Постанова 4824 № 761/17557/15-ц

Постанова Іменем України Єдиний унікальний номер справи 761/17557/15-ц Номер провадження 22-ц/824/11647/2021 Головуючий у суді першої інстанції О.Л. Юзькова Доповідач у суді апеляційної інстанції Л.Д. Поливач 22 вересня 2021 року місто Київ Номер справи 761/17557/15-ц Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Поливач Л.Д. (суддя - доповідач), суддів: Стрижеуса А.М., Шкоріної О.І. секретар судового засідання: Сіра Ю.М. учасники справи: позивач Київська міська рада, в інтересах якої до суду звернувся перший заступник прокурора Шевченківського району міста Києва відповідач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 відповідач ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу Першого заступника керівника Київської міської прокуратури Нагальнюка Р. на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 лютого 2021 року, ухвалене у складі судді Юзькової О.Л., в приміщенні Шевченківського районного суду міста Києва, повне рішення складене 12.02.2021, - в с т а н о в и в : У червні 2015 року Перший заступник прокурора Шевченківського району міста Києва звернувся в інтересах держави в особі Київської міської ради до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу від 18.12.2012, що був укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , та витребувати від ОСОБА_3 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_1 . Вимоги даного позову були обґрунтовані тим, що в під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні №12012110100001133 стало відомо, що вищевказана квартира протиправно вибула з комунальної власності внаслідок шахрайських дій невстановлених осіб. На підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 30 листопада 2007 року, якою визнано мирову угоду у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ спільного сумісного майна, а також визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 , Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 28.11.2012 здійснило реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на зазначену квартиру. В подальшому, 18.12.2012 ОСОБА_1 продав, а ОСОБА_2 придбала спірне майно за договором купівлі-продажу. В свою чергу 13.07.2013 ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_3 придбав вказану квартиру за договором купівлі-продажу. Проте, з відповідей Гребінківського районного суду Полтавської області стало відомо, що протягом 2007 року до суду не надходила та судом не розглядалась цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ спільного сумісного майна. ОСОБА_1 пояснив що в суді не був, позов не подавав, намірів вчиняти дії щодо спірного майна не мав. ОСОБА_2 зазначила, що під час укладення договору вважала, що підписує папери щодо відкриття фірми. Таким чином відповідно до ст.ст.203, 215 ЦК України Прокурор вважає, що договір купівлі-продажу від 18.12.2012 є недійсним, а спірна квартира має бути витребувана у ОСОБА_3 на підставі положень ст.388 ЦК України, як майно, яке вибуло з володіння Київської міської ради поза волею позивача. За таких обставин перший заступник прокурора Шевченківського району міста Києва в інтересах Київської міської ради просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу від 18.12.2012, що укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар К.Ю., та витребувати від ОСОБА_3 на користь територіальної громади Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 55,60 кв.м, житловою площею 28,10 кв.м, вартістю 406000 грн. Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 03 лютого 2021 року вказаний позов залишено без задоволення. Дане рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що в ході розгляду судом не встановлено обставин справи, які б свідчили про наявність вироку суду за наслідками розгляду кримінального провадження №12012110100001133, який набрав чинності, а тому у суду були відсутніми підстави визнавати обставини, що викладені свідками в рамках вищевказаного кримінального провадження, на які посилався прокурор у своєму позові. Водночас, з огляду на зміст інформації, наданої Гребінківським районним судом Полтавської області суд зробив висновок про те, що право власності у ОСОБА_1 на спірну квартиру АДРЕСА_1 не виникло, зважаючи на положення ст.328 ЦК України, оскільки мирова угода про визнання права власності на майно не укладалась та ухвалою суду не затверджувалась, така справа в провадженні суду не знаходилась. Втім, у суду були відсутні підстави вважати, що саме територіальна громада міста Києва, яку представляє Київська міська рада, є власником вказаного майна, адже всупереч положень ст.ст.328, 334 ЦК України доказів реєстрації права власності на спірну квартиру за Київською міською радою суду надано не було. При цьому, суд не убачав, що у контексті положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод позивачем при пред`явленні позову до ОСОБА_3 було доведено обставини, за якими законодавець передбачає можливість витребування у добросовісного набувача спірної квартири. Не погоджуючись із рішенням суду Перший заступник керівника Київської міської прокуратури подав апеляційну скаргу, у якій послався на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи при вирішенні спору, а також на невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, у зв`язку із чим просив скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити. В обґрунтування поданої скарги прокурор вказував на те, що вирішуючи спір у даній справі суд першої інстанції дійшов помилкових висновків щодо недоведеності прокурором обставин, за якими законодавець передбачає можливість витребування у добросовісного набувача спірної квартири. А саме, суд помилко вважав, що право власності Київської міської ради на спірну квартиру не доведено, у зв`язку із відсутністю доказів реєстрації права власності на неї за Київською міською радою, оскільки не враховано, що право власності на вказану квартиру набуте територіальною громадою у відповідності до законодавства та на підставі нормативно-правових актів, що в свою чергу підтверджувалося матеріалами справи. Крім того, судом не було враховано, що право власності на спірне нерухоме майно виникло у територіальної громади міста Києва до 2004 року, а тому відсутність реєстрації права власності за територіальною громадою в жодному разі не спростовує набуття нею такого права на спірний об`єкт нерухомості. Водночас, посилався на те, що вирішуючи спір у даній справі, місцевий суд також не надав належної оцінки обставинам щодо відсутності у ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру на підставі неіснуючого судового рішення та відповідно відсутності у останнього будь-яких прав на розпорядження таким майном. У зв`язку із чим, не правильно застосував до спірних відносин положення ст.ст.203, 215, 317, 319, 658 ЦК України, оскільки укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір купівлі-продажу від 18.12.2012 має бути визнаний недійсним у судовому порядку. Прокурор у поданій апеляційній скарзі зазначив, що відчуження спірної квартири повинно було відбуватись в рамках приватизаційної процедури, за наявності рішення уповноваженого органу, однак процедура приватизації спірного майна не проводилась, рішення про відчуження такого об`єкту нерухомості власником не приймалось, а первинна реєстрація права власності проведена за ОСОБА_1 на підставі ухвали суду, яка судом не приймалась, а отже вказана квартира підлягала витребуванню на користь територіальної громади міста Києва відповідно до п.3 ч.1 ст.388 ЦК України від останнього набувача, тобто ОСОБА_3 . Тому, оскільки ухвала суду, на підставі якої було проведено первинну реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_1 не постановлювалась, то відповідно такого судового рішення не існує, воно не створило юридичних наслідків та не може бути правовою підставою для визнання права власності на спірну квартиру за першим набувачем. Вказані обставини прямо свідчили про те, що спірне майно вибуло з власності територіальної громади міста Києва поза волею дійсного власника, а тому у суду були всі наявні підстави для задоволення позову. Крім того, вказав на неправильність висновків суду першої інстанції про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод внаслідок витребування спірного майна від добросовісного набувача, оскільки прокурором в ході розгляду справи було доведено, що звернення до суду із позовом у цій справі спрямоване на задоволення легітимної мети, яка полягає у відновленні законності, поверненні у власність територіальної громади комунального майна (квартири), яке незаконно вибуло з власності територіальної громади міста Києва на підставі ухвали суду, яка судом не ухвалювалась. У судовому засіданні суду апеляційної інстанції прокурор Константинова І.В., представник позивача Харитонов М.С. підтримали подану апеляційну скаргу та просили суд про її задоволення, посилаючись на обставини, що викладені у ній. Представники відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_6 та відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_7 у судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечували та просили суд відмовити у її задоволенні, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 лютого 2021 року залишити без змін, з огляду на заперечення, що були викладені ними у поданих відзивах на апеляційну скаргу. Третя особа ОСОБА_8 у судовому засіданні підтримала подану прокурором апеляційну скаргу та просила суд про її задоволення. Відповідач ОСОБА_1 за викликом у судове засідання не з`явився, про час, дату та місце розгляду справи повідомлявся апеляційним судом у відповідності до вимог закону. При цьому, жодних заяв, або ж клопотань з приводу відкладення судового засідання від останнього на адресу суду не надходило. Своїм правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу не скористався. За таких обставин, суд апеляційної інстанції на підставі положень ч.2 ст.372 ЦПК України вважав за можливе провести розгляд справи за відсутності нез`явившогося відповідача ОСОБА_1 . Неявка вказаної особи в судове засідання не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явилися у судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне. Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Згідно вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. У відповідності до положень ч.ч.1,2 ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. Переглянувши в апеляційному порядку оскаржуване рішення у даній справі в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вищевказаним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає не в повній мірі. Так, відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції посилався на неможливість встановлення обставин, на які посилався прокурор та які були викладені у протоколах допиту свідків в межах кримінального провадження №12012110100001133, оскільки відсутній вирок суду за наслідками розгляду вказаного кримінального провадження, що у встановленому порядку набрав законної сили. Водночас, суд першої інстанції не убачав підстав вважати, що територіальна громада міста Києва, яку представляє Київська міська рада є власником спірного нерухомого майна, так як відсутні відомості, що за територіальною громадою міста Києва реєструвалось право власності. При цьому, суд не убачав доведеними позивачем обставини, з якими законодавець передбачає можливість витребування у добросовісного набувача спірної квартири контексті положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод. З такими висновками частково погоджується й суд апеляційної інстанції. Судом встановлено, що 21.07.2013 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу квартири, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Осипенко Д.О., за умовами якого ОСОБА_2 (продавець) передала у власність, а ОСОБА_3 (покупець) прийняв та оплатив квартиру АДРЕСА_1 . При цьому, у договорі вказано, що ОСОБА_2 стверджує, що є власником квартири на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар К.Ю. 18.12.2012 (а.с.21-22, т.1). Згідно наявної в матеріалах справи копії договору купівлі-продажу квартири від 18.12.2012, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар К.Ю., ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_2 вищевказану квартиру. У вказаному договорі зазначено, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 у ОСОБА_1 виникло на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 30.11.2007 (а.с.17-20, т.1). В матеріалах справи наявна копія ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 30 листопада 2007 року у справі №2-893/07р. за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ спільного сумісного майна, якою затверджено укладену між сторонами мирову угоду. Як вбачається з даного документу, за ОСОБА_1 визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1 (а.с.15, т.1). Звертаючись до суду із позовом у даній справі, прокурор вказував, що вищевказаний договір купівлі-продажу від 18.12.2012, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є недійсним, оскільки не відповідає вимогам ст.ст.203, 207, 215 ЦК України. Вважаючи, що вказаний правочин є недійсним, прокурор посилався на відповідь Гребінківського районного суду Полтавської області, згідно якої на розгляд до останнього не надходила та відповідно не розглядалась справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ спільного сумісного майна. Водночас, прокурор посилався на покази ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , надані в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні №12012110100001133 від 14.12.2012 за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ч.4 ст.190 КК України, у відповідності до яких вони не мали наміру вчиняти будь-які правочини щодо спірного майна. Згідно долученої до позовної заяви копії відповіді Гребінківського районного суду Полтавської області від 30.01.2013 за №2-669, справа №2-893/07 від 30.11.2007 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ спільного сумісного майна протягом 2007 року до Гребінківського районного суду Полтавської області не надходила та не розглядалася (а.с.16, т.1). Аналогічна за змістом відповідь була надана Гребінківським районним судом Полтавської області 31.10.2016 на запит Керівника Київської місцевий прокуратури №10 (а.с.171, т.1). Відповідно до наданої суду копії витягу з кримінального провадження №12012110100001133 від 21.07.2014 убачається, що 14.12.2012 зареєстрована заява ОСОБА_8 про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.190 КК України. Згідно фабули вказаного витягу, зокрема, зазначено, що невстановлена особа подала до БТІ м.Києва ухвалу Гребінківського районного суду Полтавської області, яка не відповідає дійсності, від 30 листопада 2007 року про поділ спільного сумісного майна (а.с.7, т.1). З витягу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майн, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 13.06.2015 убачається, що 28.11.2012 було здійснено реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 30 листопада 2007 року. 28.12.2012 здійснено реєстрацію переходу прав власності на вказану квартиру за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 18.12.2012, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар К.Ю. (а.с.45, т.1). Так, згідно із статтею 15 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до частини другої статті 2 ЦК України одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК України набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Одним із таких органів є прокуратура, на яку покладено функції представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених законом. Так, статтею 143 Конституції України встановлено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності. Аналогічні положення закріплюються і статтею 327 Цивільного кодексу України. Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. У відповідності до положень статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Відповідно до п.1 постанови Кабінету Міністрів України № 311 від 05 листопада 1991 року «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» затверджено Перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). Рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 10.06.1991 за №433 «Про внесення змін в плануванні квартир будинку капремонту по АДРЕСА_3 » згідно ст.101 ЖК УРСР ОСОБА_9 з родиною з 2 осіб (вона, чоловік дочки ОСОБА_10 ) відселено тимчасово та надано після ремонту будинку АДРЕСА_3 ізольовану двокімнатну квартиру АДРЕСА_4 . (а.с.33-120, т.2). 16.12.1991 виконавчим комітетом Ленінської районної ради народних депутатів м.Києва на підставі рішення виконкому Ленінської районної Ради депутатів трудящих №433 від 10.06.1991 ОСОБА_9 з родиною із двох осіб було видано ордер №40/91 на право тимчасового проживання в квартирі АДРЕСА_1 житловою площею 28,7 кв.м на час капітального ремонту будинку АДРЕСА_3 (а.с.10, т.1). Судом було встановлено, що на підставі рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13.01.1992 за №26 «Про формування комунального майна міста та районів» було затверджено перелік комунального майна, яке перебуває у власності міста, зокрема, житловий будинок маневреного фонду, що розташований по АДРЕСА_6 (а.с.37-44, т.2) Згідно листа Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 30.09.2011 за №19-П-1774 вищевказана квартира належала до комунальної власності та під час проведення КП «ЖЕК «Центральна» кампанії з переукладання договорів із споживачами житлово-комунальних послуг у відповідності до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 20.05.2009 №529 підприємством здійснилась інвентаризація та оновлення бази даних щодо споживачів, в результаті чого було встановлено, що відповідальний наймач у квартирі АДРЕСА_1 відсутній у зв`язку із смертю власника особового рахунку (а.с.8, т.1). Листом КП Житлово-експлуатаційна контора «Центральна» Шевченківської районної у м.Києві ради від 25.07.2012 за №666 було повідомлено, що вищевказана квартира знаходиться у комунальній власності. Згідно з ордером №40/19 на право тимчасового проживання ОСОБА_9 з родиною в кількості двох осіб була надана зазначена квартира на час проведення капітального ремонту будинку АДРЕСА_3 (на даний час Хмельницького). На теперішній час гр. ОСОБА_9 померла, наразі у квартирі зареєстрованих осіб немає (а.с.30, т.2). З відповіді Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 24.01.2017, наданої на запит керівника Київської місцевої прокуратури №10, убачається, що на підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.12.2010 №1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві», додатку №3 до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 31.01.2011 №121 «Про реалізацію районними в місті Києві державними адміністраціями окремих повноважень», розпорядженням Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 09.02.2011 №80 «Про закріплення майна за Комунальним підприємством «Керуюча дирекція», комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» є балансоутримувачем житлових будинків комунальної власності територіальної громади м. Києва у Шевченківському районі, в тому числі і житлового будинку АДРЕСА_6 . Також з відповіді вбачається, що з 01.11.2001 орган приватизації Шевченківського району станом на 26.01.2017 не проводив приватизацію квартири АДРЕСА_1 (а.с.184-185, т.2). Так, однією з підстав відмови у позові суд першої інстанції зазначив недоведеність належності спірного майна до комунальної власності міста Києва. Однак, судом, усупереч вимогам ст.ст.89, 264 ЦПК України не було враховано, що вищевказаним рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13.01.1992 за №26 житловий будинок маневреного фонду, що розташований по АДРЕСА_6 включений до переліку об`єктів прав комунальної власності територіальної громади міста Києва. При цьому, з дня набрання чинності Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація спірної квартири, що розташована у вищевказаному будинку, також не проходила, рішення про приватизацію відповідним органом не приймалось. Крім того, за даними Київського міського бюро технічної інвентаризації первинна реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_1 була проведена за ОСОБА_1 на підставі ухвали Гребінківського райсуду Полтавської області 30.11.2007. Від ОСОБА_1 право власності на квартиру перейшло і зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 18.12.2012 (а.с.39, т.1). Відповідно до листа Департаменту будівництва та житлового забезпечення Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 13.05.2019 за №056/93-9986 право власності за територіальною громадою міста Києва на вищевказану квартиру не реєструвалось (а.с.168, т.2). Статтею 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності, зокрема, на нерухоме майно. Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно, державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом. За змістом статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно з правовим висновком Верховного Суду України від 24 червня 2015 року, викладеного в постанові у справі №6-318цс15, відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти. Відповідно до положень частини другої статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ. В статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній на момент видачі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.12.2010 №1112 та розпорядженням Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 09.02.2011 №80) наведено визначення поняттю «державна реєстрація речових прав на нерухоме майно», згідно з яким, державна реєстрація це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно із положеннями частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації. Отже, право власності на збудоване до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (03 серпня 2004 року) нерухоме майно набувається в порядку, який існував на час його будівництва, а не виникає у зв`язку із здійсненням державної реєстрації права власності на нього в порядку, передбаченому цим законом, як офіційного визнання державою такого права, а не підставою його виникнення. Тобто, речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до набрання чинності цим законом, визнаються дійсними, якщо на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації. Частиною першою статті 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Крім того, згідно з частинами першою та другою статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ. Водночас, Цивільний кодекс Української PCP 1963 року не передбачав такого інституту права як державна реєстрація прав власності - державний житловий фонд. Зважаючи на вказане, посилання суду першої інстанції на відсутність державної реєстрації права власності за територіальною громадою міста Києва згідно вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», є безпідставним, оскільки таке право виникло задовго до прийняття та набрання чинності указаним Законом. Крім того, як зазначив Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у своїй постанові від 10 травня 2018 року у справі №910/15993/16, у свою чергу, державна реєстрація це не підстава набуття права власності, а засвідчення державою вже набутого особою права власності, і не можливо ототожнювати факт набуття права власності з фактом державної реєстрації. При дослідженні обставин існування в особи права власності, необхідним є, перш за все, встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки факт реєстрації права власності є лише елементом юридичного складу, який тягне виникнення права власності, а не підставу його набуття. Сама по собі реєстрація права не є підставою виникнення права власності, оскільки такої підстави закон не передбачає. Водночас, у відповідності до положень до пункту 7 статті 92 Конституції України правовий режим власності визначається виключно законами України. Відповідно до статті 41 Конституції України та статті 319 Цивільного кодексу України право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна. Стаття 321 ЦК України встановлює принципи непорушності права власності. Відповідно до цієї норми право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Статтею 327 ЦК України передбачено, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді і управління цим майном здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. Згідно зі статтею 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. До компетенції рад віднесено питання прийняття рішень щодо розпорядження та правової природи комунального майна (п.30 ч.1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Відповідно до ч.1 ст.24 ГК України управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки здійснюється через систему організаційно-господарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб`єктів господарювання, які належать до комунального сектора економіки і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління. Указані норми матеріального права визначають режим здійснення права власності територіальними громадами. Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, суд убачає, що спірна квартира у даній справі не була приватизованою, перебувала в комунальній власності територіальної громади міста Києва та нікому з часу смерті наймача в установленому законом порядку не надавалась. Отже, висновки суду про недоведеність факту належності спірної квартири до комунальної власності територіальної громади міста Києва не відповідають дійсним обставинам справи. Відтак, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції помилково послався на недоведеність позивачем його права власності на спірну квартиру АДРЕСА_1 , адже відсутність реєстрації за позивачем права власності на спірну квартиру, яка була об`єктом комунальної власності не свідчить про те, що вказана квартира не була власністю територіальної громади. У зв`язку із викладеним, колегія суддів повністю погоджується з доводами апеляційної скарги у частині помилковості висновків суду першої інстанції про відсутність доказів на підтвердження права власності на спірну квартиру за територіальною громадою міста Києва. Проте, як було правильно встановлено судом першої інстанції, та що не заперечувалося сторонами ОСОБА_3 , як нинішній власник спірної квартири, є добросовісним набувачами спірного нерухомого майна, оскільки до придбання спірної квартири він зробив всі можливі перевірки в державних реєстрах об`єкту нерухомості і мав «правомірні очікування»/«законні сподівання» вчиняти певні дії по покупці нерухомості відповідно до виданого державними органами витягів з державного реєстру прав на нерухоме майно і у нього не було жодної підстави вважати ці угоди ризикованими та сумнівними. Узагальнюючи захист порушеного права шляхом застосування статей 330, 388 ЦК України, Верховний Суд у постанові від 20 травня 2020 року у справі №522/11473/15 (провадження №61-47178св18) дійшов наступного правового висновку: «віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. У статті 41 Конституції України, статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником правочину. Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Положення частини першої статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин». Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Вирішуючи аналогічну справу, Верховний Суд у постанові від 13 листопада 2019 року у справі №645/4220/16 (провадження №61-19921св18) дійшов наступного висновку, а саме, «стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, №19336/04, §166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року). Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява №29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява №43768/07)). Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, №7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, №47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року). Європейський суд з прав людини вказує, що заявниця втратила право власності на квартиру після того, як в ході судового розгляду було встановлено, що ОСОБА_11, який продав квартиру заявниці, набув її на підставі підробленого заповіту. Існувало, як мінімум, два рівня гарантій в справі перед тим, як квартира перейшла до ОСОБА_11 як спадкоємця ОСОБА_12, відповідно до внутрішньодержавного законодавства. По-перше, існував обов`язок нотаріуса переконатися, що перехід права власності на квартиру ОСОБА_11 стався відповідно до закону при розгляді і задоволенні заяви ОСОБА_11 про визнання його спадкоємцем ОСОБА_12 . По-друге, міський комітет розглянув документи, представлені ОСОБА_11 для реєстрації його права власності на квартиру, з метою забезпечення дотримання відповідного законодавства та законності правочину, а також видав свідоцтво про право власності ОСОБА_11 Влада Російської Федерації не надали жодних пояснень щодо нездатності нотаріуса або міського комітету виявити шахрайство в діях Яр . В своїх доводах влада Російської Федерації нічого не вказувала про те, коли і як обман був виявлений, або коли кримінальну справу стосовно дій ОСОБА_11 було порушено. З огляду на, що ОСОБА_11 був визнаний винним в шахрайстві 06 червня 2001 року, і його засудженню передувало розслідування у цій справі і судовий розгляд, представляється, що кримінальну справу про шахрайство про набуття ОСОБА_12 квартири ОСОБА_11 практично збіглося з його визнанням як спадкоємця ОСОБА_12 і реєстрацією правочину щодо квартири, яка відбулася в червні 2000 року. Той факт, що влада розслідували дії ОСОБА_11 і в той же час дозволили йому продати квартиру заявниці, є приводом для занепокоєння Європейського Суду. Заявниця була позбавлена права власності на квартиру без компенсації і вона не могла розраховувати на отримання іншого житла від держави. Органи державної влади не забезпечили належної експертизи щодо законності правочинів з нерухомим майном. Проте заявниця не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено в зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном (ALENTSEVA v. RUSSIA, №31788/06, § 72 - 77, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року). Заявниця була позбавлена права власності на квартиру без компенсації і вона не могла розраховувати на отримання іншого житла від держави. Органи державної влади не забезпечили належної експертизи щодо законності правочинів з нерухомим майном. Проте заявниця не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено в зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном (ALENTSEVA v. RUSSIA, №31788/06, § 72 - 77, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року) Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку щодо відшкодування збитків, що завдані таким відчуженням. Отже, задоволення позовних вимог про витребування спірної квартири у особи, яка є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на неї буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Тому в задоволенні цих позовних вимог належить відмовити». До аналогічного висновку дійшов й Верховний Суд у постанові від 26 вересня 2019 року у справі №2-4352/11 (провадження №61-12731св18), у постанові 06 листопада 2019 року у справі №522/14454/15 (провадження №61-30883св18), у постанові від 13 листопада 2019 року у справі №645/4220/16 (провадження №61-1992св18), у постанові від 22 січня 2020 року у справі №520/7397/15 (провадження №61-6759 св18), у постанові від 27 травня 2020 року у справі №641/9904/16 (провадження №61-22378св19), у постанові від12 серпня 2020 року у справі №522/21850/15 (провадження № 61-10018св18), у постанові від 16 грудня 2020 року у справі №496/3663/16 (провадження № 61-5696св19). Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, правові висновки Верховного Суду, з`ясовуючи приведені вище обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, дослідивши наявні у справі докази, у тому числі додані до апеляційної скарги, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що вимоги прокурора є непропорційним втручанням держави в мирне володіння належним ОСОБА_3 спірним нерухомим майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, позбавлення його як добросовісного набувача права на спірну квартиру без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування є порушенням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини. Тому, у даному випадку задоволення позовних вимог про витребування спірного нерухомого майна, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку у зв`язку з придбанням цього майна з урахуванням ринковою, дійсною вартістю на нього буде покладено індивідуальний та надмірний тягар внаслідок втручання держави у мирне володіння майном, набутого ним у встановленому законом порядку, а саме, спірною квартирою у даній справі. Водночас судом враховано, що окрім спірної квартири у ОСОБА_3 іншого помешкання, придатного до проживання у м.Києві немає. При цьому, суд першої інстанції при вирішенні даного спору та з`ясування питання щодо можливості визнання доведеним заявлених позивачем посилань щодо показів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у кримінальному провадженні №12012110100001133 від 14.12.2012 про відсутність у останніх наміру укладання оспорюваного договору купівлі-продажу квартири, правильно акцентовано увагу на відсутності відповідного вироку в рамках вказаного кримінального провадження. Так, доказами, в розумінні статті 76 ЦПК України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою, відповідно до ч. 6 ст. 82 ЦПК України. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України. Під час розгляду справи не було встановлено обставин, які б свідчили про наявність вироку суду за наслідками розгляду кримінального провадження за №12012110100001133, який набрав чинності, а тому підстави для визнання встановленими обставини викладені свідками у кримінальному провадженні у суду відсутні. Тому, з урахуванням зроблених як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій висновків щодо відсутності підстав для задоволення позову у даній справі, колегія суддів вважає за необхідне змінити оскаржуване рішення в його мотивувальній частині, оскільки судом першої інстанції було помилково зроблено висновки щодо недоведеності позивачем свого права на звернення до суду із даним позовом з підстав ненадання доказів належності на праві власності територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради спірної квартири, у зв`язку із відсутності доказів відповідної реєстрації права власності. Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норми матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. У відповідності до ч.4 ст.376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. З огляду на наведене мотивувальна частина рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 лютого 2021 року підлягає зміні в частині виключення правових підстав відмови у задоволенні позову Першого заступника прокурора Шевченківського району міста Києва, поданого в інтересах держави в особі Київської міської ради, з підстав недоведеності факту належності на праві власності територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради спірної квартири АДРЕСА_1 , а також зміні шляхом доповнення мотивувальної частини рішення висновками щодо порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, у разі задоволення позову та покладення на добросовісного набувача індивідуального та надмірного тягаря внаслідок втручання держави у мирне володіння майном, набутого ним у встановленому законом порядку. Оскільки суд апеляційної інстанції змінює оскаржене рішення, але виключно у частині мотивів його прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу Першого заступника керівника Київської міської прокуратури Нагальнюка Р. задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 лютого 2021 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повна постанова складена 04.10.2021. Судді: Л.Д. Поливач А.М. Стрижеус О.І. Шкоріна