Постанова 4824 № 756/20123/25

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 756/20123/25 Головуючий у суді І інстанції Майбоженко А.М. Провадження № 22-ц/824/12005/2026 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 06 липня 2026 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Голуб С.А., суддів: Борисової О.В., Таргоній Д.О., розглянувши в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 10 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів, в с т а н о в и в: У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про зміну способу стягнення аліментів на малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 22 грудня 2025 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі. Відповідач надіслав до суду через підсистему «Електронний суд» заяву про зупинення провадження у справі, посилаючись на те, що з 22 травня 2025 року він проходить військову службу у складі військової частини НОМЕР_1 Збройних Сил України та у зв`язку з виконанням військових обов`язків і перебуванням у зоні бойових дій об`єктивно не має можливості повноцінно реалізувати свої процесуальні права. Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 10 квітня 2026 року зупинено провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів до припинення перебування ОСОБА_2 у складі Збройних Сил України. Суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до довідки (форма 5) ОСОБА_2 згідно з Указом Президента України № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» 22 травня 2025 року призваний на військову службу, тому на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України правильним буде зупинити провадження у справі до припинення перебування відповідача у складі Збройних Сил України. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Позивачка вважає оскаржувану ухвалу про зупинення провадження у справі незаконною, необґрунтованою і такою, що постановлена без врахування найкращих інтересів дітей, а сама по собі обставина перебування відповідача на військовій службі, на її думку, не є безумовною підставою для зупинення розгляду справи. Зазначає, що зупинення провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України необхідно вирішувати з урахуванням характеру спірних правовідносин, що стосуються прав та інтересів дитини. Вирішення питання про застосування зазначеного положення щодо обов`язку суду зупинити провадження у справі за участю відповідача, який є військовослужбовцем у спірних правовідносинах, що стосуються прав та інтересів дитини, залежить від того, чи відповідатиме застосування такого процесуального заходу Конституції України, Конвенції про права дитини, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 754/947/22 не можна розуміти як безальтернативний обов`язок суду зупинити провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України у справі, що стосується інтересів дитини, без з`ясування судом того, чи таке зупинення є сумісним із завданнями цивільного судочинства. Судом першої інстанції не було враховано, що ОСОБА_2 , перебуваючи на військовій службі в Збройних Силах України, має доступ до телефонного зв`язку та електронний кабінет в системі «Електронний суд», що підтверджується поданою ним до суду заявою про зупинення провадження у справі, а також скріншотами листування з месенджера Telegram. Своєю заявою про зупинення провадження у справі ОСОБА_2 фактично демонструє бажання та намір ухилитися від свого батьківського обов`язку, оскільки зміна способу стягнення аліментів на двох дітей у розмірі 1/3 частки з усіх видів його заробітку (доходу, грошового забезпечення) це значно більше ніж по 3 000,00 грн на кожну дитину щомісячно, тому вона і була змушена звернутися до суду з позовом про зміну способу стягнення аліментів. Позивачка вказує, що зупинення провадження на невизначений строк фактично позбавляє дітей належного судового захисту їх права на матеріальне забезпечення. При цьому для зупинення розгляду справи ОСОБА_2 не надав належних доказів, що військова частина НОМЕР_1 , у якій він проходить службу, переведена на воєнний стан і що він бере участь у виконанні бойових завдань та перебуває безпосередньо в районі виконання бойових дій на території України. Таким чином, зупиняючи провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, суд не пересвідчився, що військова частина, в якій перебуває відповідач, переведена на воєнний стан для участі у виконанні бойових завдань і тривалості перебування в місці виконання цих завдань, а також у неможливості відповідача приймати участь в розгляді справи у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін. Крім того, суд не вказав, у чому полягає передбачена законом неможливість розгляду зазначеної справи на період проходження відповідачем військової служби, а необґрунтоване зупинення провадження у справі може призвести до затягування строків її розгляду й перебування учасників справи в стані невизначеності, що призведе до порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу - без змін, посилаючись на те, що наведені позивачкою доводи є безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки суд першої інстанції постановив законну ухвалу у повній відповідності до норм процесуального права. Зазначає, що з 24 лютого 2022 року у зв`язку з повномасштабним вторгненням рф та введенням воєнного стану в Україні усі без винятку органи військового управління, з`єднання, військові частини, установи, організації та вищі військові навчальні заклади ЗСУ автоматично переводяться на штати воєнного часу та режим повної бойової готовності. Таким чином, сам факт його служби у діючій військовій частині НОМЕР_1 повністю задовольняє імперативну вимогу закону щодо обов`язкового зупинення справи. Зміна способу стягнення аліментів на 1/3 частку з усіх видів його заробітку (доходу, грошового забезпечення) у довгостроковій перспективі може зашкодити стабільному матеріальному становищу дітей, адже грошове забезпечення, яке відповідач отримує під час проходження військової служби в умовах воєнного стану, не є його постійним доходом і повністю припиниться одразу після звільнення (демобілізації) зі служби. Оскільки наразі, перебуваючи на передовій, він не може прогнозувати умови свого подальшого цивільного працевлаштування та майбутній рівень заробітку, перехід на частку від доходу є невиправданим ризиком. У майбутньому 1/3 частка від його цивільного доходу може виявитися значно меншою за ту стабільну тверду грошову суму (по 3 000,00 грн на кожну дитину), яку батько гарантовано та безперебійно виплачує зараз. Відповідач наголошує, що наразі виконує завдання безпосередньо в районах ведення активних бойових дій, що підтверджується довідкою військової частини НОМЕР_1 (форма 12), яка додається до матеріалів справи. У таких умовах він фізично позбавлений можливості оперативно збирати докази, аналізувати доходи, контролювати витрати, вимагати звітів про використання коштів чи ініціювати перевірки органів опіки та піклування та користуватися повноцінною правовою допомогою. Тому зупинення провадження у справі судом було єдиним законним способом гарантувати його конституційне право на судовий захист, всебічне з`ясування обставин справи та реальну рівність сторін у процесі. Також ОСОБА_2 заявив клопотання про поновлення строку на подання відзиву на апеляційну скаргу, яке суд апеляційної інстанції на підставі статей 127, 360 ЦПК України ухвалив задовольнити з огляду на те, що відповідач навів поважні причини, які об`єктивно перешкоджали йому вчасно реалізувати своє право на подання відзиву у встановлений п`ятиденний строк з моменту отримання ухвали про відкриття апеляційного провадження. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо зупинення провадження у справі. Згідно із частиною другою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37 - 40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. У зв`язку з наведеним та на підставі ухвали апеляційного суду про призначення справи до судового розгляду у порядку письмового провадження, перегляд справи в апеляційному порядку здійснено без повідомлення (виклику) учасників справи. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав. Судом встановлено, що 10 грудня 2025 року ОСОБА_1 подала до суду позов до ОСОБА_2 , в якому просила змінити спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 10 грудня 2020 року у справі № 756/12217/20, а саме стягнути з відповідача на її користь аліменти на двох малолітніх дітей: сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/3 частки з усіх видів його заробітку (доходу), але не менше 50 % від прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з дня пред`явлення позову і до досягнення дітьми повноліття, замість стягнення аліментів на двох дітей в твердій грошовій сумі у розмірі 3 000,00 грн на кожну дитину щомісяця. Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 22 грудня 2025 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі. Водночас 19 грудня 2025 року до суду першої інстанції через підсистему «Електронний суд» надійшла заява ОСОБА_2 про зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України. Відповідач посилався на те, що з 22 травня 2025 року він проходить військову службу у складі військової частини НОМЕР_1 Збройних Сил України та приймає безпосередню участь у зоні бойових дій. На підтвердження зазначених обставин надав суду довідку командира військової частини НОМЕР_1 від 16 грудня 2025 року за № 34370 (форма 5), відповідно до якої старший солдат ОСОБА_2 перебуває на військовій службі за призовом під час мобілізації на особливий період у військовій частині НОМЕР_1 з 22 травня 2025 року. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Згідно із пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що Держави-члени Конвенції зобов`язані організувати свої судові системи таким чином, щоб їхні суди могли гарантувати право кожного на остаточне рішення у спорах щодо цивільних прав та обов`язків протягом розумного строку (див. рішення ЄСПЛ у справі Comingersoll S.A. v. Portugal, [ВП], 2000, § 24). Розумність тривалості провадження має оцінюватися з огляду на обставини справи та відповідно до таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також питання, що стали предметом спору й вирішення яких мало значення для заявника (див. рішення ЄСПЛ у справах: Frydlender v. France, [ВП], 2000, § 43; Surmeli v. Germany, [ВП], 2006, § 128; Nicolae Virgiliu Tгnase v. Romania, 2019, § 209, Bieliсski v. Poland, 2022, §§ 42-44). ЄСПЛ звертає увагу, що незважаючи на те, що національні органи влади не можуть нести відповідальність за поведінку відповідача, тактика затягування, яку використовує одна зі сторін, не звільняє органи влади від обов`язку забезпечити проведення судового розгляду в розумні строки (див. рішення ЄСПЛ у справі Mincheva v. Bulgaria, 2010, § 68). Навіть у правових системах, що застосовують принцип, згідно з яким процесуальна ініціатива покладається на сторони провадження, позиція останніх не звільняє суди від обов`язку забезпечити швидкий судовий розгляд, передбачений пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. рішення ЄСПЛ у справах: Surmeli v. Germany, [ВП], 2006, § 129; Tierce v. San Marino, 2003, § 31). ЄСПЛ неодноразово наголошував, що справи про захист прав дітей повинні розглядатися якомога швидко (див. рішення ЄСПЛ у справах: Hokkanen v. Finland, 1994, § 72; Niederboster v. Germany, 2003, § 39). На рівні національного законодавства дотримання розумних строків розгляду справи є одним з пріоритетних принципів судочинства (пункт 10 частини третьої статті 2 ЦПК України). Поряд із цим існують обставини, за яких провадження може бути зупинено. Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об`єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення. Тобто інститут зупинення судового провадження застосовується не просто у зв`язку із виникненням підстав, передбачених процесуальним законом, а обумовлюється наявністю обставин, які створюють об`єктивні перешкоди для здійснення судового розгляду. Зупинення провадження у справі застосовується лише за обставин, визначених процесуальним законом в інтересах виконання завдань цивільного судочинства. У постанові Верховного Суду України від 01 лютого 2017 року в справі № 6-1957цс16 зазначено, що межі зупинення провадження у справі не повинні призводити до зменшення розумного строку розгляду справи. Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та11 до Конвенції», визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі. Підстави обов`язкового зупинення провадження регламентовані статтею 251 ЦПК України. Суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції (пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК). ЄСПЛ зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (Volovik v. Ukraine, № 15123/03, § 45). Відповідно до вимог частин сьомої - дев`ятої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Загальні засади регулювання сімейних відносин (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного та сімейного законодавства (див.: постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20). Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою: зміцнення сім`ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов`язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім`ї; побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див.: постанову Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 519/2-5034/11). Системний аналіз статті 251 ЦПК дає підстави дійти висновку, що обов`язок суду зупинити провадження у справі має бути зумовлений об`єктивною неможливістю її розгляду, викликаний наявністю однієї із передбачених у законі обставин, які перешкоджають розгляду справи, зокрема, коли зібрані докази не дозволяють встановити та оцінити певні обставини (факти), які є предметом судового розгляду, або за ситуації, коли особа у зв`язку із відповідними об`єктивними обставинами позбавлена можливості реалізувати свої процесуальні права, визначені Конституцією України та процесуальним законодавством. В силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 754/947/22 сформувала висновок, відповідно до якого під час застосування правил пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України та аналогічних процесуальних норм права, визначених у пункті 3 частини першої статті 227 ГПК України та в пункті 5 частини першої статті 236 КАС України, судам потрібно виходити з такого: 1) з моменту введення в Україні воєнного стану і до моменту його скасування чи припинення Збройні Сили України та інші утворені відповідно до закону військові формування потрібно вважати такими, що «переведені на воєнний стан»; 2) упродовж дії воєнного стану в Україні та проведення загальної мобілізації належними для застосування судом згаданих вище норм процесуального права є докази (військовий квиток, накази командира військової частини тощо), що містять інформацію про те, що військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) перебуває на військовій службі; 3) якщо військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору), висловлює власну волю проти зупинення провадження у справі та прагнення продовжувати розгляд справи (особисто або через представника), суд має врахувати його волевиявлення та продовжити здійснювати судочинство у відповідному провадженні. Також в цій постанові Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що положення пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, яка встановлює обов`язок суду зупинити провадження, є спеціальною захисною гарантією для військовослужбовців, які через виконання конституційного обов`язку із захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (стаття 65 Конституції України) об`єктивно позбавлені можливості брати активну участь у судовому процесі, захищати свої права, свободи та інтереси. Водночас у пунктах 98-100 вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду зазначено, що «розсуд суду є доволі обмеженим у тому, щоб не застосовувати таке обов`язкове зупинення провадження у судовій справі [на підставі пункту 2 частини 1 статті 251 ЦПК України]. Виняток для суду з наведеного правила складає ситуація, коли дотримання приписів статті 251 ЦПК України вступає у суперечність із загальними засадами цивільного процесуального законодавства, як-от верховенство права, елементом якого є право на доступ до суду, та диспозитивність цивільного процесу. Отже, під час застосування пункту 2 частини 1 статті 251 ЦПК України суди мають забезпечити дотримання, зокрема, основних засад (принципів) цивільного судочинства». Правосуддя вимагає справедливого і збалансованого судового провадження, котре базується на дотриманні принципів верховенства права, диспозитивності і пропорційності, а також має відповідати стандартам Конвенції (пункт 112 вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду). За змістом ЦПК України Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у конкретних справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ та фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами в подібних суспільних правовідносинах (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19). З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі. Колегія суддів враховує, що матеріально-правові відносини у справі № 754/947/22, в якій Велика Палата Верховного Суду, сформулювала правовий висновок, та у справі, яка переглядається, відрізняються. Остання стосується насамперед сімейних правовідносин та захисту інтересів малолітніх дітей. Вона може мати значення також для інших правовідносин, але визначальними є ті, які стосуються батьківства військовослужбовця стосовно сина і дочки позивачки. Отже, правовий висновок Великої Палати Верховного Суду в справі № 754/947/22 не можна розуміти як безальтернативний обов`язок суду зупинити провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК у справі, що стосується інтересів дитини, без з`ясування судом, чи таке зупинення є сумісним із завданнями цивільного судочинства та міжнародними стандартами. Так, під час застосування пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України суди мають забезпечити дотримання, зокрема, основних засад (принципів) цивільного судочинства. Правосуддя вимагає справедливого і збалансованого судового провадження, котре базується на дотриманні принципів верховенства права, диспозитивності і пропорційності, а також має відповідати стандартам Конвенції (див.: постанову Верховного Суду від 25 березня 2026 року у справі № 524/7569/16-ц). В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (пункт 1 статті 3 Конвенції ООН про права дитини). Наведеною нормою права закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань, зокрема, щодо забезпечення дитині необхідний рівень життя для повного і гармонійного фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку. Принцип найкращих інтересів дитини передбачає, що при розв`язанні будь-якого спору чи вирішення питання, де зачіпаються права та інтереси дитини, необхідно спершу визначити інтереси самої дитини у цьому питанні і лиш потім ухвалювати рішення, яке буде сприяти таким інтересам та захищати їх на майбутнє. Отже, цей принцип підлягає застосуванню і у справах про стягнення з одного з батьків на користь іншого аліментів на утримання дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків. На підставі Резолюції № 2 про правосуддя, дружнє до дітей, що прийнята на 28-й Конференції європейських міністрів юстиції (Лансароте, 25-26 жовтня 2007 року), 17 листопада 2010 року Комітетом міністрів Ради Європи були прийняті «Керівні принципи Комітету міністрів Ради Європи щодо правосуддя, дружнього до дітей». Керівними було визначено п`ять основних принципів: «Участь», «Найкращі інтереси дитини», «Гідність», «Захист від дискримінації» та «Верховенство права», які мають застосовуватися до кримінального, цивільного та адміністративного права під час відправлення правосуддя та на інших стадіях взаємодії дитини з будь-яким адміністративним органом влади, незалежно від її статусу або правоздатності. За приписами керівних принципів, правосуддя, дружнє до дітей, відноситься до систем правосуддя, які гарантують повагу та ефективне здійснення прав усіх дітей на найвищому рівні і з належним урахуванням рівня зрілості та розуміння дитини, а також обставин справи. Батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (стаття 51 Конституції України). Згідно зі статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного й соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. В ухвалі від 18 січня 2024 року у справі № 683/2078/23 Верховний Суд вказав, що тривале, на невизначений час зупинення провадження у справі щодо зміни розміру аліментів на утримання дитини не відповідає правам та інтересам дітей щодо належного утримання, гарантованим як внутрішнім законодавством, так і міжнародними актами. Верховний Суд неодноразово зауважував, що конституційне право дитини на утримання, зокрема, право на стягнення аліментів, не може бути обмежене навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану. Конституційне право дитини на утримання має триваючий і невідкладний характер, його здійснення не може бути ефективно відновлене ex post. По своїй суті конституційне право дитини на утримання відноситься до тих прав, для яких затримка в їх судовому захисті дорівнює «втраті» права. Тому право на утримання потребує негайного судового захисту. Превалювання процесуальної форми над матеріальним правом призводить до ілюзорності правового захисту. Право на судовий захист є гарантією реалізації прав і свобод. Стаття 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Обов`язкове зупинення провадження в справі, яка стосується конституційного права дитини на утримання, на підставі пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України характеризується такими рисами: імперативністю (по суті суд позбавлений розсуду); невизначеність тривалості; відсутність тесту необхідності та доцільності. Як наслідок це дозволяє кваліфікувати його як форму обмеження права на доступ до правосуддя та конституційного права дитини на утримання. Ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та отримати остаточне вирішення спору. Зупинення провадження у справі, що стосується захисту конституційного права дитини на утримання, на підставі пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України по суті має невизначені часові рамки. Таке зупинення має наслідком обмеження доступу до правосуддя дитини, яка не може як отримати остаточне судове рішення у спорі, так і захистити право дитини на належне утримання. Зупинення провадження у справі на підставі пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України у справі, що стосується захисту конституційного права дитини на утримання, суперечить задекларованій державою засаді охорони дитинства та є порушенням права на судовий захист, яке згідно частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану. Це пов`язано з тим, що право на судовий захист є фундаментом сучасного конституційного ладу. З огляду на викладене, можна зробити висновок, що спір про стягнення аліментів стосується забезпечення належного утримання дитини і має пріоритетний, соціально значущий характер, що вимагає своєчасного судового розгляду та недопущення його безпідставного затягування. У спорах щодо утримання дітей суди повинні забезпечити право останніх на своєчасне та належне утримання, навіть за умов воєнного стану. Затягування розгляду справи шляхом зупинення провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України може призвести до порушення прав дітей на належний рівень життя. Суд апеляційної інстанції погоджується із доводами ОСОБА_1 в тому, що оскаржувана ухвала про зупинення провадження у справі становить втручання у права позивачки та її малолітніх дітей, гарантовані статтею 6 Конвенції в аспекті вирішення спору щодо прав та обов`язків цивільного характеру упродовж розумного строку, а також у права, гарантовані статтею 8 Конвенції в аспекті тривалості вирішення правового спору, що стосується утримання дитини, що належать до сфери приватного життя. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що метою Конвенції є захист прав, які є не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними. Це зауваження стосується, зокрема, права на доступ до суду з огляду на те, яке важливе місце посідає право на справедливий судовий розгляд у демократичному суспільстві (див. справу Stanev v. Bulgaria, § 231, Witkowski v. Poland, § 43). Вислів «згідно із законом», про який йдеться у статті 8 Конвенції, не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства (див. справи Walchli v. France, § 29, Alvanos v. Greece, § 25, Witkowski v. Poland, § 44). У практиці ЄСПЛ визначено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду позову заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. рішення у справі Zubac v. Croatia, § 97). Також оскаржуваний захід щодо зупинення судом провадження у справі повинен мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Принцип «необхідності у демократичному суспільстві» включає наявність конкуруючого приватного інтересу; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу повинні бути «відповідними і достатніми». Для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а саме втручання має бути пропорційним законній меті. У своїй прецедентній практиці ЄСПЛ керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес і перебуває в цивільно-правовому полі. Таким чином, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) мети, досягнення якої передбачається, та засобів, які використовуються для її досягнення. Отже, будь-яка особа, провадження у справі якої зупиняється судом, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Колегія суддів вважає, що вирішуючи питання про наявність чи відсутність достатніх підстав для зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК, у спірних правовідносинах, що стосуються утримання дитини, суду необхідно забезпечити справедливий баланс між конкуруючими інтересами дитини, яка має право на розгляд протягом розумного строку справи, що стосується майнових прав дитини та забезпечення її належного матеріального утримання одним з батьків, та гарантіями одного з батьків, який проходить військову службу, на зупинення провадження у справі на час проходження військової служби, змагальність та диспозитивність цивільного судочинства. Частинами першої-четвертою статті 12 ЦПК України встановлено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Легітимна мета зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України полягає у захисті прав військовослужбовців на змагальну процедуру, які через виконання військового обов`язку об`єктивно позбавлені можливості брати активну участь у судовому процесі, захищати свої права, свободи та інтереси. Разом з тим, учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства (частини перша, друга статті 44 ЦПК). Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами (пункт 5 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Вирішуючи питання про зупинення провадження з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 251 ЦПК України, суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_2 22 травня 2025 року був призваний на військову службу під час мобілізації до Збройних Сил України, що підтверджено довідкою командира військової частини НОМЕР_1 від 16 грудня 2025 року за № 34370 (форма 5), у зв`язку з чим вважав, що в нього існує обов`язок суду зупинити провадження у цій справі. Верховний Суд у постанові від 19 березня 2025 року у справі № 161/10943/24 виклав позицію, згідно з якою обставини, які зумовлюють зупинення провадження у справі, повинні існувати на момент такого зупинення. Крім того, Верховний Суд звертав увагу на те, що ключовим для вирішення питання про наявність підстав для зупинення провадження у спірній справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, є з`ясування того, чи застосування такого процесуального заходу відповідає завданню цивільного судочинства, чи є сумісним із основними засадами судочинства, зокрема, верховенством права, чи забезпечується справедливий баланс конкуруючих інтересів, з урахуванням характеру спірних правовідносин, конкретних обставин справи та поведінки учасників справи. Відповідно до положення частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Верховний Суд у постанові від 22 жовтня 2025 року в справі № 760/21770/24 критично оцінив аргументи, зазначені у касаційній скарзі про те, що відповідач, виконуючи свій конституційний обов`язок із захисту України, не може реалізувати процесуальні права й обов`язки, зазначивши, що інтереси відповідача під час усього провадження у справі представляє адвокат, він самостійно підписував заяву з процесуальних питань, подану до суду першої інстанції. Як вбачається з матеріалів справи, 10 грудня 2025 року ОСОБА_1 подала безпосередньо через канцелярію Оболонського районного суду міста Києва позовну заяву до ОСОБА_2 про зміну способу стягнення аліментів на малолітніх дітей. Відповідач ОСОБА_2 ще до вирішення судом першої інстанції питання про відкриття провадження у справі, а саме 18 грудня 2025 року уже надіслав через підсистему ЄСІКС «Електронний суд» заяву про зупинення провадження у справі, посилаючись на перебування на військовій службі у складі військової частини НОМЕР_1 Збройних Сил України. До вказаної заяви відповідач долучив сканкопії посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_2 від 06 серпня 2025 року та довідки № 34370 від 16 грудня 2025 року (форма 5). В суді апеляційної інстанції відповідач також комунікував із судом і позивачкою (надсилав відзив та додаткові пояснення у справі), використовуючи власний зареєстрований електронний кабінет у підсистемі (модулі) «Електронний суд». При цьому сам відзив на апеляційну скаргу був створений (складений) не у вказаному модулі ЄСІКС, а завантажений як додаток до клопотання про поновлення процесуального строку на подання відзиву на апеляційну скаргу та як додаток до додаткових пояснень у справі. Усі вищезазначені процесуальні документи ОСОБА_2 підписував та надсилав до судів особисто. Зазначені обставини свідчить про можливість реалізації відповідачем права на змагальність судового процесу шляхом подання до суду відзиву на позовну заяву, необхідних доказів чи письмових заяв (клопотань) тощо. Згідно із ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 22 грудня 2025 року про відкриття провадження у справі зазначена справа про стягнення аліментів підлягає розгляду у порядку спрощеного позовного провадженнябез повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами. Відтак, не заслуговують на увагу доводи заяви ОСОБА_2 про зупинення провадження у справі про те, що у зв`язку з виконанням обов`язків військової служби він не має можливості брати участь у судових засіданнях, отримувати процесуальній документи та повноцінно реалізувати свої процесуальні права. Будь-яких доказів того, що відповідач на час подання вказаної заяви та постановлення судом першої інстанції ухвали про зупинення провадження у справі перебував безпосередньо в районах ведення воєнних (бойових) дій матеріали справи не містять. На переконання колегії суддів, фактична поведінка ОСОБА_2 свідчить про відсутність об`єктивних перешкод для реалізації ним своїх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків при вирішенні питання щодо матеріального утримання його дітей. Систематичне особисте подання до суду процесуальних документів в електронному вигляді через підсистему ЄСІКС «Електронний суд», а також активне використання права на звернення з клопотаннями та заявами по суті спірного питання до судів двох інстанцій підтверджують об`єктивну можливість участі відповідача у розгляді цієї справи та свідчать про відсутність обставин, які перешкоджають реалізації ним права на справедливий судовий розгляд. За наявності обставин, які свідчать про можливість та фактичну участь відповідача, який проходить військову службу, у проведенні відповідних процесуальних дій, відсутні достатні підстави для зупинення провадження у справі про зміну способу стягнення аліментів на малолітніх дітей, оскільки зупинення провадження у справі за обставин, коли право вибору способу виконання обов`язку щодо утримування дитини належить тому з батьків, з ким проживає дитина, не узгоджується із завданням цивільного судочинства на своєчасний розгляд справи, суперечить принципу верховенства права та не відповідає найкращим інтересам дітей сторін. Суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що зупинення провадження у справі до припинення перебування ОСОБА_2 у складі Збройних Сил України фактично унеможливлює розгляд справи, яка безпосередньо стосується прав та інтересів дітей, один із яких має інвалідність, на невизначений строк, надає відповідачу можливість безпідставно відтермінувати сплату аліментів, які позивачка просила стягувати у частці від його доходу (заробітку), що може становити порушення статей 6, 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 3 Конвенції про права дитини. Суд першої інстанції на вищенаведененалежної уваги не звернув та у достатній мірі не оцінив баланс конкуруючих інтересів сторін, не врахував пріоритет найкращих інтересів дітей та дійшов передчасного висновку про необхідність зупинення провадження у справі, розгляд якої стосується забезпечення права малолітніх дітей на утримання, до припинення перебування відповідача у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан. Обставини, на які послався відповідач та прийняв до уваги суд першої інстанції, не свідчать про наявність достатніх і обґрунтованих підстав для зупинення провадження у справі, які передбачені пунктом 2 частини першої статті 251 ЦПК України. Згідно із вимогами статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є, зокрема, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. За таких обставин колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги позивачки заслуговують на увагу, а висновок суду щодо зупинення провадження у справі є необґрунтованим та не відповідає нормам діючого законодавства, тому відповідно до положень статті 379 ЦПК України ухвала підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Оскільки справа передається для продовження розгляду до суду першої інстанції, то відсутні підстави для розподілу судових витрат у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції відповідно до положень статей 141, 382 ЦПК України. Керуючись статтями 367 - 369, 374, 379, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 10 квітня 2026 рокускасувати, справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зміну способу стягнення аліментів направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Судді: С.А. Голуб О.В. Борисова Д.О. Таргоній