Постанова 4815 № 562/3081/20

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 12 жовтня 2021 року м. Рівне Справа № 562/3081/20 Провадження № 22-ц/4815/1137/21 Головуючий у Здолбунівському районному суді Рівненської області: суддя Кушнір О.Г. Рішення суду першої інстанції проголошено (вступна і резолютивна частини): о 14 год. 05 хв. 25.05.2021 у м. Здолбунів Рівненської області Повний текст рішення складено: 03.06.2020 Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ головуючий: суддя Хилевич С.В. судді: Боймиструк С.В., Ковальчук Н.М. секретар судового засідання: Шептицька С.С. учасники справи: позивач: ОСОБА_1 ; відповідач: ОСОБА_2 ; третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,:приватний нотаріус Здолбунівського районного нотаріального округу Рівненської області Грабар Оксана Андріївна; представники учасників справи: позивача адвокат Панчелюга Катерина Миколаївна; відповідача адвокат Мокрицька Леся Ярославівна; за участі: відповідача та його представника, розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 25 травня 2021 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним, в с т а н о в и в: У грудні 2020 року в суд звернулася ОСОБА_3 з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,: приватний нотаріус Здолбунівського районного нотаріального округу Рівненської області Грабар О.А.; про визнання недійсним договору дарування. Мотивуючи свої вимоги, вказувалося, що на початку лютого 2019 року через похилий вік та потребу у сторонній допомозі позивач погодилася на пропозицію відповідача, який є її сином, проживати у його квартирі по АДРЕСА_1 . При цьому ОСОБА_2 переконав, що піклуватиметься про неї, а тому доцільно зареєструвати на нього право власності на належну позивачу квартиру АДРЕСА_2 , яка є її єдиним житлом. Проте після укладення 12 лютого 2019 року договору дарування зазначеної квартири відносини між сторонами погіршилися, а їй було створено нестерпні умови для проживання. Тому з липня 2020 року вона почала мешкати у іншого сина ОСОБА_4 . При укладенні оспорюваного договору вона повністю довіряла відповідачу, а також у неї слабкий зір, а відтак не читала його змісту. Тому вважала, що укладає договір довічного утримання, тобто помилялася і хибно сприйняла обставини укладеного правочину, що вплинуло на її волевиявлення. Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 25 травня 2021 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним. У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 , вважаючи оскаржуване рішення незаконним та необґрунтованим, покликається на невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. На її обґрунтування зазначалося про неврахування судом ст.ст. 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, рішень Європейського суду з прав людини від 19 березня 1993 року у справі "Краска проти Швейцарії", у справах "Мала проти України", "Проніна проти України", "Нечипорук і Йонкало проти України", правових позицій, викладених Верховним Судом у постановах від 13 серпня 2020 року у справі №815/7159/16, від 20 лютого 2019 року у справі №462/1992/15-ц, від 02 грудня 2020 року у справі №333/4605/16 та від 03 жовтня 2018 року у справі №759/17065/14-ц. Заявник не погоджується із твердженнями суду про продаж спірної квартири сину відповідача, оскільки жодних договорів з цього приводу вона не укладала, а коштів за її оплатне відчуження не отримувала. Також помилковим вважала посилання на її показання як свідка щодо наміру подарувати квартиру обом синам, адже ці висновки суперечать одне одному і на них не може ґрунтуватися оскаржуване рішення. Судом знехтувано її показаннями як свідка та свідка ОСОБА_4 з того приводу, що на момент укладення оспорюваного договору ОСОБА_1 потребувала постійного стороннього догляду й сторонньої допомоги через похилий вік та стан здоров`я. Відтак саме з цих причин вона погодилася на пропозицію відповідача тимчасово мешкати у його квартирі. При цьому ОСОБА_2 зобов`язувався доглядати за нею і піклуватися до смерті. Тобто вважає, що укладений договір за своєю правовою природою є саме договором довічного утримання. Звертала увагу на те, що позивач не обізнана з вимогами законодавства, має вік 90 років, має вади із зором та слухом, а нотаріус їй не повідомляла про необхідність прочитання уголос тексту оспорюваного договору з відміткою про це. Тобто нотаріусом не додержано норми ст. 44 Закону України "Про нотаріат" та пункту 6 Глави 9 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України №296/5 від 22.02.2012. Тому просила скасувати рішення суду першої інстанції, ухваливши нове про задоволення позову повністю. У поданому відзиві ОСОБА_2 , вважаючи оскаржуване рішення законним і обґрунтованим, просив залишити його без змін, а апеляційну скаргу відхилити. При цьому покликався на правильність висновків суду про те, що на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним особа повинна довести, що така помилка мала місце, а також, що вона має істотне значення. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією стороною не є підставою для визнання правочину недійсним. Заслухавши суддю-доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі і з`явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи заявника і заперечення відповідача, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення. Як з`ясовано судом, 12 лютого 2019 року між сторонами укладено договір дарування, за умовами якого ОСОБА_1 подарувала, а ОСОБА_2 прийняв у дарунок належну дарувальнику трикімнатну квартиру АДРЕСА_3 . Даний договір посвідчено приватним нотаріусом Здолбунівського районного нотаріального округу Рівненської області Грабар О.А. і зареєстровано в реєстрі за №121. Тоді ж інформацію про перехід права власності на квартиру від позивача до ОСОБА_2 на підставі договору дарування нотаріусом внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, про що присвоєно відповідний реєстраційний номер 1763586656226 (номер об`єкта в РПВН: 1346255). Спірні правовідносини виникли між сторонами з того приводу, що позивач помилилася у правовій природі договору дарування і неправильно сприйняла фактичні обставини укладеного правочину, що вплинуло на її волевиявлення, адже була переконана, що уклала договір довічного утримання, тоді як відповідач піклуватиметься та доглядатиме за нею до смерті. Тому вважаючи, що її суб`єктивні цивільні права порушені ОСОБА_2 , у грудні 2020 року в суд звернулася ОСОБА_1 з позовом до відповідача про визнання укладеного 12 лютого 2019 року договору дарування квартири АДРЕСА_4 . Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції правильно виходив із недоведеності позивачем своїх позовних вимог про оспорювання договору дарування, оскільки саме ОСОБА_1 повинна була надати докази про існування помилки в момент укладення правочину, а також, що ця помилка має істотне значення. При цьому юридичного значення не має помилка з приводу розрахунку отримання користі від вчиненого договору, а помилка через своє недбальство, необізнаність із законом чи хибне його тлумачення не є підставою для визнання такого правочину недійсним. Повно і правильно з`ясувавши обставини справи та встановивши, що при вирішенні спірних правовідносин до застосування не підлягали норми матеріального парва, на застосуванні яких наполягала позивач, суд першої інстанції обґрунтовано залишив вимоги ОСОБА_1 без задоволення. Відповідно до ст.ст. 717, 719, 722 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка. Згідно зі ст.ст. 203, 215, 229 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Щодо доводів апеляційної скарги про хибне незастосування правових позицій Верховного Суду, то вони не стосуються спірних правовідносин і спростовуються правильністю висновків суду. Не можна погодитися і з аргументами заявника про неврахування її показань як свідка та свідчень ОСОБА_4 , які вказували про наявність помилки при укладенні оспорюваного договору, оскільки вважала, що укладається договір довічного утримання. Так, з пунктів 1, 7 і 11 договору дарування, який підписаний особисто сторонами, видно, що дарувальник в момент його укладення перебувала при здоровому умі і ясній пам`яті, розуміла значення своїх дій та діяла добровільно; контрагенти стверджували, що договір не носить характеру мнимого чи удаваного правочину; перед підписанням договору нотаріус забезпечив ознайомлення сторін із змістом договору. З роз`яснень, даних Пленумом Верховного Суду України у пункті 19 своєї постанови від 06 листопада 2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" вбачається, що відповідно до статей 229 - 233 ЦК (435-15) правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК (435-15)), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і не пов`язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Між тим, позивач не надала відповідних доказів, які засвідчили би факт укладення оспорюваного договору під впливом помилки. При цьому колегія суддів також звертає увагу на те, що за змістом абзацу другого частини першої статті 218 ЦК (435-15) не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення,а також виконання зобов`язань, що виникли з правочину. Випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину, у ЦК визначені прямо (частина друга статті 937, частина третя статті 949 ЦК) (абзац другий пункту 12постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними"). Тому не заслуговують на увагу і доводи ОСОБА_1 про те, що нотаріус не роз`яснювала сторонам щодо необхідності прочитання уголос тексту оспорюваного договору, про що слід було зробити відмітку про це, чим не додержано норми ст. 44 Закону України "Про нотаріат" та пункту 6 Глави 9 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України №296/5 від 22.02.2012. Хоча згідно з абз. другим ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи, проте будь-яких доказів про процесуально-правові порушення, що потягли би помилкове розв`язання спору, заявник не надала, а апеляційним судом здобуто не було. Решта покликань апеляційної скарги також є необґрунтованими і колегією суддів відхиляються. Справедливість, добросовісність та розумність відповідно до п. 6 ст. 3 ЦК України є одними із загальних засад цивільного законодавства. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. десятий п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп\2003). Тому у разі задоволення позову ОСОБА_1 очевидно порушувалося би право власності ОСОБА_2 на спірну квартиру, яке він набув на законних підставах, що за обставинами справи є недопустимим. У справі "Рябих проти Росії" (заява №52854/99, рішення від 24 липня 2003 року) Європейський суд з прав людини зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ст. 6 § І Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має тлумачитися в світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із основних аспектів верховенства права є принцип юридичної певності, який, серед іншого, вимагає, щоб остаточні рішення судів не могли бути поставлені під сумнів. Правова певність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Цей принцип наполягає на тому, що жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого і обов`язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи. Повноваження судів вищої ланки переглядати рішення мають використовуватися для виправлення судових помилок, помилок у здійсненні правосуддя, а не заміни рішень. Підставою для залишення оскаржуваного рішення без змін відповідно до ст. 375 ЦПК України є додержання судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права при його ухваленні. Керуючись ст. ст. 368, 375, 381-384, 388-391 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 25 травня 2021 року - без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено: 12.10.2021 Головуючий : С.В. Хилевич Судді: С.В.Боймиструк Н.М.Ковальчук