Постанова 4851 № 520/5851/21

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 вересня 2021 р. Справа № 520/5851/21 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Мінаєвої О.М. суддів: Макаренко Я.М. , Калиновського В.А. за участю секретаря судового засідання Лисенко К.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.06.2021 року, головуючий суддя І інстанції: Зінченко А.В., м. Харків, повний текст складено 03.06.21 року у справі № 520/5851/21 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просив суд: - скасувати рішення Державної міграційної служби України від 13.01.2021 р. № 05-21; - зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 02.06.2021 року у справі № 520/5851/21 адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії залишено без задоволення. Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, вважає рішення суду незаконним та необґрунтованим у зв`язку з тим, що судом було неправильно та неповно встановлено обставини, які мають важливе значення для справи, та порушено норми процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України є протиправним, оскільки відповідачем під час його прийняття не встановлено актуальну ситуацію у країні походження позивача та не враховано той факт, що позивач має об`єктивні причини побоюватись за своє життя та здоров`я. Представник позивача в судовому засіданні підтримав доводи апеляційної скарги, просив суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти постанову, якою задовольнити позовні вимоги. Представник відповідача та третьої особи в судовому засіданні проти апеляційної скарги заперечував, просив суд залишити без змін рішення суду першої інстанції. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, перевіривши доводи апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 , громадянка Республіки Ірак, 10.06.2019 р. звернулась до Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 01.04.2021р. позивач отримала повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області № 4 від 26.01.2021 р. про те, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» їй відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 13.01.2021р. №05-21. Не погоджуючись із цим рішенням № 05-21 від 13.01.2021 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся із позовом до суду. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості рішення ДМС України № 05-21 від 13.01.2021 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та відсутності підстав для його скасування. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову з наступних підстав. Спірні правовідносини врегульовані Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року та Законом України від 08.07.2011 №3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (надалі - Закон №3671-VI). Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди. Згідно з п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до п.п. 4, 6 ст. 6 Закону №3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні та яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Згідно з ст. 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону. У відповідності до ч. 6 ст. 9 Закону №3671-VI Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону. Відповідно до ч. 8 ст. 9 Закону №3671-VI, у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України. Згідно з ч.ч. 11, 12 ст. 9 Закону №3671-VI, після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою. Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону №3671-VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зі змісту оскаржуваного рішення Державної міграційної служби України від 13.01.2021 р. № 05-21 встановлено, що позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначене рішення прийнято у відповідності з пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI та на підставі письмового висновку ГУДМС України в Харківській області від 06.11.2020 (справа №2019KН0078) (а.с. 76-88). З матеріалів особової справи встановлено, що ОСОБА_1 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 , у місті Аль Басра, Республіка Ірак, арабка за національністю, мусульманка - шиїтка за віросповіданням, неодружена, має середню освіту. Позивач повідомила, що народилася вона у багатодітній родині (має брата та двох сестер) та постійно проживала в місті Аль Басра до самого виїзду з нього до України в 2011 році. Своє навчання вона розпочала здобувати в Республіці Ірак. Позивач зазначає, що змінила багато навчальних закладів до моменту отримання диплому про базову середню освіту. Так коли їй виповнилося 6 років, вона вступила до початкової школи «Balkis», де провчилася перші 4 роки. Потім позивач перейшла до іншої школи «Saifel Jihad», де провчилася 2 роки, потім до «Hamid Almusafar» та провчилася в цьому навчальному закладі 3 роки. У школах « ІНФОРМАЦІЯ_2 », «Jafav Alsadik» та «Al Farahidi» позивач навчалася по одному навчальному року. В 2009 році позивач закінчила здобувати середню освіту, та саме в цьому навчальному закладі отримала відповідний диплом. Надалі позивач прагнула навчатися у вищому навчальному закладі та вивчати медицину, однак як повідомляє остання, її середній бал цього не дозволяв, таким чином вона вступила до університету «Аль Басра» та навчалася один навчальний рік на факультеті архітектури. Оскільки все ж таки середній бал атестату позивача не дозволяв їй перевестись на медичний факультет цього ж університету, її батьки вирішили, що вона поїде здобувати вищу освіту до України. Таким чином, отримавши запрошення з Вінницького національного медичного університету імені М.І. Пирогова та візу на навчання до України позивач у серпні місяці 2011 року залишила Республіку Ірак та авіасполученням транзитом через Об`єднанні Арабські Емірати прибула до України 20.08.2011 року. Після прибуття до України, в аеропорт «Бориспіль», позивач направилася до Вінниці, звідки у неї було запрошення на навчання, та вже 30.08.2011 року була зарахована до Вінницького національного медичного університету імені М.І. Пирогова. Позивач повідомила, що в вищезазначеному університеті вона навчалася два роки на першому курсі, оскільки по закінченню першого курсу не змогла здати іспити, тому була залишена на повторний курс. Так вже коли позивач повинна була перейти на 2 курс, її було відраховано. Як пояснює позивач, вона захворіла, тому не могла відвідувати навчання, таким чином позивач була відрахована у 2014 році з другого курсу університету. Після відрахування, позивач залишилась у м. Вінниця приблизно 7-8 місяців, займаючись питанням оформлення нового запрошення на навчання. Так отримавши таке запрошення на навчання з Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, позивач повернулася до Республіки Ірак, м. Багдад, де проживала у своїх родичів близько семи місяців, до самого виїзду з Іраку до України. 01.12.2015 року позивач залишила Республіку Ірак та транзитом через Туреччину прибула до України в м. Харків 02.12.2015 року. Позивач зазначає, що одразу вступила на навчання до Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. У цьому вищому навчальному закладі вона провчилася 1,5 роки. 15.06.2017 року позивач була відрахована з університету за несплату грошових коштів за навчання. Після відрахування, зі слів позивача, її батьки хотіли, щоб вона повернулася додому та вийшла заміж, за чоловіка якого їй вже знайшли батьки. Однак заявниця не хотіла цього і тому прийняла рішення не повертатися до Республіки Ірак, а вирішити своє питання з навчанням в Україні. Після відрахування з університету у червні місяці 2017 позивач перебувала в Україні нелегально. 17.04.2019 року стосовно позивача був складений протокол про адміністративне правопорушення ПР МХК 125222, оскільки вона знаходиться на території України нелегального та проживає без документів на проживання в Україні, чим порушує правила перебування іноземців та ОБГ в Україні. У ході співбесіди проведеної з позивачем 02.07.2019 р. на питання: «Чого саме Ви боїтеся при поверненні до Іраку? відповіла - якщо я зараз повернусь в Ірак, то мої батьки будуть дивитися на мене як на безвідповідальну дівчину, навіть суспільство так також буде дивитися, все тому що будучи в Україні я не змогла довчитися…Так як я дівчина, я не можу самостійно приймати рішення, за мене повинен все вирішувати чоловік, наразі це мій батько, а якщо я вийду заміж, то це буде мій чоловік. Я боюся, що якщо я повернуся, мої батьки мене покарають, через те, що я не змогло довчитися і змусять мене вийти заміж…». За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Пунктами 66 та 195 названого Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника. Таким чином, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, або вона змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Матеріали особової справи позивача свідчать про відсутність доведених позивачем фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину. Позивач також намагається обґрунтувати своє звернення за захистом в Україні, оскільки побоюється зазнати переслідування в країні громадянської належності через тривалий релігійний конфлікт сунітів з шиїтами. Так як позивач з сім`ї шиїтів та сама є мусульманкою-шиїткою, остання боїться зазнати переслідування в Республіці Ірак від мусульман-сунітів. Однак з аналізу матеріалів справи встановлено, що позивач не навела жодних переконливих доказів того, що в її ситуації ці побоювання є аргументованими. Також, матеріали справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно позивача за національною ознакою. Позивач ніколи не був членом жодної політичної партії, релігійної, військової або громадської організації, а відтак побоювання зазнати переслідувань при поверненні носять характер припущень. Позивач не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, яке пов`язане з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами. Отже, інформація, повідомлена позивачем не є підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Так, кваліфікація для надання додаткового захисту полягає у встановленні ризиків зазнати серйозної шкоди у випадку повернення заявника до країни походження. Відповідно до ст. 15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/ЕС серйозна шкода (кваліфікаційна умова додаткового захисту) включає в себе: - смертну кару або приведення її у виконання; - тортури, нелюдське, або принизливе поводження чи покарання для заявника в країні походження; - серйозна і індивідуальна загроза життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів. Вказане, в свою чергу, кореспондується з умовами, які містяться у пункті 13 частини першої статті 1 Закону (правова дефініція «особа, яка потребує додаткового захисту»). У зв`язку з вищевикладеним, відсутні підстави вважати, що позивач має обґрунтовані підстави стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи, або політичних переконань. Колегія суддів зазначає, що позивачем не було надано суду документів, які б підтвердили наявність переслідувань або утисків відносно неї, що відповідали б вимогам пунктів 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Колегія суддів зазначає, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення враховано факт відсутності у позивача будь-яких документальних підтверджень повідомленої інформації про можливе переслідування в країні своєї громадянської належності. При перевірці об`єктивної та суб`єктивної сторони обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань, відповідачем не було встановлено наявність фактичних доказів того, що ці побоювання позивача є реальними. Таким чином, ДМС України обґрунтовано зроблено висновок про те, що позивач не бажає повертатись до країни своєї громадської належності з причин, що не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Посилання позивача у апеляційній скарзі на необґрунтованість оскаржуваного рішення відповідача та відсутність спростування його тверджень колегія суддів вважає безпідставними, оскільки як встановлено з матеріалів справи відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, належним чином дослідив, який рівень небезпеки для позивача існує у країні походження та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскаржуване у даній справі рішення відповідача скасуванню не підлягає, та обґрунтовано відмовив у задоволенні адміністративного позову. Відповідно до ч.1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Колегія суддів вважає, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.06.2021 року у справі № 520/5851/21 відповідає вимогам ст. 242 КАС України, а тому відсутні підстави для його скасування та задоволення апеляційних вимог позивача. Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що при прийнятті рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.06.2021 року у справі № 520/5851/21 суд дійшов правильних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених підстав, висновків суду не спростовують. Керуючись ст. ст. 245, 246, 250, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.06.2021 року у справі № 520/5851/21 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя О.М. Мінаєва Судді Я.М. Макаренко В.А. Калиновський Постанова складена в повному обсязі 07.10.21 р.