Постанова 4815 № 569/13524/20

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 05 жовтня 2021 року м. Рівне Справа № 569/13524/20 Провадження № 22-ц/4815/1102/21 Головуючий у Рівненському міському суді Рівненської області: суддя Бучко Т.М. Рішення суду першої інстанції проголошено (вступна і резолютивна частини): о 12 год. 27 хв. 13.05.2021 у м. Рівне Рівненської області Повний текст рішення складено: 24.05.2021 Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ головуючий: суддя Хилевич С.В. судді: Боймиструк С.В., Ковальчук Н.М. учасники справи: позивач - Рівненська обласна державна адміністрація; відповідача - ОСОБА_1 ; представники учасників справи: позивача - адвокат Ганов Олександр Олександрович; відповідача - адвокат Король Вікторія Валеріївна; розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Король Вікторії Валеріївни на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 13 травня 2021 року у цивільній справі за позовом Рівненської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, завданої незаконним звільненням працівника, в с т а н о в и в: У серпні 2020 року до звернулася Рівненська обласна державна адміністрація (далі - Рівненська ОДА) з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, завданої незаконним звільнення працівника. Мотивуючи вимоги, вказувалося про те, що розпорядженням голови Рівненської ОДА ОСОБА_1 від 10 листопада 2017 року №312-к ОСОБА_2 звільнено з посади першого заступника голови Рівненської ОДА. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 13 серпня 2019 року, що набрало законної сили, визнано протиправними та скасовано розпорядження голови Рівненської ОДА від 23 серпня 2017 року, яким ОСОБА_2 було притягнуто до дисциплінарної відповідальності, а також його ж розпорядження від 23 жовтня 2017 року №285-к, поновлено ОСОБА_2 на посаді першого заступника голови Рівненської ОДА з 11 листопада 2017 року, стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_2 235 266, 86 гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 6 402 гривні судового збору. Вважає, що обставина незаконного звільнення ОСОБА_2 є встановленою судовим рішенням, що набрало законної сили, а тому не підлягає доказуванню. Платіжним дорученням Рівненської ОДА від 23 серпня 2019 року №430 перераховано на користь ОСОБА_2 235 266, 86 гривень і тією ж датою платіжним дорученням №433 сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у розмірі 64 296, 53 гривні. В подальшому рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 30 січня 2020 року з Рівненської ОДА на користь ОСОБА_2 стягнуто 67 031, 34 гривні середнього заробітку за час вимушеного прогулу за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі з 18 квітня 2019 року по 16 вересня 2019 року та 3 000 гривень судових витрат. Платіжними дорученнями від 11 березня 2020 року №86, від 02 квітня 2020 року №30124918 та від 03 квітня 2020 року №30322014 Рівненською ОДА виплачено на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 8 083, 22 гривні, 23 765, 13 гривень та 35 182, 99 гривень. Оскільки відповідач припинив свої повноваження як голови Рівненської ОДА 26 червня 2019 року, тому відповідно до пункту 8 ст. 134 КЗпП України у нього виник обов`язок, який кореспондується із правом позивача на стягнення понесених витрат, на сплату 323 905, 95 гривень, що складається із 235 266, 86 гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 11 листопада 2017 року по 17 квітня 2019 року, 51 758, 71 гривень єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, 30 229, 82 гривні середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 18 квітня 2019 року по 26 червня 2019 року та 6 650, 56 гривень єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування. Рішенням Рівненського міського суду від 13 травня 2021 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Рівненської ОДА 178 276, 76 гривень у рахунок відшкодування шкоди, завданої у зв`язку з оплатою незаконно звільненому працівнику часу вимушеного прогулу, та 2 733, 60 гривень судових витрат. В задоволенні решти позову відмовлено. У поданій апеляційній скарзі відповідач покликається на незаконність та необґрунтованість оскаржуваного рішення, які полягали у неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, невідповідності висновків суду обставинам справи, порушенні норм процесуального права і неправильному застосуванні норм матеріального права. На її обґрунтування зазначалося про неврахування судом тих обставин, що правовою позицією, яка висловлена Верховним Судом у постанові від 24 жовтня 2018 року у справі №200/14798/15-ц, передбачається необхідність залучення до участі у справі про визнання незаконними і скасування наказів про притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності як третьої особи ОСОБА_1 . При цьому посилається на ст. 237 КЗпП України та постанову Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №303/988/16-ц, що вказують про преюдиційність обставин, які встановлені судовим рішенням, що матиме істотне значення для вирішення цієї справи. Тобто позивач був зобов`язаний довести обставини, на які він покликається як на підставу своїх вимог, а не посилатися на судове рішення, яким стягнуто середній заробіток з роботодавця на користь працівника. Тому вважає, що обставини, встановлені судовими рішеннями Рівненського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2019 року та Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 серпня 2019 року, яким залишено без змін судове рішення першої інстанції, не є преюдиційними для цієї справи. Також відповідач не погоджувався із висновками суду про покладення на ОСОБА_1 матеріальної відповідальності за незаконне звільнення ОСОБА_2 , адже трудове законодавство не передбачає персональної відповідальності службової особи у незаконному звільненні працівника для покладення відповідальності за шкоду, завдану підприємству, установі, організації через сплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Крім іншого, заявник не згоден і з твердженнями про відхилення доводів відповідача щодо встановлення вини ОСОБА_1 у незаконному звільненні працівника, оскільки позивачем не доведено його вини. При цьому посилається, що відповідні розпорядження про звільнення ОСОБА_2 було підготовлено юридичним відділом та відділом кадрів Рівненської ОДА, а не особисто ОСОБА_1 . Також звільнення ОСОБА_2 було проведене не з ініціативи відповідача, а за результатами розгляду подання дисциплінарної комісії з розгляду дисциплінарних справ апарату Рівненської ОДА в порядку ст. 73 Закону України "Про державну службу". Помилковим вважає вказівку суду про вирішення спору на підставі ст. 1191 ЦК України, тоді як правовідносини виникли з законодавства про працю. Заявник також звертає увагу на сплив річного строку звернення до суду за вирішенням трудового спору, адже з урахуванням ч. 3 ст. 233 КЗпП України 13 серпня 2019 року - дата ухвалення Восьмим апеляційним адміністративним судом свого судового рішення є початком перебігу зазначеного строку, а позивач звернувся із відповідним позовом поза межами цього строку - 21 серпня 2020 року. З наведених міркувань просить рішення суду першої інстанції скасувати, постановивши нове - про відмову Рівненській ОДА у задоволенні вимог до ОСОБА_1 . У поданому відзиві Рівненська ОДА, вважаючи оскаржуване рішення законним і обґрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - відхилити. При цьому посилається на те, що доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не заслуговують на увагу. Вважає, що доводи апеляційної скарги про недоведеність позову безпідставні, адже обставини, що встановлені попередніми судовими рішеннями, є преюдиційними при вирішенні цієї справи. Позивач також вказує на існування рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 28 березня 2016 року, де вирішувалися подібні правовідносини. Тому вважає, що з відповідача повинно бути стягнуто 235 266, 86 гривень спірної суми. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи заявника, колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги. Як з`ясовано судом попередньої інстанції, Указом Президента України №177/2016 від 28 квітня 2016 року ОСОБА_1 призначено головою Рівненської ОДА, а відповідно до розпорядження №140-к від 29 квітня 2016 року він з того ж числа приступив до виконання повноважень голови Рівненської ОДА. Розпорядженням голови Рівненської ОДА №77-к від 02 квітня 2014 року за погодженням з Кабінетом Міністрів України ОСОБА_2 призначено на посаду першого заступника голови Рівненської ОДА. Розпорядженням голови Рівненської ОДА №162-к від 29 квітня 2016 року ОСОБА_2 продовжено повноваження на посаді першого заступника голови Рівненської ОДА. На підставі розпоряджень голови Рівненської ОДА №233-к від 23 серпня 2017 року "Про застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_2 ", №285-к від 23 жовтня 2017 року "Про внесення змін до розпорядження голови облдержадміністрації від 23 серпня 2017 року №233-к" та №312-к від 10 листопада 2017 року "Про звільнення ОСОБА_2 " ОСОБА_2 звільнено з посади першого заступника голови Рівненської ОДА. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2019 року, залишеним без змін Восьмим апеляційним адміністративним судом 13 жовтня 2019 року, позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано протиправним і скасовано розпорядження голови Рівненської ОДА "Про застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_2 " №233-к від 23 серпня 2017 року. Визнано протиправним та скасовано розпорядження голови Рівненської ОДА "Про внесення змін до розпорядження голови облдержадміністрації від 23 серпня 2017 року №233-к" №285-к від 23 жовтня 2017 року. Визнано протиправним та скасовано пункт 1 розпорядження голови Рівненської ОДА "Про звільнення ОСОБА_2 " від 10 листопада 2017 року №312-к. Поновлено ОСОБА_2 на посаді першого заступника голови Рівненської ОДА з 11 листопада 2017 року. Стягнуто із Рівненської ОДА на користь ОСОБА_2 235 266, 86 гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 11 листопада 2017 року по 17 квітня 2019 року та 640 гривень судового збору. В подальшому, 23 серпня 2019 року, позивачем було сплачено на користь ОСОБА_2 235 266, 86 гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що сторонами не заперечується і підтверджується платіжним дорученням №430 від того ж числа. На підставі Указу Президента України №426/2019 від 24 червня 2019 року "Про звільнення ОСОБА_1 з посади голови Рівненської обласної державної адміністрації" та розпорядження голови Рівненської ОДА від 26 червня 2019 року №60-к "Про ОСОБА_1 " відповідач припинив виконувати повноваження голови Рівненської ОДА з 26 червня 2019 року. Вважаючи, що ОСОБА_1 порушив суб`єктивні права роботодавця через сплату на користь незаконно звільненого працівника грошових коштів, у серпні 2020 року до суду звернулася Рівненська ОДА з позовом до відповідача про відшкодування завданої шкоди. Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив із часткової доведеності та обґрунтованості вимог позивача, оскільки внаслідок рішення ОСОБА_1 , як службової особи, про звільнення працівника, з вини якої було завдано шкоди позивачу шляхом виплати на користь ОСОБА_2 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, Рівненській ОДА було заподіяно матеріальних збитків. Тому позов частково задоволено через відрахування податків та інших обов`язкових платежів і стягнуто на користь позивача 178 276, 76 гривень. При цьому судом відхилено вимоги Рівненської ОДА про стягнення з ОСОБА_1 на користь Рівненської ОДА 52 606, 25 гривень податку з доходів фізичних осіб, 4 383, 85 гривень військового збору, 51 758, 71 гривню єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, 30 229, 82 гривні частини середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі та 6 650, 56 гривень єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування Проте з такими висновками погодитися не можна. Згідно із ч.ч. 1-3 ст. 130, п. 8 ч. 1 ст. 134, ч.ч. 1, 3 ст. 136, ст. 237 КЗпП України працiвники несуть матерiальну вiдповiдальнiсть за шкоду, заподiяну пiдприємству, установi, органiзацiї внаслiдок порушення покладених на них трудових обов`язкiв. При покладеннi матерiальної вiдповiдальностi права i законнi iнтереси працiвникiв гарантуються шляхом встановлення вiдповiдальностi тiльки за пряму дiйсну шкоду, лише в межах i порядку, передбачених законодавством, i за умови, коли така шкода заподiяна пiдприємству, установi, органiзацiї винними протиправними дiями (бездiяльнiстю) працiвника. Ця вiдповiдальнiсть, як правило, обмежується певною частиною заробiтку працiвника i не повинна перевищувати повного розмiру заподiяної шкоди, за винятком випадкiв, передбачених законодавством. За наявностi зазначених пiдстав i умов матерiальна вiдповiдальнiсть може бути покладена незалежно вiд притягнення працiвника до дисциплiнарної, адмiнiстративної чи кримiнальної вiдповiдальностi. Відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, уставної, організації, у випадках, коли, зокрема, службова особа винна у незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу. Покриття шкоди працiвниками в розмiрi, що не перевищує середнього мiсячного заробiтку, провадиться за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, керiвниками пiдприємств, установ, органiзацiй та їх заступниками - за розпорядженням вищестоящого в порядку пiдлеглостi органу шляхом вiдрахування iз заробiтної плати працiвника. У рештi випадкiв покриття шкоди провадиться шляхом подання власником або уповноваженим ним органом позову до районного, районного у мiстi, мiського чи мiськрайонного суду. Суд покладає на службову особу, винну в незаконному звiльненнi або переведеннi працiвника на iншу роботу, обов`язок покрити шкоду, заподiяну пiдприємству, установi, органiзацiї у зв`язку з оплатою працiвниковi часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов`язок покладається, якщо звiльнення чи переведення здiйснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рiшення суду про поновлення на роботi. Як видно з матеріалів справи, на момент пред`явлення у серпні 2020 року позову Рівненською ОДА ОСОБА_1 , починаючи з 26 червня 2019 року, припинив виконувати обов`язки голови Рівненської ОДА і з того ж дня вже не перебував у трудових відносинах з роботодавцем. Тобто жодного конфлікту інтересів між сторонами у справі, що виключало би можливість заявлення вимог до суду установою і свідчило би про необхідність застосування норми ч. 4 ст. 136 КЗпП України, не існувало і не могло бути. За правилами ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Так, з постанови Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі №371/1165/16-ц вбачається, що за приписами ст. 237 КЗпП України на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, покладається обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації лише у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи. Відшкодування інших витрат законодавством України не передбачено. Приходячи до переконання про задоволення апеляційної скарги, колегія суддів також бере до уваги правову позицію, що висловлена у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі №200/14798/15-ц, яка вказує, що тлумачення вимог ст. 237 КЗпП України та ст. 35 ЦПК України 2004 року (аналогічне положення міститься у ст. 53 ЦПК України в редакції 2017 року) з огляду на можливість покладення персональної відповідальності за незаконне застосування до працівника дисциплінарних стягнень на посадову особу, якою видано акт про застосування заходу стягнення, дає підстави для висновку про необхідність її залучення до участі у справі про визнання незаконними та скасування наказів про притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності як третьої особи. Результати розгляду трудового спору щодо необґрунтованого застосування роботодавцем до працівника стягнень за порушення трудової дисципліни з огляду на конструкцію норми ст. 237 КЗпП України можуть мати наслідки для покладення на службову особу, винну у незаконному звільненні працівника, обов`язку з покриття шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації після оплати працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Правовий висновок, що зафіксований у постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №303/988/16-ц, засвідчив, що відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України від 18.03.2004 року (аналогічне положення міститься і в ч. 4 ст. 82 ЦПК України в редакції 2017 року), обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Оскільки відповідач не брав участі у справах за позовами ОСОБА_2 до Рівненської ОДА про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і середнього заробітку за затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі, тому судове рішення, ухвалене за наслідками розгляду справи, не має преюдиційного значення для вирішення цієї справи. Наведене означає, що у цій справі позивач повинен довести обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, зокрема щодо розміру середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі. Розмір такого заробітку визначається Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100. Однак позивач не надав суду належних і допустимих доказів щодо розміру відшкодування шкоди, яку він просив стягнути з відповідача. За змістом пункту 8 ст. 134 та ст. 237 КЗпП України, матеріальна відповідальність службової особи у повному розмірі шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв`язку з середнього заробітку за час вимушеного прогулу можлива лише за наявності вини такої особи. Колегією суддів звертається увага на те, що на а.с. 10-21, т.1, і на а.с. 22-36, т. 1, містяться копії рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2019 року і постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 серпня 2019 року у справі №87/1343/17. Так, рішенням суду першої інстанції поновлено ОСОБА_2 на попередньо займаній посаді першого заступника голови Рівненської ОДА та стягнуто 235 266, 86 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а постановою апеляційного суду залишено в силі зазначене судове рішення. В подальшому, 30 січня 2020 року, Рівненський окружний адміністративний суд своїм рішенням, що набрало законної сили, стягнуто із Рівненської ОДА на користь ОСОБА_2 67 031, 34 гривні середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі за період з 18 квітня 2019 року по 16 вересня 2019 року та 3 000 гривень судових витрат (а.с. 37-47, т. 1). Очевидним є те, що ОСОБА_1 участі у даних справах узагалі не брав, у т.ч. і як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Тому вбачаються достатніми підстави стверджувати, що обставини, які встановлені рішеннями суду першої інстанції, що набрали законної сили, не є преюдиційними при вирішенні цієї справи - за позовом Рівненської ОДА до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди. Норми статей 12 і 81 ЦПК України вказують, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Між тим, об`єктивних і переконливих доказів про те, що саме з вини ОСОБА_1 було завдано установі матеріальної шкоди у розмірі заявлених позивачем у відзиві на апеляційну скаргу 235 266, 86 гривень Рівненською ОДА надано не було, а матеріали справи їх не містять. Не містять матеріали справи і розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зробленого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100. Отже, в позові про відшкодування відповідачем на користь Рівненської ОДА матеріальної шкоди слід відмовити. Як убачається, при вирішенні спірних правовідносин суд першої інстанції уваги на наведені обставини не звернув, що призвело до ухвалення рішення, яке не може залишатися чинним. Щодо доводів апеляційної скарги про сплив строку звернення за вирішенням трудового спору, а тому й відмову в позові з цієї підстави, то правила про цей вид матеріально-правового строку повинні застосовуватися лише тоді, коли буде доведено існування самого суб`єктивного права. Тому в разі відсутності такого права або коли воно ніким не порушене, позов не підлягає задоволенню не з причин спливу строку звернення за вирішенням трудового спору, а по суті заявленої вимоги. Не можна погодитися також з аргументами позивача про існування рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 28 березня 2016 року, оскільки в Україні діє нормативна система права, яка не передбачає обов`язковості судових рішень при вирішенні справи у подібних правовідносинах, де учасники процесу участі не брали, крім випадків, зазначених у ч. 4 ст. 263 ЦПК України. Решта доводів Рівненської ОДА на заперечення проти апеляційної скарги є необґрунтованими і на увагу колегії суддів не заслуговують. Перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції забезпечує виконання головного завдання appelatio - дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Ця гарантія полягає в тому, що сам факт другого розгляду дозволяє уникнути помилки, що могла виникнути при першому розгляді. Апеляція, по суті, є надання новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. У справі "Рябих проти Росії" (заява №52854/99, рішення від 24 липня 2003 року) Європейський суд з прав людини зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ст. 6 § І Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має тлумачитися в світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із основних аспектів верховенства права є принцип юридичної певності, який, серед іншого, вимагає, щоб остаточні рішення судів не могли бути поставлені під сумнів. Правова певність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Цей принцип наполягає на тому, що жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого і обов`язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи. Повноваження судів вищої ланки переглядати рішення мають використовуватися для виправлення судових помилок, помилок у здійсненні правосуддя, а не заміни рішень. Підставою для скасування оскаржуваного рішення та прийняття нової постанови - про відмову Рівненській ОДА в позові до ОСОБА_1 відповідно до пункту 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права. В силу положень ст. 141 ЦПК України сплачений заявником і документально підтверджений судовий збір при поданні апеляційної скарги у розмірі 4 011, 23 гривні підлягає стягненню з позивача на користь ОСОБА_1 . Щодо стягнення із Рівненської ОДА 25 000 гривень витрат на правничу допомогу, про що зазначається у заяві представника відповідача - адвоката Король В.В., то з їх розміром погодитися не можна. Так, відповідно до ст.ст. 1, 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договором про надання правової допомоги. Рішення Європейського суду з прав людини від 23 січня 2014 року у справі "EastAlliance Limited про ти України" (заява №19336/04, п. 269) вказує, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. 19 лютого 2020 року Великою Палатою Верховного Суду прийнято додаткову постанову у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19), де зазначено таке. Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом з тим, чинне цивільне процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. За змістом ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: -розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. -розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Відповідно до частини третьої ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Відповідно до частини восьмої ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Підсумовуючи, можна зробити висновок, що Цивільним процесуальним кодексом України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1.) їх дійсність; 2.) необхідність; 3.) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до Цивільного процесуального кодексу України законодавцем принципово по-новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства. З огляду на викладене та зважаючи на те, що заява про відшкодування судових витрат подана напередодні вирішення цієї справи і до того ж без виклику учасників справи та їх представників, тобто позивач позбавлений можливості своєчасно подати свої заперечення проти неї, колегія суддів дійшла висновку про стягнення із Рівненської ОДА на користь ОСОБА_1 4 000 гривень понесених витрат на правничу допомогу. Даний розмір відповідає обставинам справи та вимогам закону, виходячи з критеріїв співмірності та реальності понесення витрат, їх необхідності і розумності з урахуванням складності спірних правовідносин. Керуючись ст. ст. 368, 376, 381-384, 388-391 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Король Вікторії Валеріївни задовольнити. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 13 травня 2021 рокускасувати. Рівненській обласній державній адміністрації відмовити в задоволенні позову до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, завданої незаконним звільненням працівника. Стягнути із Рівненської обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 4 011 (чотири тисячі одинадцять) гривень 23 копійки понесеного судового збору та 4 000 (чотири тисячі) гривень витрат на правничу допомогу, а всього 8 011 (вісім тисяч одинадцять) гривень. Позивач: Рівненська обласна державна адміністрація; адреса: майдан Просвіти, 1, м. Рівне 33028; код ЄДРПОУ: 13986712. Відповідач: ОСОБА_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 . Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Головуючий : С.В. Хилевич Судді: С.В.Боймиструк Н.М.Ковальчук