Постанова КЦС ВС № 509/739/16-ц

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 липня 2026 року м. Київ справа № 509/739/16-ц провадження № 61-11521св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого -Луспеника Д. Д., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,Коломієць Г. В., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник Юшинська Ірина Євгенівна , на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 04 липня 2018 року у складі судді Кочко В. К., та постанову Одеського апеляційного суду від 12 червня 2025 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Сєвєрової Є. С., Таварткіладзе О. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, виселення, скасування записів про право власності. Позовні вимоги мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником 1/2 частини земельної ділянки площею 0,10 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 червня 2013 року у справі № 509/349/13-ц за його позовом до ОСОБА_5 про розірвання шлюбу та поділ спільного майна подружжя, яким виділено йому у приватну власність 1/2 частини вищевказаної земельної ділянки та яке набрало чинності після рішення Апеляційного суду Одеської області від 30 жовтня 2013 року. Також ОСОБА_1 вказував на те, що відповідно до рішення Апеляційного суду Одеської області від 30 жовтня 2013 року у справі № 509/349/13-ц, він є власником 1/2 частини незавершеного будівництвом житлового будинку (будівельних матеріалів), що розташований на вищевказаній земельній ділянці. 15 жовтня 2015 року Овідіопольським районним судом Одеської області було винесено рішення у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про звернення стягнення, яким позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено, а саме: в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_5 перед ОСОБА_4 за кредитним договором від 24 грудня 2007 року № 11275859000 у розмірі 1 902 881,01 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: земельну ділянку площею 0,100 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка належить ОСОБА_5 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 20 березня 2006 року № 909109, серії ЯБ, виданого згідно з нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу земельної ділянки від 16 грудня 2002 року, шляхом визнання за ОСОБА_4 права власності на вищевказану земельну ділянку, якою забезпечено виконання зобов`язань ОСОБА_5 за кредитним договором від 24 грудня 2007 року № 11275859000; визнано за ОСОБА_4 право власності на предмет іпотеки, а саме земельну ділянку площею 0,100 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Вищевказане рішення 08 лютого 2016 року Апеляційним судом Одеської області скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки було відмовлено. 04 лютого 2016 року були укладені договори купівлі-продажу, посвідчені приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С. Л., за якими ОСОБА_4 передала право власності на земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 третім особам, а саме: 1/2 частини указаної земельної ділянки - ОСОБА_3 та 1/2 частини цієї ж земельної ділянки - ОСОБА_2 . Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд: - визнати недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частини земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С. Л. від 04 лютого 2016 року; - визнати недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частини земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С. Л. від 04 лютого 2016 року; - витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом визнання за ним права власності на 1/2 частину земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462, та повернення у власність ОСОБА_5 1/2 частини земельної ділянки; - виселити ОСОБА_2 із земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; скасувати запис про право власності № 13125302 від 04 лютого 2016 року, вчинений в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, яким право власності на 1/2 частину земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462, зареєстровано за ОСОБА_2 ; - виселити ОСОБА_3 із земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; - скасувати запис про право власності № 13125427 від 04 лютого 2016 року, вчинений в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, яким право власності на 1/2 частини земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462, зареєстровано за ОСОБА_3 . Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 04 липня 2018 року в задоволенні позовуОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не є та ніколи не був власником спірної земельної ділянки, тому відсутні підстави для задоволення його вимог. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 12 червня 2025 року рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 04 липня 2018 року змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. У решті судове рішення залишено без змін. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про необхідність відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 , однак зазначив, що у задоволенні позовних вимог в частині витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння має бути відмовлено за недоведеністю, а позовні вимоги про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним та скасування записів про право власності не підлягають задоволенню, оскільки позивачем обрано неефективний спосіб захисту свого права. Крім того, апеляційним судом взято до уваги, що ОСОБА_1 заявив вимогу про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , земельної ділянки що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частини земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462, та повернення у власність ОСОБА_5 1/2 частини земельної ділянки. Однак, ОСОБА_5 не заявляла вимог про порушення її прав та повернення на її користь 1/2 частини спірного нерухомого майна, а позивач ОСОБА_1 не є законним представником прав та інтересів ОСОБА_5 у судовому процесі, у зв`язку із чим позбавлений передбаченого законом права представляти інтереси третьої особи в суді. Апеляційний суд не погодився також із доводами суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 не є та ніколи не був власником спірної земельної ділянки, оскільки відповідно до статей 2, 3, 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності на нерухоме майно є речовим правом, яке підлягає реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, та виникає з моменту такої реєстрації. Водночас доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що судом першої інстанції не було захищене порушене право власності ОСОБА_1 на 1/2 частину незавершеного будівництвом житлового будинку, який знаходиться на спірній земельній ділянці, апеляційний суд відхилив, оскільки вказані обставини не є предметом цього позову. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи 11 липня 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник Юшинська І. Є. , надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 04 липня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 12 червня 2025 року у вказаній справі. Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: - застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16, від 31 жовтня 2018 року в справі № 465/646/11, від 20 лютого 2019 року в справі № 1512/2-234/11, від 23 жовтня 2019 року в справі № 761/6144/15-ц, від 04 грудня 2019 року в справі № 917/1739/17, від 10 листопада 2020 року в справі № 638/22396/14-ц, від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що судами проігноровано, що спірна земельна ділянка вибула з власності ОСОБА_1 поза його волею, що доведено матеріалами справи. Суди не взяли до уваги сталу правову позицію Верховного Суду про те, що ОСОБА_4 , як фізична особа взагалі не могла бути стороною договору про відступлення права вимоги та надалі вимагати повернення суми боргу. Через недотримання судами принципів об`єктивності та змагальності сторін, не дослідивши у повній мірі усіх обставин справи, суди передчасно встановили, що відповідачі є добросовісними набувачами земельної ділянки. Суд апеляційної інстанції правильно встановив, що ОСОБА_1 є законним власником частини спірної земельної ділянки, водночас вказав, що після визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частини земельної ділянки іпотека продовжує бути дійсною, а ОСОБА_1 набув статусу іпотекодавця. Заявник вважає, що такі висновки суду апеляційної інстанції є суперечливими, оскільки у разі встановлення судом, що ОСОБА_1 є іпотекодавцем, то відповідно до вимог закону, він повинен бути обізнаний щодо повідомлення про вимогу від іпотекодержателя. Про що достеменно було відомо ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Зазначене підтверджує позицію позивача про фактичну змову між іншими сторонами у справі з метою позбавлення його законної власності. Вважає висновки апеляційного суду про неправильно обраний спосіб захисту немотивованими, суд у постанові не вказав, який саме спосіб захисту повинен був обрати позивач для поновлення його прав та інтересів. У лютому 2026 року ОСОБА_5 , в інтересах якої діє ОСОБА_8 , подала до суду відзив, у якому просила у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 04 липня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 12 червня 2025 року відмовити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. У лютому 2026 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє ОСОБА_9 , подала до суду відзив, у якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 та залишити без змін рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 04 липня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 12 червня 2025 року у справі № 509/739/16-ц. Рух справи в суді касаційної інстанції Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 08 вересня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник Юшинська І. Є. , на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 04 липня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 12 червня 2025 року передано на розглядсудді-доповідачеві Тітову М. Ю., судді, які входять до складу колегії: Зайцев А. Ю., Коротенко Є. В. Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2025 року (після усунення недоліків) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник Юшинська І. Є., на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 04 липня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 12 червня 2025 року з підстав, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України; витребувано із Овідіопольського районного суду Одеської області цивільну справу № 509/739/16-ц; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву. У листопаді 2025 року матеріали справи № 509/739/16-ц надійшли до Верховного Суду. Розпорядженням в. о. заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 03 червня 2026 року № 617/0/226-26 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями у зв`язку із обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Тітова М. Ю. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03 червня 2026 року справу № 509/739/16-ц призначено судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д. Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2026 року справу № 509/739/16-ц призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке. Фактичні обставини справи, встановлені судами 24 грудня 2007 року між ОСОБА_5 та АТ «УкрСиббанк» укладено кредитний договір № 11275859000, предметом якого стали грошові кошти у розмірі 100 000,00 дол. США. Поручителем у вищевказаному договорі виступив ОСОБА_1 . 24 грудня 2007 року ОСОБА_5 уклала іпотечний договір з АТ «УкрСиббанк», відповідно до умов якого земельна ділянка, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 0,10 га, цільове призначення - для будівництва житлового будинку, господарських будівель та споруд, виступила предметом іпотеки на забезпечення виконання зобов`язання за вказаним кредитним договором від 24 грудня 2007 року. Згідно з пунктом 1.8 іпотечного договору, предмет іпотеки передається за згодою чоловіка іпотекодавця ОСОБА_1 , справжність підпису якого на заяві засвідчена приватним нотаріусом одночасно із посвідченням цього договору. 20 червня 2012 року від АТ «УкрСиббанк» на адресу ОСОБА_5 та ОСОБА_1 надіслано лист № 12-21/15225, у якому зазначалось, що АТ «УкрСиббанк» відступив право вимоги за кредитним договором від 24 грудня 2007 року № 11275859000 ТОВ «КейКолект» на підставі договору факторингу від 11 червня 2012 року № 4. 30 червня 2015 року вимоги за вищевказаним кредитним договором ТОВ «КейКолект» відступлені ТОВ «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку». 30 червня 2015 року між ОСОБА_4 та ТОВ «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку» укладено договір відступлення права вимоги № В-14/15, згідно з яким права вимоги за кредитним договором від 24 грудня 2007 року № 11275859000 відступлені ОСОБА_4 . Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 23 червня 2013 року у справі № 509/349/13 позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про розірвання шлюбу та поділ спільного майна подружжя задоволено частково. Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , зареєстрований у Відділі Суворовської райдержадміністрації за № 800 від 19 вересня 1998 року, розірвано. Виділено ОСОБА_1 у приватну власність 1/2 частини земельної ділянки, площею 010 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , вартістю 828 000,00 грн. Виділено ОСОБА_1 у приватну власність 1/2 частини нежитлового приміщення загальною площею 72,7 кв. м та основною площею 52,1 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , вартістю 383 800,00 грн. Виділено ОСОБА_1 у приватну власність 1/2 частини транспортного засобу марки «Renaut» 9-ї моделі», 1988 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , вартістю 11 170,00 грн. Виділено ОСОБА_5 у приватну власність 1/2 частини земельної ділянки площею 010 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , вартістю 828 000,00 грн. Виділено ОСОБА_5 у приватну власність 1/2 частини нежитлового приміщення, загальною площею 72,7 кв. м та основною площею 52,1 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , вартістю 383 800,00 грн. Виділено у приватну власність ОСОБА_5 1/2 частини транспортного засобу марки «Renault» 9-ї моделі», 1988 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , вартістю 11 170,00 грн. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 229,00 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 30 жовтня 2013 року апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_5 задоволено частково. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 червня 2013 року в частині відмови в задоволенні позову щодо визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частини незавершеного будівництвом житлового будинку ступінь готовності якого становить 69 %, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; та в частині задоволення позову ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на 1/2 частини нежитлового приміщення АДРЕСА_3 , скасовано. У скасованій частині ухвалено нове рішення, яким визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_5 право власності по 1/2 частині на будівельні матеріали, використані для будівництва незавершеного будівництвом житлового будинку, ступінь готовності якого становить 69 %, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . У задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частини нежитлового приміщення № 11, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , відмовлено. У решті рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 червня 2013 року залишено без змін. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 червня 2013 року та рішення апеляційного суду Одеської області від 30 жовтня 2013 року оскаржені у касаційному порядку ОСОБА_4 . Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2019 року касаційне провадження у справі № 509/349/13 за касаційною скаргою ОСОБА_4 закрито. 15 жовтня 2015 року Овідіопольським районним судом Одеської області у справі № 509/3800/15 ухвалено рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки. 04 лютого 2016 року між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,10 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462 з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і садиб, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С. Л. від 04 лютого 2016 року. 08 лютого 2016 року рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 15 жовтня 2015 року скасовано Апеляційним судом Одеської області та ухвалено нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено. Також ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 21 листопада 2018 року у цій справі було затверджено мирову угоду, укладену та підписану сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок, за умовами якої ОСОБА_1 набув право власності на 1/4 частини земельної ділянки, від загальної площі 0,10 га, з 1/2 частини земельної ділянки, яка належить на праві приватної власності ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462 Після укладення мирової угоди ОСОБА_2 та ОСОБА_1 12 грудня 2018 року склали спільну нотаріально посвідчену заяву про проведення державної реєстрації права власності в рівних частках за кожним на новостворену окрему земельну ділянку площею 0,0500 га, за адресою: АДРЕСА_1 , якій присвоєно новий кадастровий номер - 5123755800:02:008:1622. На підставі вищевказаної нотаріальної заяви та ухвали Апеляційного суду Одеської області від 21 листопада 2018 року, було прийнято Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 45030856 від 14 січня 2019 року, 10 січня 2019 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та здійснено запис про реєстрацію права власності по 1/2 частині земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на праві приватної спільної часткової власності за ОСОБА_2 (номер запису 29834588) та ОСОБА_1 (номер запису 29834630). Постановою Верховного Суду від 20 травня 2020 року ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 21 листопада 2018 року у справі № 509/739/16-ц скасовано з передачею справи на розгляд до суду апеляційної інстанції, після чого у липні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про витребування майна із чужого незаконного володіння. Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 24 травня 2022 року у справі № 509/3255/20 позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про витребування майна із чужого незаконного володіння задоволено. Витребувано 1/2 частини земельної ділянки, загальною площею 0,05 га, кадастровий номер 5123755800:02:008:1622, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 , номер запису про право власності 29834630 від 10 січня 2019 року, у власність ОСОБА_2 . Встановлено порядок виконання рішення суду за яким підлягає: - скасуванню запис про реєстрацію права власності ОСОБА_1 , номер запису 29834630, на 1/2 частину земельної ділянки, загальною площею 0,05 га, кадастровий номер 5123755800:02:008:1622, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; - підлягає реєстрації право власності ОСОБА_2 на витребувану їй у власність 1/2 частину земельної ділянки (номер запису 29834630), загальною площею 0,05 га, кадастровий номер 5123755800:02:008:1622, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Постановою Одеського апеляційного суду від 28 листопада 2023 року у вказаній справі, яка набрала законної сили, рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 24 травня 2022 року залишено без змін. Тобто, вищевказаним судовим рішенням сторони фактично повернуто у попередній стан, в якому вони знаходились до укладення і затвердження судом скасованої в подальшому мирової угоди в межах цивільної справи № 509/739/16-ц. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх правове обґрунтування Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України. У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права. Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17). Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Ефективним способом захисту права неволодіючого власника майна до володіючого, на його думку, невласника є звернення з віндикаційним позовом, тобто з позовом про витребування майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 362/2707/19 (провадження № 14-21цс22)). Ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) пункт 90). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21; пункти 65-67); від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20; пункт 92)). Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону № 1952-IV установлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18)). Обраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли власник та володілець майна не перебували у договірних відносинах один з одним, власник майна може використовувати речово-правові способи захисту. Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21) Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18). Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20). Таким чином, за фактичних обставин цієї справи, вирішальне значення для неможливості застосування обраного позивачем способу захисту своїх прав є факт юридичного вибуття майна з володіння на користь третіх осіб. У справі, яка переглядається Верховним Судом, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання договору купівлі-продажу недійсним та скасування реєстраційних записів є неефективним способом захисту. Водночас, врахувавши релевантну практику Верховного Суду, визначив ефективним способом захисту віндикаційний спосіб захисту, у порядку статті 387 ЦК України. Оскільки ОСОБА_1 в позовній заяві, крім вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним та скасування реєстраційних записів, заявлено вимогу про витребування спірної земельної ділянки, апеляційний суд надав оцінку цій вимозі на предмет доведеності. Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність, насамперед, від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно). Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19. Отже, право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 Цивільного кодексу України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння, оскільки ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16). Так, у пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц зроблено висновок, що «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 Цивільного кодексу України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо». Як встановлено судом апеляційної інстанції, під час укладання договору іпотеки позивач ОСОБА_1 надав свою нотаріально засвідчену згоду на передачу в іпотеку його дружиною земельної ділянки площею 010 га, цільове призначення -для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . У разі задоволення позову одного з подружжя про визнання права на частку в праві спільної власності на майно, яке перебуває в іпотеці, інший з подружжя, який не був стороною договору іпотеки, а надав лише згоду на вчинення договору іпотеки іншим з подружжя, стає співіпотекодавцем. Рішення суду про визнання права на частку в праві спільної власності на майно, яке перебуває в іпотеці, є підставою для внесення до державного реєстру запису про те, що така особа є співіпотекодавцем (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2023 року у справі № 523/8641/15 (провадження № 61-9085сво21)). Як зазначалось вище, судовими рішеннями у справі № 509/349/13 право власності на частину спірної земельної ділянки було визнано за ОСОБА_1 , тому іпотека є дійсною також і для нього. Зазначені обставини підтверджують, що позивачу було достеменно відомо про існування іпотечного договору, а також про те, що спірна земельна ділянка є предметом іпотеки. Отже, ОСОБА_1 не доведено заявленої підстави позову - вибуття майна поза його волею. Крім того, позивач ОСОБА_1 визначив власника частини спірного майна - ОСОБА_6 як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Згідно з частиною першою статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (див. пункт 8.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20). Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача (частина перша, абзац перший частини другої, частина третя статті 51 ЦПК України). Встановлення належності відповідачів є обов`язком суду, який він виконує під час розгляду справи (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає. Тому пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною та безумовною підставою для відмови в позові незалежно від доводів учасників справи, стадії її розгляду або залучення такої особи (осіб) до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору (див. mutatis mutandis постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2024 року у справі № 932/163/21). Коли неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки особи, не залученої до участі у справі співвідповідачем, суд відмовляє у задоволенні позову (див. mutatis mutandis постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 січня 2022 року у справі № 457/726/17 та п.5.8-5-10 постанови Верховного Суду від 28 січня 2026 року у справі № 444/3122/22). Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16, від 29 травня 2019 року в справі № 367/2022/15-ц, від 07 липня 2020 року в справі № 712/8916/17, від 09 лютого 2021 року в справі № 635/4741/17. Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (див. пункт 8.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року в справі № 910/15792/20). Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі № 523/9076/16-ц, від 21 листопада 2018 року в справі № 127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року в справах № 570/3439/16-ц, № 372/51/16-ц). Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Вирішуючи спір, суд залежно від характеру правовідносин зобов`язаний визначити суб`єктний склад спору і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, та, встановивши факт пред`явлення позову до неналежного відповідача, відсутність клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем, незалучення до участі у справі співвідповідача, суд відмовляє в задоволенні позову саме із зазначених підстав (див. постанову Верховного Суду від 04 червня 2025 року в справі № 453/1231/20). Пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (див. постанову Верховного Суду від 18 жовтня 2023 року в справі № 300/808/19). Отже, встановлення належності відповідачів є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає. Тому пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною та безумовною підставою для відмови в позові незалежно від доводів учасників справи, стадії її розгляду або залучення такої особи (осіб) до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору (див. постанову Верховного Суду від 13 червня 2024 року в справі № 932/163/21). Апеляційним судом окремо враховано, що згідно з договором про поділ земельної ділянки, що є у спільній частковій власності від 03 березня 2018 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , був проведений поділ земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123755800:02:008:0462. Пунктами 3, 7 договору про поділ земельної ділянки, що є у спільній власності від 03 березня 2018 року, узгоджено що: - земельна ділянка НОМЕР_4(А-Б-Д-Е-А ) площею 0,0500 га належить ОСОБА_2 ; - земельна ділянка № НОМЕР_3 (Б-В-Г-Д-Б) площею 0,0500 га належить ОСОБА_3 ; Внаслідок такого поділу державним кадастровим реєстратором Відділу в Овідіопольському районі Міськрайонного управління в Овідіопольському районі та м. Чорноморську ГУ Держгеокадастру в Одеській області, проведено державну реєстрацію окремих земельних ділянок по 0,5 га кожна: з кадастровим номером 5123755800:02:008:1622 - власник ОСОБА_2 ; з кадастровим номером 5123755800:02:008:1621 - власник ОСОБА_3 , що підтверджується листом Відділу № 4 Управління в Одеському районі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області. Надалі земельну ділянку з кадастровим номером 5123755800:02:008:1621 ОСОБА_3 відчужила за договором купівлі-продажу від 23 квітня 2019 року на користь ОСОБА_6 , який є її власником на момент розгляду цієї справи. З огляду на це, заявлені позивачем вимоги до відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не призведуть до відновлення порушеного права позивача, оскільки не скасують право власності третьої особи. Для досягнення даної мети особі, право якої порушено, необхідно звертатися до фактичного власника спірного майна з віндикаційним позовом, що передбачає витребування майна з чужого володіння. Крім того, як правильно встановлено апеляційним судом, земельної ділянки площею 0,10 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , 1/2 частини якої просить витребувати ОСОБА_1 , наразі не існує, а існують дві окремі земельні ділянки, які не є предметом спору у цій справі. Отже, відмовляючи у задоволенні вимог про витребування земельної ділянки, апеляційний суд зазначив, що позивач не довів належними засобами доказування підстав позову, а тому відсутні підстави для задоволення вимог позивача в цій частині. Щодо позовних вимог про виселення, то вказані позовні вимоги є похідними від вимог позову про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, відтак судами правильно відмовлено у задоволенні позову в цій частині. Водночас доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Інші доводи касаційної скарги правильність висновків Овідіопольського районного суду Одеською області від 04 липня 2018 року (у його незміненій за результатом апеляційного перегляду частині) та Одеського апеляційного суду, викладених у постанові від 12 червня 2025 року, не спростовують. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки правильність висновків суду першої інстанції (у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині рішення) та апеляційної інстанцій у цій справі не спростовано доводами касаційної скарги, оскаржувані судові рішення винесені відповідно до норм матеріального та процесуального права, то Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 , інтересах якого діє представник Юшинська І. Є., підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Щодо розподілу судових витрат Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Юшинська Ірина Євгенівна,залишити без задоволення. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 04 липня 2018 року (у незміненій за результатом апеляційного перегляду частині) та постанову Одеського апеляційного суду від 12 червня 2025 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийД. Д. Луспеник Судді:І. Ю. Гулейков Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк