Постанова 4851 № 520/13768/2020

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 травня 2021 р. Справа № 520/13768/2020 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Спаскіна О.А., Суддів: П`янової Я.В. , Любчич Л.В. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державного установа "Харківський слідчий ізолятор" на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15.01.2021 року, головуючий суддя І інстанції: Севастьяненко К.О., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, по справі № 520/13768/2020 за позовом ОСОБА_1 до Державного установа "Харківський слідчий ізолятор" про зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної установи "Харківський слідчий ізолятор", в якому просив: - зобов`язати Державну установу «Харківський слідчий ізолятор» виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку при звільненні з 30.01.2016 по день остаточного розрахунку 18.09.2020, виходячи з розміру середньоденної заробітної плати 175,40 грн., за кожний день затримки розрахунку при звільненні. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 15.01.2021 позов задоволено. Зобов`язано Державну установу «Харківський слідчий ізолятор» виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку при звільненні з 30.01.2016 по день остаточного розрахунку 18.09.2020, виходячи з розміру середньоденної заробітної плати 175,40 грн., за кожний день затримки розрахунку при звільненні. Відповідач не погодився з таким рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15.01.2021 та прийняти нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Вказує на не відповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Відповідно до ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судовим розглядом встановлено, що з 06.02.2015 по 29.01.2016 позивач проходив службу в Харківській установі виконання покарань управління Державної пенітенціарної служби України в Харківській області (№27), після реорганізації та зміни назви Державна установа «Харківський слідчий ізолятор» на посаді інспектора відділу режиму і охорони. З 29.01.2016 позивача звільнено за власним бажанням. Однак, відповідно до ст. 116 КЗпП України відповідач не провів зі ОСОБА_1 остаточний розрахунок при звільненні та не виплатив всіх належних сум заробітної плати (грошового забезпечення). Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 24.03.2020 по справі № 610/1175/17 клопотання ОСОБА_1 про заміну первісного відповідача по справі № 610/1175/17- задоволено. Здійснено заміну відповідача - Харківської установи виконання покарань управління Державної пенітенціарної служби України в Харківській області (№27) код ЄДРПОУ 08564587 на Державну установу «Харківський слідчий ізолятор», код ЄДРПОУ 08564587. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Харківської установи виконання покарань управління Державної пенітенціарної служби України в Харківській області (№27) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії задоволено повністю, а саме: визнано незаконними дії Харківської установи виконання покарань управління Державної пенітенціарної служби України в Харківській області (27), щодо припинення виплати належної ОСОБА_1 суми індексації заробітної плати; зобов`язано Державну установу «Харківський слідчий ізолятор» виплатити ОСОБА_1 недоотриману суму індексації заробітної плати в період з 01.05.2015 по 29.01.2016 в сумі 6042,54 грн. На виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24.03.2020 по справі № 610/1175/17, відповідач здійснив остаточний розрахунок 18.09.2020, що підтверджується випискою по картковому рахунку ОСОБА_1 відкритого у Філії - Харківського обласного управління АТ «Ощадбанк» вул. Соборна 90, м. Балаклія, Харківська область. Тобто остаточний розрахунок з позивачем з дня звільнення проведено з затримкою. Не погодившись з вказаним, позивач звернувся до суду з цим позовом. Задовольняючи позов суд першої інстанції, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості позовних вимог. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з наступних підстав. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Порядок вирішення трудових спорів та розрахунку з працівником при звільненні встановлений нормами Кодексу законів про працю України. Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у будь-якому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля. ЄСПЛ тлумачить поняття «якість закону» так: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. аnd Others v. Bulgaria») від 24 липня 2008 року, заява № 1365/07, п. 39, «Олександр Волков проти України» від 29 січня 2013 року, заява № 21722/11, п. 170). ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» («Cantoni v. France») від 11 листопада 1996 року, заява № 17862/91, п. 31-32, «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року, заява № 20372/11, п. 65). Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Судовим розглядом встановлено, що днем звільнення позивача є 29.01.2016, проте остаточний розрахунок, на виконання рішення суду, проведено 18.09.2020, що підтверджується випискою з банківського рахунку, тобто із затримкою. Оскільки, у день звільнення позивача - 26.01.2016 відповідачем не здійснено з ним остаточного розрахунку позивач має право на застосування статті 117 КЗпП України в частині сплати відповідачем середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Стосовно розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Статтею 117 КЗпП України покладено обов`язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору. Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Слід мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця. Так, Верховний Суд України у постанові від 27.04.2016 р. у справі № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Одночасно Верховний Суд України зауважив, що разом із тим необхідно брати до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 р. у справі № 761/9584/15-ц погодилася з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 26.02.2020 р. у справі № 821/1083/17. Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - на число календарних днів за цей період. Згідно довідки Державної установи «Харківський слідчий ізолятор» про доходи № 12/9-3311/Мл від 18.09.2020 заробітна плата за останніх два повних місяці перед звільненням (листопад-грудень 2015 року) становить 7893,32 грн. Судовим розглядом встановлено, що довідка про доходи містить інформацію стосовно того, позивач працював 30 із 30 днів (листопад 2015 року) та 31 із 31 дня (грудень 2015 року). Позивач не погоджується з вказаним, оскільки за останніх два повних місяці перед звільненням (листопад-грудень 2015 року) в позивача було 45 робочих днів, а не 61 робочий день, як зазначає відповідач, адже ОСОБА_1 працював з понеділка по п`ятницю, субота та неділя вихідні дні. З відповіді Державної установи «Харківський слідчий ізолятор» від 18.09.2020 №12/9-3311/Мл встановлено, що табелі обліку робочого часу надати не має можливості у зв`язку з закінченням терміну їх зберігання. З огляду на те, що позивач зазначає відомості про кількість відпрацьованих днів, у сторону зменшення, з урахуванням неможливості отримання табелів робочого часу, колегія суддів вважає, що варто врахувати вказані обставини. Отже, слід застосувати наступний розрахунок середньоденної заробітної плати 7893, 32 грн./45 = 175,40 грн. Відтак середньоденна заробітна плата складає 175,40 грн. Таким чином, саме з вказаного показника має бути здійснено середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку при звільненні з 30.01.2016 по день остаточного розрахунку 18.09.2020. Враховуючи вищевикладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог. Доводи апелянта вказаних вище висновків суду першої інстанції не спростовують. З урахуванням викладеного суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення. Відповідно до ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини Щокін проти України (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про закон, стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі Шпачек s.r.о. проти Чеської Республіки (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі Бейелер проти Італії (Beyeler v. Italy № 33202/96). Колегія суддів враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 06.09.2005; пункт 89), Проніна проти України" (Заява № 63566/00; 18.07.2006; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява N 4909/04; від 10.02.2010; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09.12.1994, пункт 29). Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують. Керуючись ст.ст. 229, 238, 241, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Державного установа "Харківський слідчий ізолятор" - залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15.01.2021 по справі № 520/13768/2020 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя О.А. Спаскін Судді Я.В. П`янова Л.В. Любчич