Постанова 4824 № 357/7610/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 12 жовтня 2021 року м. Київ справа №357/7610/20 провадження № 22-ц/824/8435/2021 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Кравець В.А.(суддя-доповідач) суддів - Желепи О.В., Мазурик О.Ф. секретар судового засідання - Пугач Д.С. учасники справи: позивач - ОСОБА_1 відповідач - ОСОБА_2 третя особа - Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради Київської області розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 06 квітня 2021 року у складі судді Цуранова А.Ю. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради про позбавлення батьківських прав, - В С Т А Н О В И В: У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про позбавлення батьківських прав. В обґрунтування позовних вимог вказувала, що 24 грудня 2011 року між нею та ОСОБА_2 укладено шлюб, від спільного проживання народилося двоє дітей - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . 15 березня 2017 року рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області шлюб розірвано. Відповідач ОСОБА_2 є батьком неповнолітніх дітей, однак вихованням дітей не займається, матеріальної допомоги на утримання дітей не надає, жодного разу не сплачував аліменти за рішенням суду, тож станом на 01 липня 2020 року має заборгованість у розмірі 79 000 грн. Зазначала, що діти проживають з позивачем та знаходяться на утриманні сім`ї позивача. Відповідач дітьми не цікавиться, не піклується про їх фізичний стан та психологічний розвиток, не спілкується взагалі. Звертала увагу суду на те, що відповідач ухиляється від виконання батьківських обов`язків по вихованню їх спільних неповнолітніх дітей. На підставі викладеного позовні вимоги просила задовольнити. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 06 квітня 2021 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з указаним рішенням, 23 квітня 2021 року позивач ОСОБА_1 звернулася безпосередньо до Київського апеляційного суду з апеляційною скаргою. Апеляційну скаргу мотивує тим, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, ухваленим з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи. Зазначає, що діти відвідують навчальний заклад, піклується про дітей позивач, займається їх вихованням та лікуванням (у разі хвороби). Звертає увагу суду, що відповідно до довідки № 21 від 02 липня 2020 року, виданої дошкільним закладом «Кобзарик», батько дитини ОСОБА_4 з вересня 2016 року по теперішній час жодного разу до навчального закладу не з`явився. Зауважує, що зібрані факти, як кожен окремо, так і в сукупності, можна вважати, ухиленням батька від виховання та піклування дітьми, свідоме нехтування своїми батьківськими обов`язками, відсутністю серйозного ставлення як батька до своїх неповнолітніх дітей. Зазначає, що відповідно до висновку Служби у справах дітей Білоцерківської міської ради, після перевірки їх фактичних даних, взаємовідносин між позивачем та відповідачем, а головне, взаємовідносин між відповідачем та неповнолітніми дітьми служба прийшла до висновку, щодо доцільності та позбавлення відповідача ОСОБА_2 батьківських прав відносно неповнолітніх дітей. Вказує, що за час перебування позовної заяви в суді першої інстанції відповідач ОСОБА_2 жодного разу не намагався знайти можливість спілкування з дітьми, а позивач, у свою чергу, як і раніше, жодних перепон у спілкуванні не створювала. Відповідач не скористався своїм процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, заперечень щодо змісту та вимог апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції не направив. 05 жовтня 2021 року на адресу апеляційного суду надійшло клопотання від Служби у справах дітей Білоцерківської міської ради Київської області, в якому в.о. начальника Григорій Махаринський просить суд розглянути дану справу за відсутності представника служби у справах дітей та задовольнити апеляційну скаргу ОСОБА_1 . Учасники справи у судове засідання не з`явилися, своїх представників не направили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, зокрема апелянт повідомлялася на зазначену нею в апеляційній скарзі електронну адресу, про причини неявки суд не сповістили, клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили. Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а тому колегією суддів вирішено розглядати справу за відсутності всіх учасників справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача Кравець В.А., обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції врахував те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, а відповідач щоразу з`являвся в судові засідання, скористався послугами адвоката, що свідчить про його небайдужість до своїх дітей та виходив з недоведеності позивачем виключних підстав, з якими закон пов`язує можливість позбавлення особи батьківських прав. Висновок суду відповідає обставинам справи та ґрунтується на вимогах закону. Частиною 1 статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Судом установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 24 грудня 2011 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15 березня 2017 року. За час спільного проживання у сторін по справі народилось двоє дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копіями свідоцтв про народження Відділу ДРАЦС Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області серій НОМЕР_1 від 06 липня 2012 року та № 275309 від 02 вересня 2014 року. Згідно копії свідоцтва про одруження Білоцерківського міськрайонного відділу ДРАЦС ЦМУ МЮ (м. Київ) серії НОМЕР_2 від 12 березня 2020 року позивач після одруження змінила прізвище « ОСОБА_1 » на « ОСОБА_1 ». Відповідно до копій довідок Управління адміністративних послуг Білоцерківської міської ради від 10 червня 2020 року № 15.2-03/1227, 15.2-03/1228 та 15.2-03/1229 діти разом з матір`ю зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 . Зі змісту копії акта обстеження житлово-побутових умов учня 3-Г класу ОСОБА_3 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , проживає в с. Триліси Фастівського району Київської області, в квартирі зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , батько ОСОБА_2 з сім`єю не проживає, протягом двох років навчання в школі жодного разу не цікавився навчанням сина. Мати з дітьми мають доброзичливі стосунки, вона створила належні житлово-побутові умови для повноцінного життя своїх дітей, систематично відвідує батьківські збори, цікавиться навчанням і вихованням свого сина. Згідно з довідкою ДНЗ (ясла-садок) комбінованого типу № 19 «Кобзарик» від 02 липня 2020 року, ОСОБА_4 відвідує вказаний навчальний заклад з вересня 2016 року. За час перебування дитини в дошкільному закладі її вихованням займалась мати ОСОБА_1 . Дівчинка вихована, розумна, охайна. Батько ОСОБА_2 жодного разу в ДНЗ № 19 не з`являвся. ОСОБА_1 на праві приватної власності належить квартира за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується копією договору купівлі-продажу квартири від 22.02.2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Федорякою О.С. та зареєстрованого в реєстрі за № 724 та витягом з ДРРПНМ від 22.02.2020 року № 201411452. Згідно з копією виконавчого листа Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 травня 2017 року № 357/2658/17, рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 квітня 2017 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто аліменти на утримання дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в твердій грошовій сумі по 1 000 грн щомісячно на кожну дитину, починаючи з 14 березня 2017 року до досягнення дітьми повноліття. Відповідно до копії розрахунку заборгованості по сплаті аліментів Білоцерківського МВ ДВС від 03 липня 2020 року № 96956, ОСОБА_2 за період з березня 2017 року по червень 2020 року має борг перед ОСОБА_1 у розмірі 79 000 грн. У рішенні Виконавчого комітету Білоцерківської міської ради від 09 грудня 2020 року №741 вказано, що позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 щодо його малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є доцільним та таким, що відповідає інтересам дітей. Під час розгляду справи судом першої інстанції відповідач просив не позбавляти його батьківських прав, оскільки він хоче спілкуватись з дітьми, має намір погашати заборгованість по аліментам. Також місцевим судом було заслухано думку дітей. Так, малолітні діти ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в присутності психолога Козаренко В.О. зазначили, що їх батько ОСОБА_12 . ОСОБА_3 сказав, що раніше був тато ОСОБА_2 , однак дуже давно його не бачили - декілька років. ОСОБА_4 зазначила, що не пам`ятає ОСОБА_2 . Разом діти повідомили, що не хочуть з ним зустрічатися. Після заслуховування думки дітей, психолог Козаренко В.О. зазначила, що в силу свого віку діти не розуміють чому вони тут і яка процедура відбувається. За змістом частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Стаття 9 Конвенції покладає на держави-учасниці обов`язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи з об`єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків. У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Європейським судом з прав людини наголошено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58). У статті 7 СК України визначено необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Згідно з частинами другою та четвертою статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Відповідно до частини першої статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; хронічно зловживають алкоголем або наркотиками; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини. Згідно зі статтею 166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини. У пунктах 15, 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 (зі змінами) «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» судам роз`яснено, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Особи можуть бути позбавлені батьківських прав лише щодо дитини, яка не досягла вісімнадцяти років, і тільки з підстав, передбачених статтею 164 СК України. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише при наявності вини у діях батьків. Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках, при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи, відмовити в позові про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків. Ухвалюючи таке рішення, суд має право вирішити питання про відібрання дитини у відповідача і передачу органам опіки та піклування (якщо цього потребують її інтереси), але не повинен визначати при цьому конкретний заклад. Згідно зі статтею 18 Закону України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 08 квітня 2019 року у справі №739/1957/17-ц. У Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківський прав» від 30 березня 2007 року зазначено, що ухилення батьків від виконання своїх батьківських обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема, не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. У справі «Мамчур проти України» (заява № 10383/09) від 16 липня 2015 року Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним. Відповідно до статей 150, 155 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Батьки зобов`язані поважати дитину. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов`язку батьківського піклування щодо неї. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини. Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Демократичне суспільство характеризується плюралізмом, терпимістю, широтою поглядів. Таким чином, держави мають позитивне зобов`язання із забезпечення процедурних гарантій від свавілля як умову обґрунтованості втручання в права, що захищаються статтею 8 Конвенції. Щоб втручання було визнано «необхідним у демократичному суспільстві», воно повинно бути обґрунтовано «гострою соціальною необхідністю». Причини, що наводяться внутрішніми судами для обґрунтування оскаржених заходів, повинні бути достатніми і стосуватися справи. Як зазначалось вище, у висновку опіки та піклування зазначено про можливість позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 з метою захисту законних прав та інтересів дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Частинами 4 та 5 статті 19 Сімейного кодексу України визначено, що при розгляді судом спорів, зокрема щодо позбавлення та поновлення батьківських прав, обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. При цьому орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Водночас у частині 6 зазначеної статті зазначено, що суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Отже висновок та рішення органу опіки та піклування, є дорадчими та не тягнуть за собою виникнення будь-яких прав чи обов`язків у батьків щодо батьківських прав та визначення способів участі у вихованні дитини оскільки такий не порушує прав та обов`язків жодного з батьків. При цьому правові наслідки для батьків виникають виключно в результаті прийняття рішення судом, в ході якого і відбувається оцінка всіх доказів в сукупності, в тому числі і висновку та рішення органу опіки та піклування, який не має наперед встановленої сили для суду, що розглядає спір про позбавлення батьківських прав. Таким чином, колегія вважає, що суд першої інстанції, врахувавши бажання відповідача відновити спілкування з дітьми та приймати участь у їх вихованні, співставляючи інтереси окремої особи, в право якої здійснюється втручання, враховуючи суспільні інтереси та інтереси дітей, дійшов вірного висновку, що не позбавлення батьківських прав відповідача буде кращим заходом для дітей, оскільки позбавлення батьківських прав не вплине ні на обставини щодо виховання і розвитку дітей, не створить додаткових умов щодо їх безпечного виховання, захисту їх здоров`я та не сприятиме захисту їх прав взагалі, а невжиття такої процедури створює умови для дитини і батька для належного спілкування і розвитку дитини, особливо в тій ситуації, коли батько виявив таке бажання, що створить умови для додаткових гарантій для дитини. Разом з тим, як зазначає Пленум Верховного суду України у постанові від 30 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька та матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення батьківських прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини і поклавши на орган опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків. З огляду на викладене, суд першої інстанції встановивши під час розгляду справи, що сукупність зібраних у справі доказів свідчить, що відповідач не в повній мірі виконував батьківські обов`язки щодо виховання малолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , дійшов законного та обґрунтованого висновку про те, що відповідача слід попередити про необхідність зміни його ставлення до виховання дітей і покласти на відповідний (компетентний) Орган опіки та піклування, залежно від фактичного місця проживання дітей і відповідача, контроль за виконанням ОСОБА_2 своїх батьківських обов`язків. Аргументи позивача, що відповідач має заборгованість по аліментам за період з березня 2017 року по червень 2020 року у розмірі 79 000 грн, не мають вирішального значення при встановленні підстав для позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 та оцінюється у сукупності з іншими доказами. Натомість, несплата одним з батьків аліментів на утримання дитини та наявність заборгованості зі сплати аліментів тягне за собою відповідальність цієї особи, встановлену законом, та є підставою для стягнення такої заборгованості, а також штрафних санкцій у судовому порядку. Доводи апеляційної скарги є ідентичними доводам, викладеним в позовній заяві, зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції та власного тлумачення характеру спірних правовідносин і встановлених судом обставин. Такі доводи оцінені судом першої інстанції та не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду справи. Згідно зі ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстав до його скасування колегія суддів не вбачає. Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанцій - без змін. Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 06 квітня 2021 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено «12» жовтня 2021 року. Головуючий В.А. Кравець Судді О.В. Желепа О.Ф. Мазурик