Постанова 4813 № 522/18454/15-ц

Номер провадження: 22-ц/813/1528/21 Номер справи місцевого суду: 522/18454/15-ц Головуючий у першій інстанції Науменко А. В. Доповідач Громік Р. Д. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29.09.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого Громіка Р.Д., суддів Драгомерецького М.М., Князюка О.В., за участю секретаря Рибачук О.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2020 року у цивільній справі за позовом Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, ВСТАНОВИВ: 1.

ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог. У вересні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», Банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заява мотивована тим, що між Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 014/55059/3178/13, згідно якого позивач зобов`язався надати відповідачу кредит у розмірі 130 693,00 доларів США строком на 60 місяців - до 03 жовтня 2010 року, а відповідач прийняв на себе зобов`язання сплачувати проценти за користування кредитом в розмірі 14,50 % річних відповідно до графіку погашення кредитної заборгованості.Банк вказував, що він свої зобов`язання за кредитним договором щодо перерахунку коштів у розмірі 130 693,00 доларів США відповідачу виконав належним чином, однак відповідач взяті на себе зобов`язання належним чином не виконує, не сплачує проценти за користування кредитом та не здійснює повернення кредиту щомісячними платежами відповідно до Графіку погашення кредитної заборгованості. Через неправомірні дії з боку позичальника 13 вересня 2010 року приватним нотаріусом Плахотіним М. П. було вчинено виконавчий напис № 927 на автомобіль марки «MASERATI QUARTTROPORTE», 2005 року випуску, державний номер НОМЕР_1 , чорного кольору, тип т/з - легковий седан в рахунок погашення заборгованості за цим кредитним договором. Також вказував, що оскільки рішенням Київського районного суду м. Одеси від 26 лютого 2014 року у цивільній справі №520/17630/13-ц вказаний виконавчий напис було визнано таким, що не підлягає виконанню. У зв`язку з тим, що виконавчий напис було скасовано, а позичальником заборгованість за кредитним договором так і несплачена Банк вимушений звернутися до суду з цим позовом. Також Банк просив поновити пропущений строк звернення до суду з позовними вимогами, оскільки після закінчення строку дії договору він не звертався до суду з позовними вимогами про стягнення кредитної заборгованості з метою уникнення подвійного стягнення на підставі рішення суду та виконавчого листа до моменту вирішення питання реалізації заставного майна на підставі виконавчого напису. Однак після скасування вказаного виконавчого листа права Банку знову стали порушеними. У зв`язку з викладеним Банк просив поновити строк звернення до суду та стягнути з відповідача на його користь заборгованість за кредитним договором від 04 жовтня 2005 року № 014/55059/3178/73 у розмірі 201 530,35 доларів США, що еквівалентно 4 243 993,18 грн, з яких: заборгованості за кредитом в розмірі 18 004,82 доларів США, що еквівалентно 379 160,43 грн; заборгованості за відсотками в розмірі 16 522,52 доларів США, що еквівалентно 346 137,23 грн; пеня в розмірі 167 003,01 доларів США, що еквівалентно 3 315 887,83 гривень. Процесуальний рух справи. у суді першої інстанції та апеляційної інстанції: Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 23 березня 2017 року, у задоволенні позову ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено у повному обсязі. у суді касаційної інстанції: Постановою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року касаційну скаргу ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» задоволено. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 23 березня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. у суді першої інстанції під час нового розгляду: Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2020 року позовну заяву АТ «Райффайзен Банк Аваль» задоволено. Стягнено з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором №014/55059/3178/73 від 04 жовтня 2005 року у сумі 201530,35 доларів США, де 18004,82 доларів США заборгованість за кредитом, 16522,52 доларів США заборгованість за відсотками, 167003,01 доларів США пеня. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» судові витрати у розмірі 3654,0 гривень. Короткий зміст та доводи апеляційної скарги. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись при цьому на порушення норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції судом першої інстанції не в повному обсязі досліджено матеріали справи. 2.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція апеляційного суду Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі. Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно до ч. 1 п. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Так, задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції послався на те, що відповідно до положень статей 526, 530, 598, 599 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Положеннями кредитного договору, пунктом 6.5 кредитного договору передбачено, що кредитор має право достроково стягувати заборгованість за кредитом, нараховані відсотки за користування кредитом та штрафні санкції, у випадках невиконання позичальником умов цього договору та /або договорів застави, інших договорів, що забезпечують погашення кредиту. Судом першої інстанції встановлено, що 15 березня 2009 року, тобто з того моменту коли боржник припинив здійснювати фактичне погашення кредитної заборгованості, Банк в межах загальної позовної давності (три роки) звернувся до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Плахотіна М. П. з заявою про звернення стягнення на предмет застави в рахунок погашення всієї кредитної заборгованості за вказаним кредитним договором. Банк звернувся з вимогою до відповідача за захистом свого порушеного права в межах загальної позовної давності та після отримання виконавчого листа, а саме після 13 вересня 2010 року, позовна давність почала обраховуватися заново. З моменту вчинення виконавчого напису, останній з 2010 року по 2014 рік перебував на примусовому виконанні в Першому Київському ВДВС Одеського МУЮ, однак рішенням Київського районного суду м. Одеси від 26 лютого 2014 року виконавчий напис було визнано таким, що не підлягає виконанню та 19 березня 2014 року постановою державного виконавця виконавче провадження було закрито. Статтею 598 Цивільного кодексу України передбачено «зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом». Згідно із ст. 599 Цивільного кодексу України «зобов`язання припиняється виконанням проведеним належним чином». Відповідно до п. 8.1. кредитного договору «договір набуває чинності з часу надання позичальнику кредитних коштів та діє до повного погашення кредитної заборгованості (суми кредиту, відсотків за користування, штрафів та пені)». Таким чином, АТ «Райффайзен Банк Аваль» змінило строк виконання основного зобов`язання (частина друга статті 1050 ЦК України). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивний (сам факт порушення права) так і суб`єктивний (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. За змістом статей 256, 267 ЦК України суд може відмовити в позові через сплив без поважних причин позовної давності звернення до суду лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог і спливу строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог. Така правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі № 6-267цс15, від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14. Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Відповідач посилається на сплив позовної давності виходячи з того, що початок перебігу цього строку почався з 15 березня 2009 року, тобто з того моменту, коли він припинив здійснювати фактичне погашення кредитної заборгованості. Однак він залишив поза увагою ту обставину, що Банк після припинення внесення чергових платежів, а саме після 15 березня 2009 року, в межах загальної позовної давності (три роки) звернувся до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Плахотіна М. П. з заявою про вчинення виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет застави в рахунок погашення всієї кредитної заборгованості за вказаним кредитним договором. Тому, висновок про необхідність обрахування спливу позовної давності з дня фактичного припинення сплати позичальником чергового платежу є неправильним, оскільки Банк звернувся з вимогою до відповідача за захистом свого порушеного права в межах загальної позовної давності та після отримання виконавчого напису нотаріуса, а саме після 13 вересня 2010 року, позовна давність почала обраховуватися заново. Про це зазначено в Постанові Верховного Суду від 11 грудня 2019 року, по даній справі, яка міститься в матеріалах справи. Крім того, до скасування Київським районним судом м. Одеси від 26 лютого 2014 року виконавчого напису нотаріуса, яким були задоволені вимоги Банку щодо стягнення за рахунок заставного майна кредитної заборгованості, у кредитора не виникало право на судовий захист його інтересів. Таке право у Банка виникло лише після скасування у судовому порядку вказаного у справі виконавчого напису нотаріуса. Отже, боржник протягом строку загальної позовної давності не вчиняв жодних дій спрямованих на оскарження виконавчого напису нотаріуса, тому не звернення Банку в межах цього строку з позовними вимогами до суду не залежало від волі позивача у справі, оскільки до скасування вказаного напису права Банку не були порушеними. Крім того, відповідно до частини першої статті 264 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку, в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. Разом з тим, закон не містить переліку дій, що свідчать про визнання особою свого боргу або іншого обов`язку, але їх узагальнюючою рисою є те, що такі дії мають бути спрямовані на виникнення цивільних прав і обов`язків. В цьому сенсі діями, спрямованими на визнання боргу, є дії боржника безпосередньо стосовно кредитора, які свідчать про наявність боргу, зокрема повідомлення боржника на адресу кредитора, яким боржник підтверджує наявність у нього заборгованості перед кредитором, відповідь на претензію, підписання боржником акту звіряння розрахунків або іншого документа, в якому визначена його заборгованість. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, з урахуванням конкретних обставин справи, також можуть належати: визнання пред`явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звіряння взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Аналогічний правовий висновок викладено постанові Верховного СУДУ від 09.11.2018 у справі N 911/3685/17. Отже, 05 листопада 2013 року ОСОБА_1 до Банку направлено заяву про врегулювання заборгованості за кредитним договором в добровільному порядку шляхом внесення Позичальником грошових коштів в розмірі 10 000 дол. США на погашення кредиту та рефінансування залишку боргу в гривню під відсоткову ставку 10,5% річних строком на 24 місяці, що підтверджується матеріалами справи. Таким чином, з моменту направлення заяви про врегулювання заборгованості Відповідач здійснив дії, що свідчать про визнання ним факту укладання правочину та визнання своїх боргових зобов`язань перед АТ «Райффайзен Банк Аваль», а отже відбулося переривання строку позовної давності. Відповідно до ч.З ст. 264 Цивільного кодексу України «після переривання перебіг позовної давності починається заново». Таким чином, після здійснення Позичальником дій щодо переривання строку позовної давнини перебіг позовної давності починається заново, а отже з 05 листопада 2013 року по 05 листопада 2016 року у Банка виникло право на звернення до суду для захисту порушеного права. Позивач скористався своїм правом шляхом пред`явлення 09 липня 2015 року позову до суду про стягнення заборгованості за кредитним договором. Що стосується посилання відповідача на рішення Приморського районного суду м. Одеса від 11 серпня 2016 року по справі № 522/10221/16-ц за позовною заявою ОСОБА_1 до Дніпропетровської обласної дирекції АТ «Райффайзен Банк Аваль», відповідно до якого визнано припиненим договір застави транспортного засобу № 014/3178/73/54 від 05 жовтня 2005 року укладеного між Банком та ОСОБА_2 у зв`язку із закінченням строку його дії, слід зазнати, що про наявність вказаного рішення АТ «Райффайзен Банк Аваль» стало відомо лише в ході розгляду зазначеної цивільної справи в суді, тому Банк заявив про намір оскаржити його в судовому порядку у відповідності до вимог чинного законодавства України. Також неможливо погодитись з твердженням відповідача, що вимоги кредитора по кредитному договору № 014/3178/73/54 від 05 жовтня 2005 року укладеному між Банком та ОСОБА_1 були задоволені шляхом отримання АТ «Райффайзен Банк Аваль» у 2014 році від Національного Банку України рефінансування для задоволення покриття кредитних збитків. Правовідносини між АТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 виникли у зв`язку з укладанням кредитного договору № 014/3178/73/54 від 05 жовтня 2005 року, відповідно до умов якого Позивач зобов`язався надати Відповідачу кредит у розмірі 130 693 доларів США 00 центів строком на 60 місяців з 04 жовтня 2005 року по 03 жовтня 2010 року, а Відповідач прийняв на себе зобов`язання здійснювати погашення кредитної заборгованості та сплату нарахованих відсотків щомісячно згідно графіка погашення заборгованості. Згідно із ст. 626 Цивільного кодексу України «договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків». Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України «договір є обов`язковим для виконання сторонами». Відповідно ст. 627 Цивільного кодексу України «відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості». Згідно із ст. 628 Цивільного кодексу України «зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства». Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства. Враховуючи той факт, що умовами кредитного договору передбачено погашення кредиту особисто Позичальником, ці умови останнім виконані не були, посилання Відповідача на погашення боргу шляхом рефінансування є недоведеними та безпідставними. Окремо слід звернути увагу, що до позовної заяви від 28.08.2015 року поданої до Приморського районного суду м. Одеса, АТ «Райффайзен Банк Аваль» було долучено обґрунтований розрахунок суми заборгованості із зазначенням планового погашення кредиту та відсотків, фактичного погашення кредиту' та відсотків, вказана прострочена заборгованість, період та сума нарахування пені та залишок заборгованості з моменту отримання кредиту по дату складання розрахунку заборгованості. Натомість, Відповідачем до суду не надано жодного доказу, який би спростував відсутність заборгованості за кредитним договором. Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України «кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів». Згідно з частинами 2, 3 статті 12 ЦПК України «учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом». У відповідності з частинами 1, 3 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. За правилами, встановленими статтею 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Частинами 1,5 статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Станом на дату розрахунку заборгованості 15.06.2015 року заборгованість Позичальника перед Банком за Кредитним договором складає: заборгованість за кредитним договором № 014/55059/3178/73 від 04 жовтня 2005 року у сумі 201530,35 доларів США, де 18004,82 доларів США заборгованість за кредитом, 16522,52 доларів США заборгованість за відсотками, 167003,01 доларів США пеня. При таких обставинах, позовні вимоги ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 за кредитним договором № 014/55059/3178/73 від 04 жовтня 2005 року у сумі 201530,35 доларів США підлягають задоволенню, саме у валюті, у якій виданий кредит. Однак з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може повністю погодитись з огляду на наступне. Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2019 року, скасовуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанції та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції зазначив, що під час нового розгляду суду належить перевірити чи обґрунтовані позовні вимоги ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»; чи відповідає розмір кредитної заборгованості умовам договору та вимогам законодавства; надати правову оцінку в сукупності з матеріалами справи поважності пропуску Банком строку звернення до суду з позовними вимогами з урахуванням наведених ним доводів щодо поновлення такого строку в сукупності з діями відповідача у справі щодо належного виконання ним умов кредитного договору, врахувати викладене та розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Належним чином дослідити та оцінити надані сторонами докази у справі, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону. Проте всупереч висновкам Верховного Суду в цій справі, суд першої інстанції зазначені обставини справи на підставі об`єктивного та всебічного розгляду справи не встановив, постановив необґрунтоване судове рішення з порушенням норм процесуального права, невірно застосував норми матеріального права. На підставі матеріалів справи встановлено, що пунктом 1.2. Кредитного договору передбачено, що кредит надається з 04 жовтня 2005 року по 03 жовтня 2010 року, тобто в договорі встановлено строк кредитування. За порушення строків повернення кредиту чи сплати процентів позичальник зобов`язувався сплачувати банку за кожен день пеню в розмірі 0,5 % від суми простроченого платежу, за кожен день прострочення (пункт 9.1 кредитного договору). У п. 6.5 Кредитного договору сторонами передбачено право Банку в разі недотримання позичальником умов цього договору вимагати дострокового повернення одержаного кредиту, сплати нарахованих за ним процентів, відшкодування збитків, заподіяних Банку внаслідок невиконання або неналежного виконання позичальником умов цього договору. Фактичне погашення заборгованості позичальником було припинено з 15 березня 2009 року. Оскільки Банк звернувся до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Плахотіна М.П. за вчиненням виконавчого напису 13 вересня 2010 року, він змінив строк виконання основного зобов`язання (строк кредитування). Такий висновок висловив Верховний Суд/КЦС в постанові від 9 грудня 2019 року у справi № 357/5125/16-ц. Враховуючи те, що строк кредитування, відповідно до п. 1.2. Кредитного договору мав закінчитися 03 жовтня 2010 року, а потім позивачем був змінений на 13 вересня 2010 року, то право кредитодавця на проценти за договором припинилося теж 13 вересня 2010 року, а тому задоволення позову в частині нарахування відсотків за кредитом після цього строку є незаконним та суперечить позиціям Верховного Суду. (П.п. 53-55 Постанови ВП ВС від 28 березня 2018 року по справі N 444/9519/12, провадження N 14-10 цс 18). У п. 6.20 постанові ВП ВС від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17 роз`яснено, що термін користування чужими грошовими коштами може використовуватися у двох значеннях: перше значення це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу; а друге значення прострочення виконання грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх. Отже, позивач мав право на нарахування процентів за правомірне користування грошовими коштами згідно статей 1048 і 1050 ЦК України в період строку кредитування. Тобто з вересня 2010 року, а саме з часу зміни кредитором строку виконання основного зобов`язання, також мали бути припинені нарахування Банком процентів за кредитним договором (проценти за правомірне користування кредитом). Відповідно до умов Кредитного договору, сплата процентів за прострочення виконання грошового зобов`язання кредитним договором не передбачена. Проте на підставі п.п.9.1., 9.2 кредитного договору кредитор має право на отримання пені та штрафу за порушення строків повернення кредитної заборгованості. В частині стягнення пені апеляційний суд зазначає, що згідно із розрахунку заборгованості, пеня перевищує заборгованість за кредитом більш ніж в 9 разів, а тому її розмір мав бути зменшений за рішенням суду у відповідності до ч. 3 ст. 551 ЦК України. Частиною 2 статті 258 ЦК України передбачено, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Перебіг позовної давності для стягнення неустойки (пені, штрафу) за кожним з прострочених щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу. (Постанова Верховного Суду від 28 березня 2018 року, справа № 444/9519/12, провадження № 14-10 цс 18). Згідно із наданого позивачем розрахунку, за договором, станом на 15.06.2015 року утворилась заборгованість на загальну суму 201530,35 доларів США, де 18004,82 доларів США заборгованість за кредитом, 16522,52 доларів США заборгованість за відсотками, 167003,01 доларів США пеня. Проте виходячи з положень зазначених вище норм, суд приходить до висновку про обгрунтованість вимог в розмірі 18004, 82 доларів США заборгованості за кредитом та 4 127, 06 доларів США заборгованості за відсотками. Щодо застосування строків позовної давності суд зазначає таке. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Так, за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Позовна заява була подана до суду 28 вересня 2015 року. 24 листопада 2015 року в суді першої інстанції відповідачем ОСОБА_1 подано заяву про застосування строків позовної давності. Судом встановлено, що датою закінчення договору є 03 жовтня 2010 року, але позивачем було змінено цей строк шляхом звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису. Згідно із п. 1.2. Кредитного договору, кредит надається з 04.10.2005 року по 03.10.2010 року, тобто в договорі встановлено строк кредитування. Боржник припинив сплачувати кредит з 15 березня 2009 року. У матеріалах справи знаходяться судові рішення, що набрали законної сили, з яких зазначено, що датою закінчення кредитного договору є 03.10.2010 р., а отже з цього моменту почався перебіг строку позовної давності та сплив 02.10.2013 року. Однак апеляційний суд зауважує, що оскільки Банк звернувся до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Плахотіна М.П. за вчиненням виконавчого напису 13 вересня 2010 року, це означає зміну строку виконання основного зобов`язання (строк кредитування), тобто з 13 вересня 2010 року. Це узгоджується з висновком Верховного Суду/КЦС в постанові від 9 грудня 2019 року у справi № 357/5125/16-ц, в якій зазначено, що звернення кредитодавця до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису з вимогою звернення стягнення на предмет іпотеки означає зміну строку виконання основного зобов`язання, та з кінцевої дати періоду стягнення, зазначеної в виконавчому напису, починається перебіг строку позовної давності. Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов`язання боржником. Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду вирішення справи. Право особи на захист свого цивільного права чи інтересу у разі його порушення, невизнання або оспорювання закріплюється статтею 15 ЦК України. Захист цивільних прав особи, зокрема у спорах щодо стягнення грошових сум або витребування від боржника майна може бути здійсненний як судом (стаття 16 ЦК України), так і нотаріусом (стаття 18 ЦК України) шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. Права на звернення до суду за захистом, закріплене статтею 4 ЦПК України, кореспондується зі статтею 256 ЦК України, яка встановлює для особи часові межі для звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу та називає їх позовною давністю. Банк у позасудовому порядку змінив строк виконання основного зобов`язання шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса, разом із тим, не реалізував свого права на стягнення всієї заборгованості за кредитним договором у судовому порядку в межах строку позовної давності. Вчинення виконавчого напису у даній справі потягло зміну строку виконання основного зобов`язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса, до визначених статтями 263, 264 ЦК України підстав зупинення чи/або переривання позовної давності не належить. Таку позицію висловив у постанові ВС в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року по справі № 357/5125/16-ц ( провадження № 61-15142сво18) зазначено: Правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення. Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення таких причин: вони повинні бути поважними, реальними або, як згадано вище, непереборними і об`єктивно нездоланними на час плину строків звернення до суду. Ці причини (чи фактори об`єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб`єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив і через власну недбалість, легковажність, байдужість, неорганізованість чи інше подібне за суттю ставлення до права на доступ до суду порушив ці строки. Інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо. Ці критерії визначені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2021 року по справі № 9901/14/21, провадження № 11-127заі21. Таким чином, суд приходить до висновку, що позивач звернувся до суду з позовною заявою після спливу строку позовної давності без поважних причин, як за основною заборгованістю, так і за процентами та пенею. Таке твердження збігається з висновком ВС у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22.10.1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20.09.2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»). Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Що стосується висновків суду першої інстанції про те, що направленням заяви від 05 листопада 2013 року відповідачем були здійснені дії, які свідчать про визнання ним факту укладання правочину та визнання своїх боргових зобов`язань перед АТ «Райффайзен Банк Аваль», а отже відбулося переривання строку позовної давності, суд ставиться до них критично, оскільки цей доказ не відповідає критеріям належності та допустимості, а також він був поданий з порушенням вимог статей 83, 197 ЦПК України. Суд погоджується з зауваженнями апелянта про те, що ця заява була надана до суду першої інстанції через 6 років після початку розгляду справи, її походження невідомо, оригінал заяви не надавався, в судовому засіданні не досліджувався, у встановленому законом порядку до матеріалів справи не долучався. В матеріалах справи також міститься Висновок Інституту держави і права Національної академії наук України вих. № 126/151-е від 17.08.2020, з якого вбачається, що заява від 05 листопада 2013 року не може вважатися вираженням формальної дії або наміру, не стосується кредитного договору № 014/55059/3178/73 від 04 жовтня 2005 року, відсутній намір погашення заборгованості, термін «рефінансування» жодним чином не може стосуватися кредитних відносин між Банком та відповідачем по справі. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 07 квітня 2021 року було витребувано у АТ «Райффайзен Банк Аваль» належним чином засвідчену копію кредитної справи за договором № 014/55059/3178/73 від 04 жовтня 2005 року, проте позивачем не були надані належним чином засвідчені копії будь-яких заяв, які б підтверджували, що відповідачем ОСОБА_1 були здійснені дії про визнання боргу в межах строку позовної давності. При наданні завіреної копії кредитної справи позивачем, в ній відсутні будь-які анкети, заяви, звернення відповідача, на які посилається він як на підставу поновлення строку позовної давності. Таким чином, копія заяви відповідача ОСОБА_1 від 05.11.2013р. не може вважатися поважною причиною пропуску позовної давності чи підставою для поновлення строку позовної давності щодо стягнення заборгованості за кредитним договором № 014/55039/3178/73 від 04 жовтня 2005р., оскільки не доведено позивачем належними та допустимим доказами переривання строків позовної давності. Ст. 83 ч 8 ЦПК України передбачає , що докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Що стосується надання до суду апеляційної інстанції копії заяви-анкети позичальника від 09.12.2011 року апеляційний суд зазначає наступне. Згідно з частинами другою, третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. У пункті 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» судам роз`яснено, що дослідження нових доказів провадиться, зокрема, у таких випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об`єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які витребовувалися раніше, з`явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок. Відповідно до пункту 6 частини другої статті 356, частини третьої статті 367 та пункту 1 частини першої статті 376 ЦПК апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, або які неправомірно не були цим судом прийняті та досліджені, або доказами, які судом першої інстанції досліджувались із порушенням установленого порядку. Таких обставин апеляційним судом встановлено не було. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги. Таким чином, судова колегія дійшла до висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, не довів обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, судом першої інстанції порушено норми процесуального права, висновки районного суду не відповідають обставинам справи, у зв`язку з чим є підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2020 року скасувати. Постановити нове судове рішення, яким у задоволенні позову Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 11 жовтня 2021 року. Головуючий Р.Д. Громік Судді: М.М. Драгомерецький О.В. Князюк