернення, апеляційний суд не приймає до уваги, як такі, що суперечать висновку, викладеному у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 161/15362/16- ц (провадження № 14-592цс18) Великої Палати Верховного Суду. Так, належним способом захисту в силу положень статей 15,16 ЦК України може бути, зокрема, звернення до суду з відповідною позовною заявою. Тобто процесуально позивач фактично з метою захисту своїх прав може звернутися до суду лише у формі позовної заяви про стягнення заробітку внаслідок незаконного відсторонення. Щодо обмеження позивача місячним строком на таке звернення, апеляційний суд вказує на відсутність будь-яких наслідків, передбачених законом в разі пропуску такого строку. Доводи апеляційної скарги щодо неправильного розрахунку та врахування складових доходу, які не підлягали врахуванню і відсутності у довідці по заробітній платі її структури, апеляційний суд відхиляє з огляду на те, що розрахунок втраченого заробітку базується на офіційно отриманому документі - довідці про доходи № 18 ГТУЮ у Київській області вих. № 146-10-14 від 22.04.2020 року. В суді першої інстанції вказана довідка не піддавалась сумніву, на противагу цьому доказу, апелянтом не доведено, що у розмір загального доходу включено додаткові виплати, які не повинні враховуватись при обчисленні середньоденної заробітної плати. В суді апеляційної інстанції позивачем заявлено клопотання про долучення розширеної довідки про заробітну плату, яке апеляційним судом відхилено з огляду на ст. 367 ЦПК України, якою передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Крім того, апеляційний суд зауважує, що на час виникнення правовідносин, з 01.07.2011 по 01.02.2017 року, тобто час відсторонення позивача від посади, та на момент звернення до суду, пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» не було доповнено підпунктом "н" згідно з Постановою КМУ 1213 від 09.12.2020 р. Крім того, відповідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Відхиляється і аргументи про те, що реально виплачена заробітна плата позивачу за вказаний період становить 10424,32 грн., оскільки сума коштів, яка відповідно до судового рішення підлягає стягненню, включає в себе податки та збори, які підлягають вирахуванню при фактичній виплаті. Доводи апеляційної скарги щодо того, що позивачем не наведено доказів на підтвердження відсутності у нього за період із 01.07.2011 по 01.02.2020 іншого місця роботи та одержаних доходів за ним, так само як і не наведено джерела його існування за цей період часу, апеляційним судом не приймаються до уваги, як такі, що не відносяться до предмета спору. Крім того, позивач перебуваючи на державній посаді, знаходився в статусі відстороненого від виконання службових обов`язків, був державним службовцем, тобто йому було заборонено отримувати дохід від зайняття іншою діяльністю, окрім випадків передбачених законодавством. Щодо доводів викладених у апеляційній скарзі Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), апеляційний суд вказує на те, що вони не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції. Під час підготовчого провадження у даній справі суд першої інстанції ухвалою від 08.02.2021 задовольнив клопотання позивача про залучення відповідачів та змінив процесуальний статус Прокуратури Київської області та Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) з третіх осіб на відповідачів. Твердження апелянта, про те що, суд при задоволенні клопотання позивача про зміну процесуального статусу третіх осіб на відповідачів порушив норми законодавства, не відповідає нормам процесуального права, оскільки під час підготовчого засідання позивач мав право подавати вказане клопотання та визначатись самостійно з колом відповідачів у справі. Крім того, складу відповідачів була надана відповідна оцінка судом першої інстанції. Так, апеляційний суд вказує на те, що розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення /ВП/ВС у справі № 752/17832/14-ц від 15.12.2020/. Внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, що підтверджується виправдувальним вироком, позивач має право на відшкодування шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме: статті 1176 ЦК України, Закону про відшкодування шкоди. Відтак не ґрунтуються на вимогах закону і доводи апеляційної скарги про те, що позивачем не доведено незаконності дій, причинного зв`язку між завданою шкодою і діями прокуратури, оскільки правилами статті 1176 ЦК України, Закону про відшкодування шкоди визначені спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема, органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органами досудового розслідування, прокуратури або суду. Такі підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу завдавачів шкоди та особливим способом завданої шкоди. Сукупність зазначених умов є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу. Так, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду (частина друга статті 1 Закону про відшкодування шкоди). Право на відшкодування шкоди в розмірах і порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках, зокрема: закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати (стаття 2 Закону про відшкодування шкоди). Обов`язок роз`яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди покладено на суб`єкт прийняття рішення. Відсутність такого роз`яснення (повідомлення) не позбавляє особу права на відшкодування, встановленого законом. Законом установлено, що визначення розміру відшкодування шкоди, якої зазнав громадянин внаслідок незаконних дій, у разі закриття кримінального провадження здійснює суд, про що постановляє відповідну ухвалу. Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу в першій інстанції. Таким судом у справі, що розглядається, є Києво-Святошинський районний суд міста Києва. Оскільки Закон про відшкодування шкоди не містить вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, то таким способом захисту в силу положень статей 15, 16 ЦК України може бути, зокрема, звернення до суду з відповідною позовною заявою. З аналізу положень статті 12 Закону про відшкодування шкоди вбачається, що саме суд, який закрив кримінальне провадження, визначає розмір заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив унаслідок незаконних дій та які підлягають стягненню на його користь, і таке судове рішення може бути оскаржене до суду вищої інстанції відповідно до положень цивільного процесуального законодавства. Таким чином, позивач за захистом свого порушеного права звернувся у порядку цивільного судочинства до Богуславського районного суду Київської області, який передав справу за підсудністю до Києво-Святошинського районного суду міста Києва, саме до суду, який постановив виправдувальний вирок. Таким чином, доводи апеляційних скарг висновків суду не спростовують та містяться на формальних міркуваннях. Відповідно до ч.1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Крім того, відповідно до ст. 141 ЦПК України, оскільки у задоволенні апеляційних скарг відмовлено судові витрати відносяться на рахунок апелянтів і не перерозподіляються. Керуючись ст.ст. 375, 381, 382 ЦПК України, суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційні скарги заступника керівника Київської обласної прокуратури О. Ткаленка та представника Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Київ) - Довганя Олександра Олександровича на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 червня 2021 року - залишити без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 червня 2021 року - залишити без змін. Постанову суду апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Головуючий: Судді: