Ухвала КЦС ВС № 619/3701/20

Ухвала Іменем України 01 жовтня 2021 року м. Київ справа № 619/3701/20 провадження № 61-12436ск21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 26 травня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку, ВСТАНОВИВ: У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку. Позовна заява мотивована тим, що 29 грудня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 2,0000 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Русько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області. Позивачем, як новим власником нерухомого майна, реєстрація вищевказаної земельної ділянки відповідно до вимог чинного на той час законодавства у територіальних органах Держкомземі не відбулася. Відповідно до відповіді відділу у Дергачівському районі ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 31 липня 2020 року згідно з Книгою записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, 18 грудня 2009 року зареєстровано державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯЕ № 509587 на ім`я ОСОБА_2 на земельну ділянку, інформація про перехід права власності на яку від відповідача ОСОБА_2 до іншої особи у відділі відсутня. Згідно з інформацією Держземкадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 28 липня 2020 року, вищевказана земельна ділянка перебуває у приватній власності. Будь-яка інформація з приводу форми власності вищевказаної ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстрі прав власності на нерухоме майно відсутня. Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_1 просила суд визнати за нею право власності на земельну ділянку площею 2,0000 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Русько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області. Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 05 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 2,0000 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Русько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірна земельна ділянка перебувала у приватній власності ОСОБА_2 , який за договором купівлі- продажу від 29 грудня 2009 року передав її у власність ОСОБА_1 . Проте позивач, як новий власник земельної ділянки, не здійснила реєстрацію права власності відповідно до чинного на то час законодавства. Наразі, ОСОБА_1 втратила будь-які зв`язки з відповідачем та оригінал правовстановлюючого документа. Тому наявні підстави для визнання права власності на спірну земельну ділянку в судовому порядку. Постановою Харківського апеляційного суду від 26 травня 2021 року рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 05 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позов пред`явлено до неналежного відповідача, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку). До касаційної скарги додано клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження судового рішення з посиланням на те, що строк пропущено з поважних причин, оскільки копію постанови Харківського апеляційного суду від 26 травня 2021 року отримано представником позивача 09 липня 2021 року, що підтверджується копією листа Дергачівського районного суду Харківської області від 31 серпня 2021 року про отримання оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції. Відповідно до частин другої, третьої статті 390 ЦПК України учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення. Строк на касаційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині третій статті 394 цього Кодексу. Зважаючи на те, що строк на касаційне оскарження пропущено з поважних причин, наявні підстави для його поновлення. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких підстав. Суди встановили, що ОСОБА_2 на підставі державного акта серії ЯЕ № 509587, виданого 18 грудня 2009 року Русько-Лозівською сільською радою Дергачівського району Харківської області, належить земельна ділянка площею 2,0000 га. 29 грудня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 2,0000 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, яка розташованана території Русько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області, який посвідчений приватним нотаріусом Дергачівського районного нотаріального округу Харківської області Задоріною В. В. ОСОБА_1 , як новий власник земельної ділянки, не здійснила реєстрацію права власності відповідно до чинного на той час законодавства. Відповідно до інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 28 липня 2020 року, вищевказана земельна ділянка перебуває у приватній власності. Будь-яка інформація з приводу форми власності вищевказаної ділянки у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстрі прав власності на нерухоме майно - відсутня. Згідно з відповіддю відділу у Дергачівському районі ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 31 липня 2020 року, згідно з Книгою записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, 18 грудня 2009 року за № 010969300670 зареєстровано державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯЕ № 509587 на ім`я ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,0000 га. Інформація про перехід права власності на вищевказану земельну ділянку від ОСОБА_2 до іншої особи у відділі відсутня. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 підставою звернення до суду за захистом своїх порушених прав зазначала те, що вона є власником спірної земельної ділянки за договором купівлі-продажу від 29 грудня 2009 року. Проте, через те, що право власності на земельну ділянку у органах Держкомзему зареєстровано не було, а наразі вона втратила оригінал правовстановлюючого документу, вважає, що наявні підстави для визнання за нею права власності на земельну ділянку площею 2,0000 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Русько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області. Апеляційним судом встановлено, що за договором купівлі-продажу від 29 грудня 2009 року позивач набула права власності на спірну земельну ділянку. Проте вона, як новий власник земельної ділянки, не здійснила реєстрацію права власності відповідно до чинного на той час законодавства, тобто, не набула права власності на спірну земельну ділянку у відповідності до вимог закону. Крім того, у вказаному договорі купівлі-продажу від 29 грудня 2009 року зазначено, що спірна земельна ділянка належить ОСОБА_2 на підставі державного акта серії ЯЕ № 509587, виданого 18 грудня 2009 року Русько-Лозівською сільською радою Дергачівського району Харківської області. Також апеляційним судом встановлено, що заочним рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 30 січня 2012 року (яке набрало законної сили) за позовом заступника прокурора Харківської області в інтересах держави в особі Русько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області до ОСОБА_2 , Управління Держкомзему в Дергачівському районі Харківської області визнано недійсним державний акт серії ЯЕ № 509587 від 18 грудня 2009 року на право власності на земельну ділянку площею 2,0000 га, яка розташована на території Русько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області, виданий на ім`я ОСОБА_2 . Визнано недійсним запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо права власності відповідача на спірну земельну ділянку, скасовано державну реєстрацію права власності та зобов`язано ОСОБА_2 звільнити та повернути земельну ділянку за належністю Русько-Лозівській сільській раді Дергачівського району Харківської області. Вказаним судовим рішенням встановлено, що рішення Русько-Лозівської ради Дергачівського району від 06 травня 2009 року щодо передачі у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки сільською радою не приймалося, що свідчить про незаконність та протиправність набуття відповідачем права власності на вказану земельну ділянку. Відповідно до витягу з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 22 січня 2021 року право власності на вищевказану земельну ділянку зареєстровано за Русько-Лозівською сільською радою Дергачівського району Харківської області. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що власником спірної земельної ділянки наразі є Русько-Лозівська сільська рада Дергачівського району Харківської області, яка не була залучена до участі у справі. Проте, суд першої інстанції, вирішуючи спір, не перевірив належність спірної земельної ділянки саме відповідачу ОСОБА_2 . Відповідно до частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 2 і 4 частини третьої статті 175 ЦПК України). Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України). Відповідач є обов`язковим учасником цивільного процесу - його стороною. Основною ознакою сторін цивільного процесу є їхня особиста і безпосередня заінтересованість, саме сторони є суб`єктами правовідношення, з приводу якого виник спір. Крім того, відповідач є тією особою, на яку вказує позивач як на порушника свого права. Тобто, відповідач це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. При цьому неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 344/16101/17 (провадження № 61-9395св20) та від 16 червня 2021 року у справі № 752/3612/19 (провадження № 61-1129св20). Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) та від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19). Відповідно до частин другої та третьої статті 51 ЦПК України, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Тлумачення статті 51 ЦПК України свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом. Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Позивач у цій справі клопотань про заміну відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача не заявляв. Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що позов ОСОБА_1 заявлений не до всіх осіб, чиїх прав та інтересів стосується предмет спору, зокрема, без залучення до участі у справі Русько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки висновки суду по суті вирішення спору мають бути зроблені за належного суб`єктного складу її учасників. Суд не має права вирішувати питання про права та обов`язки осіб, не залучених до участі у справі, оскільки це є порушенням норм процесуального права, які тягнуть за собою безумовне скасування рішення суду. Подібні висновки викладені в ухвалах Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 542/310/20 (провадження № 61-7959ск21) та від 13 липня 2021 року у справі № 720/1849/20 (провадження № 61-11036ск21). Згідно з частиною першою статті 394 ЦПК України, одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження). Пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України визначено, що суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Разом з тим, заявник в касаційній скарзі посилається на те, що апеляційний судом не перевірені підстави представництва прокуратурою органу місцевого самоврядування та не дотримано порядок такого представництва відповідно до статті 23 Закону України «Про прокуратуру». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року в справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19) зазначено, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Прокуратура Харківської області, звертаючись до апеляційного суду з апеляційною скаргою, відповідно до вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру», обґрунтувала наявність у неї підстав для представництва інтересів держави в особі Русько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області та Дергачівської міської ради Харківської області та зазначила, у чому полягає порушення інтересів держави, та визначила орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, обґрунтувала неналежне, на її думку, здійснення захисту інтересів держави, яке полягає у порушенні державних інтересів у сфері земельних відносин, яке виявилось у визнанні права власності на земельну ділянку за позивачем на підставі недійсного державного акту на право власності, який раніше видавався відповідачу, за відсутності волевиявлення теперішнього власника та уповноваженого розпорядника земельної ділянки - місцевої ради. Таким чином, безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року в справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19), оскільки висновки судів у цій справі не суперечать висновкам касаційного суду, на які містяться вказівки у касаційній скарзі. Відповідно до частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження. Із змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення вбачається, що скарга є необґрунтованою, Верховний Суд уже викладав у своїх постановах висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків. Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною. Оскільки правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення, тому колегія суддів вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою та у відкритті касаційного провадження слід відмовити. Керуючись статтею 390, пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження судового рішення задовольнити. Поновити ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Харківського апеляційного суду від 26 травня 2021 року. У відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 26 травня 2021 року, відмовити. Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: І. М. Фаловська С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук