Окрема думка КЦС ВС № 487/7049/18

ОКРЕМА ДУМКА Судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Крата В. І. 06 жовтня 2021 року м. Київ справа № 487/7049/18 провадження № 61-622св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., Крата В. І., касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 21 липня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року в частині усунення Миколаївському національному університету імені В. О. Сухомлинського перешкоди у користуванні належним йому на праві власності майном, - квартирою АДРЕСА_1 та виселення неповнолітньої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , із вказаної квартири без надання іншого жилого приміщення скасував. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 21 липня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року в частині усунення Миколаївському національному університету імені В. О. Сухомлинського перешкоди у користуванні належним йому на праві власності майном, - квартирою АДРЕСА_1 та виселення ОСОБА_1 із вказаної квартири без надання іншого жилого приміщення змінив, виклавши мотивувальні частини в редакції постанови. При колегія суддів зазначила, що: «оцінюючи пропорційність втручання у право на житло слід відзначити таке. Набуваючи право тимчасового користування спірною квартирою за договором позички відповідач як користувач відповідно до укладеного договору та пункту 3 частини другої статті 833 ЦК України прийняв на себе обов`язок повернути річ після закінчення строку договору в такому самому стані, в якому вона була на момент її передання. Такий обов`язок у відповідача виник на підставі пунктів 1.2, 6.1.1 договору в разі невиконання умов контракту з науково-педагогічним працівником або умов додаткової угоди (щодо строку трудових відносин), оскільки відповідно до статті 835 ЦК України договір позички припиняється у разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи, якій річ було передано в користування, якщо інше не встановлено договором. Оскільки договором позички було встановлено, що договір позички припиняється з припиненням трудових відносин між сторонами спору, то після припинення договору позички відповідач мав повернути предмет позички, але цього не зробив. Оскільки 11 липня 2018 року ОСОБА_1 подав керівництву Миколаївського національного університету заяву про звільнення з посади за власним бажанням і за наслідками розгляду якої видано наказ від 11 липня 2018 року № 187к про його звільнення з університету, а від отримання офіційного повідомлення 12 липня 2018 року відповідач відмовився, що зафіксовано складеним актом, то саме з 12 липня 2018 року у відповідача ОСОБА_1 виник обов`язок звільнити займану квартиру. У зв`язку з тим, що ОСОБА_1 не відпрацював строк, визначений укладеним з ним строковим трудовим договором та додатковою угодою до нього з власної ініціативи, та на виконання пункту 6.1.1 договору позички університет на ім`я відповідача видав офіційне повідомлення про розірвання договору та повернення предмета позички - спірної квартири у тримісячний строк з дня звільнення з роботи. Якщо після припинення договору користувач не повертає річ, позичкодавець має право вимагати її примусового повернення, а також відшкодування завданих збитків (стаття 836 ЦК України). Таке втручання у право на житло є пропорційним, оскільки виселення ґрунтується на наведених нормах закону і укладеного сторонами договору, є проявою принципу свободи договору, не суперечить цілям, визначеним у частині другій статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є передбачуваним для відповідача, та є необхідним у демократичному суспільстві». Не можу погодитися із цією постановою колегії суддів з таких мотивів.

1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). 1.1. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. 1.2. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

2. Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. 2.1. «Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року). 2.2. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). 2.3. Європейський суд з прав людини вказав, що«коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, жодним чином не було розглянуто такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років; та, що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх наймачами та, що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов`язані з найманням. Підхід, застосований національним судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. Із цього приводу суд звертає увагу на аргумент Уряду, що будь-яке право на тимчасове зайняття відповідного житлового приміщення було тісно пов`язане зі статусом військовослужбовця другого заявника та, що це право було втрачено у зв`язку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції» (SADOVYAK v. UKRAINE, № 17365/14, § 32 - 35, ЄСПЛ, від 17 травня 2018 року).

3. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що «виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції».

4. У справі, що переглядалася, суди не надали оцінки виселенню відповідача на предмет його пропорційності, пропорційність виселення відповідача меті цього обмеження права на повагу до житла не оцінювали, не перевірили чи покладе виселення на відповідача надмірний тягар (зокрема, чи має відповідач інше житло). Хоча суди мають як надавати адекватне обґрунтування для відхилення аргументів стосовно застосування норм права, так і надавати оцінку виселення в контексті принципу пропорційності. 4.1. Тому колегії суддів необхідно було касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржені рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Суддя В. І. Крат