Постанова 4812 № 489/3957/20

11.10.21 22-ц/812/1884/21 Єдиний унікальний номер справи 489/3957/20 Провадження №22-ц/812/1884/21 Доповідач в апеляційній інстанції Лисенко П.П. №22-ц/812/1885/21 П О С Т А Н О В А іменем України 11 жовтня 2021 року м. Миколаїв Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого - Лисенка П.П., суддів Самчишиної Н.В. та Серебрякової Т.В., із секретарем судового засідання Колосовою О.М., з участю: представника позивача ОСОБА_1 , переглянувши у відкритому судовому засіданні, в режимі відеоконференції, за апеляційними скаргами Товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс» рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 26 липня 2021 року та додаткове рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 06 серпня 2021 року, ухвалені у приміщенні того ж суду, головуючим суддею Коваленко І.В., у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс» про стягнення коштів, в с т а н о в и л а: 17 серпня 2020 року ОСОБА_2 , діючи через свого представника адвоката Таганцова Б.А. пред`явив до ТОВ «Автокредит Плюс» вищезазначений позов, який обґрунтовував наступним. 16 серпня 2017 року між ним та ТОВ «Автокредит Плюс» було підписано договір про приєднання до публічного договору №АBH0A!00000035 у вигляді заяви про приєднання до публічного договору фінансового лізингу на умовах, визначених публічним договором про надання фінансового лізингу, що розміщений на офіційному веб-сайті www.planetavto.cоm.ua, згідно якого лізингоодержувачу в лізинг передається автомобіль RENAULT MASTER, державний номер НОМЕР_1 , 2007 року випуску. За умовами додатку №2 до договору, лізингоодержувач вносить перший платіж на суму 49 560 гривень та наступні платежі згідно графіку, відповідно до якого, ОСОБА_2 сплатив кошти в сумі 149 192 гривень. 05 квітня 2020 року відповідач направив повідомлення про подію «Дефолт», та повідомив про одностороннє розірвання вказаного договору у разі несплати позивачем заборгованості за договором лізингу. 06 квітня 2020 року, відповідач вилучив автомобіль у позивача, у зв`язку з порушенням сплати періодичних платежів. Посилаючись на те, що договір лізингу від 16 серпня 2017 року є нікчемним, оскільки нотаріально не посвідчений, що передбачено умовами договору найму транспортного засобу, які поширюються відповідно до статті 628 ЦК України на договір лізингу, просить стягнути з відповідача на свою користь сплачені ним кошти в сумі 149 192 гривень та понесені судові витрати. Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 26 липня 2021 року позов задоволено. Стягнуто з ТОВ «Автокредит Плюс» на користь ОСОБА_2 кошти у сумі 149 192 гривень та на користь держави судовий збір в розмірі 1 491 гривень 92 копійки. Додатковим рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 06 серпня 2021 року стягнуто з ТОВ «Автокредит Плюс» на користь ОСОБА_2 витрати на правову допомогу в розмірі 12 489 гривень 75 копійок. Не погодившись з вказаними рішеннями суду, ТОВ «Автокредит Плюс» подало апеляційні скарги, в яких, посилаючись на порушенням судом норм матеріального та процесуального права, а також невідповідність висновків суду обставинам справи, просило їх скасувати та відмовити в задоволені позовних вимог та стягненні витрат на правничу договору. Крім того, Товариство просило застосувати позовну давність щодо вказаного договору. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи та дослідивши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення суду без змін, виходячи з наступних підстав. Так, задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем було виконано взяті на себе зобов`язання та відповідно до акту прийому-передачі від 06 квітня 2020 року передано лізингоодержувачу автомобіль. Оскільки останній, зі свого боку, прийняв предмет лізингу, а отже на виконання вимог статті 216 ЦК України, ТОВ «Автокредит Плюс» повинно повернути позивачу суму грошових коштів, сплачених останнім у розмірі 149 192 гривні. Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом 1 інстанції, вважає його висновки вірними, законними та обґрунтованими. За Конституцією України, ст. 49 ЦПК України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожній особі, як фізичній так і юридичній, а також державі гарантовано судовий захист їх інтересів. Відповідно до статей 1, 3 ЦК України, 2, 4, 12-13, 367 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом. При цьому, слід зауважити, що, виходячи із загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, в порядку цивільного судочинства регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів. Відмова від такого права є недійсною. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України і обраний позивачем. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. При цьому, суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, для чого роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і допомагає здійсненню їхніх прав. Відповідно до статей 12, 78, 81, 263 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» Про судове рішення у цивільній справі - рішення суду у цивільній справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість. Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 77 - 78, ч.ч. 3-4 ст. 82, 89 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Згідно із статтею 81 ЦПК України, обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги і може вийти за їх межі. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (ст. 264 ЦПК України). Таким вимогам законодавства рішення суду відповідає в повній мірі. Згідно із частиною другою статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов`язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Виходячи з аналізу норм чинного цивільного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, про що свідчить зміст договору з урахуванням правил статті 628 ЦК України. За імперативним положенням статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. У разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України). Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Отже, оспорюваний договір, підписаний сторонами, є в цілому нікчемним, тобто розглядається з точки зору права як такий, що юридично не мав місця, не створив будь-яких правових наслідків, окрім тих, що пов`язані з його недійсністю. Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов`язань, що в ньому закріплені. Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом І інстанції, 05 серпня 2017 року ОСОБА_2 підписав заяву про приєднання до публічного договору №АBH0A!00000035 про надання фінансового лізингу строком на 60 місяців (а.с.54). Згідно додатку №1 до вказаного договору, 19 серпня 2017 ТОВ «Автокредит Плюс» передав позивачеві автомобіль RENAULT MASTER, державний номер НОМЕР_1 , 2007 року випуску (т. 1 а.с.55). На виконання пунктів 14.1.7, 14.3 договору, ОСОБА_2 вніс авансовий платіж в розмірі 49 560 гривень та здійснював щомісячні платежі згідно графіку, що підтверджується квитанціями ПАТ «А-Банк» (т. 1 а.с.14-31). Загальна сума сплачена позивачем становить 149 192 гривень. 05 квітня 2020 року відповідачем на адресу позивача направлено повідомлення про подію «Дефолт», в якому повідомлено ОСОБА_2 про одностороннє розірвання вказаного договору у разі несплати позивачем заборгованості за договором лізингу (а.с.13). 06 квітня 2020 року Актом приймання-передачі предмету лізингу на підставі події «Дефолт» № 9996730, ОСОБА_2 передав автомобіль марки RENAULT MASTER, державний номер НОМЕР_1 , 2007 року випуску, а ТОВ «Автокредит Плюс» прийняло вказаний автомобіль (т.1 а.с.10). Отже, позивач виконав вимоги договору, а тому, відповідно до положень Закону про нікчемні правочини, з Товариства на користь позивача підлягала стягненню вся сума грошових коштів, сплачених за даним договором, яка становить 149 192 гривень. Під час розгляду справи у суді першої інстанції ТОВ «Автокредит плюс» подало заяву про застосування позовної давності (т.1 а.с. 83-85). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав і протягом часу її дії особа може розраховувати на примусовий захист свого порушеного права судом. Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Положенням статті 267 ЦК України встановлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Відповідно до частини третьої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 перший платіж (аванс) здійснив 16 серпня 2017 року, тобто саме з цієї дати почалось виконання позивачем спірного договору фінансового лізингу. Відповідно до положень частини третьої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання. 17 серпня 2020 року, ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку «Укрпошта Стандарт» направив на адресу Ленінського районного суду м. Миколаєва вказану позовну заяву, що підтверджується конвертом, який містить штрих код 2105017949873 Вінниця-50 (т.1 а.с. 33). Враховуючи, те що 16 серпня 2020 року (неділя) припадало на вихідний день, позов поданий на наступний робочий день, тобто в межах позовної давності. Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з огляду на норми статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) суд зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, ця стаття містить вимогу надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом. Статтею 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)). Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору. Щодо доводів апеляційної скарги на додаткове рішення, то вони колегією не беруться до уваги, оскільки позивачем надано та підтверджено доказами витрати на правничу допомогу, розмір яких є достатнім у вказаній категорії справи. А тому додаткове рішення є також законним та обґрунтованим, і у колегії суддів відсутні підстави для його скасування. З огляду на викладене, рішення та додаткове рішення суду є законними та обґрунтованими, а тому колегія суддів не вбачає підстав для їх зміни чи скасування. Керуючись ст. ст. 367-368, 374, 375, 381-382 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс» залишити без задоволення, а рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 26 липня 2021 року та додаткове рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 06 серпня 2021 року без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту. Головуючий: П.П. Лисенко Судді: Н.В. Самчишина Т.В. Серебрякова ________________________________________________ Повний текст постанови складено 18 жовтня 2021 року.