Постанова 4855 № 640/409/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/409/19 Суддя (судді) першої інстанції: Донець В.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 жовтня 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді Безименної Н.В. суддів Аліменка В.О. та Кучми А.Ю. за участю секретаря судового засідання Головченко В.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 вересня 2019 року (повний текст складено 24 травня 2021 року) у справі за адміністративними позовами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , яка діє у своїх інтересах та інтересах своїх неповнолітніх дітей: ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), ОСОБА_8 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), ОСОБА_9 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ), ОСОБА_10 до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії,- ВСТАНОВИЛА: Позивачі звернулись до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовами до Державної міграційної служби України, в яких просили визнати протиправними та скасувати рішення відповідача про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14 грудня 2018 року №418-18, від 14 грудня 2018 року №416-18, від 29 грудня 2018 року №447-18, від 14 грудня 2018 року №417-18, від 14 грудня 2018 року №420-18, від 14 грудня 2018 року №419-18 та зобов`язати відповідача повторно розглянути заяви позивачів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Ухвалами Окружного адміністративного суду м.Києва від 26.04.2019 та від 10.06.2019 вказані позови об`єднано в одне провадження. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 вересня 2019 року позовні вимоги задоволено. Не погоджуючись із вказаним рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що легалізація перебування заявників в Україні становитиме загрозу національній безпеці України, з огляду на надану Службою безпеки України оцінку діяльності організації «Хізб ут-Тахрір аль Ісламі», до членів якої відносять себе позивачі. Позивачі відзив на апеляційну скаргу не подавали. В суді першої інстанції їх позиція обґрунтовувалась наявністю у них обґрунтованих побоювань стати жертвами переслідувань через політичні переконання (внаслідок приналежності до партії Хізб ут-Тахрір), що стало підставою для залишення країни їх походження та прибуття до України в пошуках притулку. Центральне міжрегіональне управління ДМС у м.Києві та Київській області правом подачі відзиву не скористалось, явку свого представника у судове засідання не забезпечило, хоча про день, час та місце судового розгляду повідомлено належним чином. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивачів у присутності перекладача та представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 29.05.2018 звернувся до УДМС України в Київській області із заявою-анкетою №115 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв`язку з загрозою його життю і свободі через членство його батька та братів в партії Хізб ут-Тахрір. Зазначено про наявність дружини - ОСОБА_5 . Відповідно до листа ГУ СБУ у м.Києві та Київській області від 23.08.2018 №51/1-11/787-129 інформація, яка може перешкоджати отриманню статусу біженця або додаткового захисту в Україні ОСОБА_10 згідно зі ст.6 Закону України «Про біженців або осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутня. За результатами розгляду особової справи №2018 KV 0115 щодо ОСОБА_10 відповідачем прийнято рішення від 14.12.2018 №418-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що заявника проінформовано повідомленням від 23.01.2019 №4. ОСОБА_5 звернулася до УДМС України в Київській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 10.05.2018 №96, у якій зазначала, що їй загрожує небезпека у Таджикистані через політичну діяльність родини її чоловіка. Зазначено про наявність чоловіка - ОСОБА_1 . Відповідно до листа ГУ СБУ у м.Києві та Київській області від 23.08.2018 №51/1-11/787-127 інформація, яка може перешкоджати отриманню статусу біженця або додаткового захисту в Україні ОСОБА_5 згідно зі ст.6 Закону України «Про біженців або осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутня. Рішенням ДМС України від 14.12.2018 №417-18 відмовлено ОСОБА_5 визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що останню проінформовано повідомленням від 26.12.2018 №210. ОСОБА_2 29.05.2018 звернувся із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №114 у зв`язку з загрозою його життю і свободі через його членство в партії Хізб ут-Тахрір, у яку він вступив з 15-річного віку. В заяві зазначено про наявність членів сім`ї: дружина - ОСОБА_6 , неповнолітні діти - ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ), ОСОБА_8 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 ), ОСОБА_9 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 ). Листом ГУ СБУ у м.Києві та Київській області від 23.08.2018 №51/1-11/787-128 повідомлено Управління ДМС України в Київській області, що відсутня інформація, яка може перешкоджати отриманню статусу біженця або додаткового захисту в Україні ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , згідно зі ст.6 Закону України «Про біженців або осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Рішенням відповідача від 14.12.2018 №416-18 відмовлено ОСОБА_10 та його неповнолітній племінниці ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_9 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що заявника проінформовано повідомленням від 26.12.2018 №212. ОСОБА_6 10.05.2018 звернулася із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №95, у якій зазначає, що не може повернутися в країну свого походження - Таджикистан, бо її чоловіка та членів його родини переслідують через належність до організації Хізб ут-Тахрір, при цьому переслідують і членів сімей учасників Хізб ут-Тахрір, що може статися з нею і її дітьми. У заяві зазначено про наявність членів сім`ї: чоловік - ОСОБА_2 ; син - ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ), дочка ОСОБА_8 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 ), син - ОСОБА_9 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 ). Відповідно до листа ГУ СБУ у м.Києві та Київській області від 23.08.2018 №51/1-11/787-116 відсутня інформація, яка може перешкоджати отриманню статусу біженця або додаткового захисту в Україні ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_10 , згідно зі ст.6 Закону України «Про біженців або осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». 14.12.2018 відповідачем прийнято рішення №420-18 про відмову ОСОБА_6 та її неповнолітнім дітям у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що заявника проінформовано повідомленням від 26.12.2018 №211. ОСОБА_10 звернувся до УДМС України в Київській області із заявою-анкетою із заявою-анкетою від 21.06.2018 №136 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв`язку із загрозою його життю і свободі через його членство в партії Хізб ут-Тахрір. Листом ГУ СБУ у м.Києві та Київській області від 06.11.2018 №51/1-11/787-966 повідомлено Управління ДМС України в Київській області про відсутність інформації, яка може перешкоджати отриманню статусу біженця або додаткового захисту в Україні ОСОБА_10 згідно зі ст.6 Закону України «Про біженців або осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Рішенням ДМС України від 14.12.2018 №419-18 відмовлено ОСОБА_10 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що заявника проінформовано повідомленням від 26.12.2018 №213. ОСОБА_4 19.06.2018 звернувся із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №132 у зв`язку із загрозою його життю і свободі через його членство в ідеологічно-політичній партії Хізб ут-Тахрір. В заяві зазначено про наявність членів сім`ї: дружина - ОСОБА_11 . Рішенням ДМС України від 29.12.2018 №447-18 відмовлено ОСОБА_4 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за результатами розгляду його особової справи №2018 KV0132, про що заявника проінформовано повідомленням від 23.01.2019 №4. Вважаючи рішення відповідача про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту неправомірними, позивачі звернулись до суду з даними позовами. Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, дійшов висновку, що заявники навели вагомі аргументи щодо наявності обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування в країні походження, оскільки вони або їх родичі є членами, учнями Хізб ут-Тахрір, що поєднує як політичну діяльність так і прихильність вірі, водночас така партія (рух) заборонена в Таджикистані, але не заборонена в Україні, при цьому відповідачем не обґрунтовано як його висновок про негативну діяльність Хізб ут-Тахрір впливає на наявність чи відсутність у заявників конвенційних ознак та на вирішення питання про надання їм статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту. За наслідком перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку колегія суддів доходить наступних висновків. Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України «Про біженців та осіб, які потребуються додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI), який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні. В силу вимог ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Положеннями ч.1 ст. 5 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з ч.ч. 1-2 ст. 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. Також, практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання. Відповідно до ч.1, 4, 6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребуються додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI встановлено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до положень Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності; релігії; національності (громадянства); належності до певної соціальної групи; політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Законом України від 21.10.1999 № 1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення п. 2 ст. 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця. Положеннями п.п. 42, 43 Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що компетентні органи влади, що покликані визначити статус біженця, необов`язково повинні мати своє судження про умови в країні походження просителя. Його твердження, проте не можуть розглядатися абстрактно, а мають бути оцінені в контексті відповідної початкової інформації про ситуацію, що склалася. Знання умов країни походження просителя - якщо не основна мета, то важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих просителем. Загалом, побоювання просителя повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, або з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад. Ці міркування не повинні обов`язково ґрунтуватися на особистому досвіді просителя. Те, що, наприклад, сталося з його друзями, родичами і іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідоцтвом того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань цілком обґрунтовані. Закони країни походження, і особливо методи їх застосування, можуть також мати відношення до справи. Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру. Завданням адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно, у випадку звернення зацікавленої особи з позовом до суду, адміністративний суд повинен надати правову оцінку діям суб`єкта владних повноважень при прийнятті того чи іншого рішення та перевірити його відповідність критеріям правомірності, які пред`являються до рішень суб`єктів владних повноважень та які закріплені у ст. 2 КАС України. Відповідно до ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Зазначені критерії, хоч і адресовані суду, одночасно є й вимогами для суб`єкта владних повноважень, який приймає на виконання приписів закону відповідне рішення та вчиняє дії. Колегія суддів зазначає, що у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладений у постанові Верховного Суду від 23.05.2018 № 820/1309/16, який в силу вимог ч. 5 ст. 242 КАС України має бути врахований судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. З пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 № 3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» ч. 7 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак цією нормою не встановлено обов`язковості подання таких документів, як умови прийняття заяви. Судам слід ураховувати, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Крім того, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців. Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. За змістом висновків щодо відмови у визнанні позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту вбачається, що поданими заявниками документами та інформацією з відкритих джерел підтверджується інформація щодо приналежності заявників або членів їх родини до партії Хізб ут-Тахрір, при цьому, згідно з листом Департаменту захисту національної державності СБУ від 27.10.2017 №5/2/1-21078 (а.с.197-198 т.9), відповідно до якого діяльність, яка здійснюється від імені організації «Хізб ут-Тахрір аль Ісламі» в Україні є нелегальною, експертними дослідженнями програмних документів та іншої літератури, що використовувалась членами і прихильниками організації «Хізб ут-Тахрір аль Ісламі» встановлено, що у зазначених текстах містяться обґрунтування щодо необхідності та заклики до вчинення цілеспрямованих (умисних, навмисних) дій з метою зміни меж території або державного кордону України шляхом створення єдиної для всіх мусульман світу, незважаючи на місце їх проживання (тобто і в Україні), ісламської держави Халіфат зі своєю конституцією, на чолi з обраним мусульманами халіфом, якому вони мають присягнутися на підкорення і покору, в тому числі, із визволенням від «не мусульманської влади» та відновленням у новій державі так званих територiй попереднього Халіфату (за часів османської держави), до яких, зокрема, належать південні регіони України із півостровом Крим. При цьому, такі тексти містять пропаганду релігійної винятковості ісламу у трактуванні «Хізб ут-Тахріраль Ісламi», поєднану з нетерпимістю дo iнших релігій, наругою над святинею християнства хрестом, проявами ворожнечі до євреїв, запереченням права націй на національну самоідентифікацію (існуютьтільки мусульмани та «невірні» (куфр, кафіри) без диференціації на народи, національності, нації), що відносяться до цілеспрямованих (умисних, навмисних) дій з метою порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, ставлення до релігії та з метою розповсюдження серед мусульман всього світу настроїв неприязні, почуття сильної ворожнечі та нетерпимості до інших етнічних або расових груп чи конфесій. Перебування на території України іноземних громадян, які підтримують діяльність органiзацiї «Хізб ут-Тахрір аль Ісламі», пов`язану із вчиненням умисних дій з метою зміни меж території або державного кордону України, порушення рівноправності громадян залежно від їх національної належності та ставлення до релігії, повалення встановленого конституційного ладу або захоплення державної влади на так званих «ісламських територіях», що входять до складу України, з метою побудови на них теократичної держави «Халіфат», становить загрозу національній безпеці України. Саме на підставі вказаної інформації, що була викладена в листі Департаменту захисту національної державності СБУ від 27.10.2017 №5/2/1-21078, відповідач дійшов висновку, що легалізація перебування заявників в Україні становила б загрозу національній безпеці, внаслідок чого відсутні підстави для надання заявникам статусу біженців. Колегія суддів звертає увагу, що наведений лист СБУ від 27.10.2017 №5/2/1-21078 передбачає наявність підстав для застосування п.6 ст.15 Закону № 3671-VI лише у випадку, якщо відповідні особи, які звернулись за захистом, підтримують діяльність, яка пов`язана з вчиненням умисних дій з метою зміни меж території або державного кордону України, порушення рівноправності громадян залежно від їх національної належності та ставлення до релігії, повалення встановленого конституційного ладу або захоплення державної влади на так званих «ісламських територіях», що входять до складу України, з метою побудови на них теократичної держави «Халіфат», а не щодо всіх членів Хізб ут-Тахрір чи їх родичів. В той же час, з листів ГУ СБУ у м.Києві та Київській області від 23.08.2018 №51/1-11/787-129, №51/1-11/787-127, №51/1-11/787-128, №51/1-11/787-116, від 06.11.2018 №51/1-11/787-966, вбачається відсутність інформації, яка може перешкоджати отриманню статусу біженця або додаткового захисту в Україні позивачам, згідно зі ст.6 Закону України «Про біженців або осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». При цьому, відповідачем не було встановлено будь-яких обставин, щодо підтримки позивачами діяльності, яка пов`язана з вчиненням умисних дій з метою зміни меж території або державного кордону України, порушення рівноправності громадян залежно від їх національної належності та ставлення до релігії, повалення встановленого конституційного ладу або захоплення державної влади на так званих «ісламських територіях», що входять до складу України, з метою побудови на них теократичної держави «Халіфат». Також суд звертає увагу, що викладена у листі СБУ від 27.10.2017 №5/2/1-21078 інформація втратила свою актуальність на час розгляду заяв позивачів та прийняття рішень про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що мало місце у грудні 2018 року, оскільки відповідно до листа СБУ від 21.03.2018 №4/1023 (а.с.126 т.8) відсутня інформація про вчинення від імені організації «Хізб ут-Тахрір аль Ісламі» на території України терористичні акти, заходи з пропагування тероризму та насильства, спроби вербування осіб для проведення терористичних актів тощо. Щодо підтвердження обґрунтованості побоювань позивачів стати жертвами переслідувань у випадку повернення до країни громадянської приналежності, то апелянт самостійно визнає, що організація «Хізб ут-Тахрір» визнана екстремістською і терористичною на території Республіки Таджикістан та Російської Федерації, що є підставою для переслідування позивачів органами влади вказаних країн. Обґрунтованість побоювань позивачів та факти переслідування осіб та родичів, причетних до діяльності «Хізб ут-Тахрір» підтверджуються поданими до суду копіями витягів з кримінальних проваджень, за якими невстановленими особами із числа працівників незаконно створеного органу «УФСБ РФ по Республіці Крим та м.Севастополю» здійснювали катування та фізичне насильство відносно заявників (а.с.216-217 т.9), а також інформацією з відкритих джерел щодо притискання владою Республіки Таджикистан інакомислення шляхом включення до політичних повісток реальних та надуманих питань суспільного порядку та боротьби з тероризмом, що відображено в докладі Amnesty International по правам людини у світі 2017/18 (а.с.14-16 т.1), а також із засобів масової інформації щодо звинувачень та переслідувань членів і активістів «Хізб ут-Тахрір», застосування тортур та нелюдського поводження із особами, причетними до діяльності вказаної організації на території Республіки Таджикистан, Російської Федерації та тимчасово окупованій території АР Крим (а.с.17-37, 194-199, 204-209 т.1, а.с.1-45 т.3). Однак наведеним обставинам не було надано належної оцінки під час вирішення питання щодо наявності підстав для визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, безпідставно застосовано неактуальну інформацію, викладену у листі СБУ від 27.10.2017 №5/2/1-21078, яка не є персоніфікованою, не стосується позивачів, щодо яких не встановлено фактів підтримання діяльності, пов`язаної із вчиненням умисних дій з метою зміни меж території або державного кордону України тощо, без врахування обставин щодо обґрунтованості побоювань позивачів щодо їх переслідування з підстав їх релігійної та політичної приналежності в країні походження, а тому спірні рішення відповідача про відмову у визнанні позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, не можуть вважатись належним чином обґрунтованими, прийняті відповідачем без врахування всіх обставин, що мали значення при їх прийнятті, а отже не є правомірними та підлягають скасуванню із зобов`язання ДМС України повторно розглянути заяви позивачів про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Інші доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, при цьому колегія суддів звертає увагу на ті обставини, що відповідно до правил п.41 «Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень» обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Зокрема, в п.30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, зазначено, що рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя. Однак, згідно з п.29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09 грудня 1994 року, п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод не можна розуміти як такий, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. На підставі вищенаведеного, приймаючи до уваги, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, рішення суду ґрунтується на засадах верховенства права, є законним і обґрунтованим, висновки суду першої інстанції доводами апелянтів не спростовані, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для його зміни або скасування. Керуючись ст.ст.243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 вересня 2019 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів, з урахуванням положень ст.329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Текст постанови виготовлено 18 жовтня 2021 року. Головуючий суддя Н.В.Безименна Судді В.О.Аліменко А.Ю.Кучма