Ухвала КЦС ВС № 459/2272/25

УХВАЛА Іменем України 30 червня 2026 року м. Київ справа№459/2272/25 провадження № 61-8166ск26 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. вирішуючи питання про відкриття провадження за касаційною скаргою адвоката Мацея Михайла Михайловича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Шептицького міського суду Львівської області від 29 січня 2026 року та постанову Львівського апеляційного суду від 27 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, ВСТАНОВИВ: У липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» (далі - ПАТ «Укрнафта») про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Позов мотивував тим, що 26 червня 2025 року він перебував на робочому місці касира торгового залу автозаправної станції (далі - АСЗ) 13050 в м. Шептицькому Львівської області. До АЗС прибули працівники служби безпеки ПАТ «Укрнафта» для проведення перевірки, під час якої виявили надлишок грошових коштів у сумі 238,00 грн, після чого вимагали від ОСОБА_1 показати вміст кишень особистого одягу та речей. Перебуваючи в небезпеці та під психологічним тиском, він 26 червня 2025 року написав заяву на звільнення з посади касира торгового залу АЗС 13050 за угодою сторін. Пояснював, що 27 червня 2025 року за допомогою засобів поштового зв`язку надіслав відповідачу письмову заяву, якою повідомив про обставини психологічного тиску та заявив, що його заява про звільнення є такою, що написана під психологічним тиском і погрозами застосувати фізичне насильство, отже є недійсною. Незважаючи на це, як зазначив позивач, 04 липня 2025 року керівник АЗС видав наказ № 483-к про припинення трудового договору за угодою сторін. Вважав звільнення з роботи незаконним, під тиском посадових осіб, дату у заяві не писав, а написання заяви під тиском сторонніх осіб свідчить про відсутність його волевиявлення на звільнення. Стверджував, що внаслідок незаконного звільнення йому завдано моральну шкоду, оскільки він працював у відповідача понад 17 років, отримував дохід, утримував сім`ю, однак після звільнення втратив джерело доходів, при цьому він є особою з третьою групою інвалідності, хворіє, пенсії не вистачає для утримання сім`ї. Порушення його прав призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків, що вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Таким чином, позивач просив визнати незаконним та скасувати наказ від 04 липня 2025 року № 483-к про припинення трудового договору (контракту) за угодою сторін; поновити на посаді касира торгівельного залу АЗС № 13050 ПАТ «Укрнафта» в м. Шептицькому Шептицького району Львівської області; допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення на посаді касира торгівельного залу АЗС № 13050 ПАТ «Укрнафта» в м. Шептицькому Шептицького району Львівської області; стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з дати звільнення до дати прийняття рішення у цій справі; допустити негайне виконання рішення в частині виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць; відшкодувати моральну шкоду за незаконне звільнення з роботи в розмірі 300 000,00 грн з подальшим утриманням податків та загальнообов`язкових платежів; відшкодувати судові витрати. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням від 29 січня 2026 року Шептицький міський суд Львівської області у позові відмовив. Рішення мотивував тим, що оскільки позивач подав заяву про звільнення за угодою сторін, зазначивши дату звільнення, а роботодавець дав згоду на звільнення працівника за угодою сторін, то відкликання в подальшому працівником заяви про звільнення, не свідчить про незаконність звільнення за угодою сторін. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою від 27 травня 2026 року Львівський апеляційний суд скаргу адвоката Мацея М. М. в інтересах ОСОБА_1 залишив без задоволення, рішення Шептицького міського суду Львівської області від 29 січня 2026 року - без змін. Постанову мотивував тим, що звільнення позивача на підставі пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) є правомірним, а тому відсутні правові підстави для задоволення позову. Узагальнені доводи касаційної скарги 18 червня 2026 року адвокат Мацей М. М. в інтересах ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» звернувся з касаційною скаргою та просив скасувати рішення Шептицького міського суду Львівської області від 29 січня 2026 року та постанову Львівського апеляційного суду від 27 травня 2026 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Підставою касаційного оскарження адвокат Мацей М. М., який діє в інтересах ОСОБА_1 , зазначив пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), зокрема, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, висловлених у постановах Верховного Суду: від 27 березня 2019 року у справі № 524/3490/17, від 31 серпня 2020 року у справі № 359/5905/18, від 26 січня 2022 року у справі № 755/867/20, від 17 жовтня 2019 року у справі № 222/438/17, від 20 червня 2019 року у справі № 264/2678/17, від 07 вересня 2022 року у справі № 753/7130/20, від 11 жовтня 2024 року у справі № 757/18577/22, від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16, від 06 лютого 2019 року у справі № 816/1389/16. Процесуальні передумови вирішення судом питання про відмову у відкритті касаційного провадження Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій (частина третя статті 3 ЦПК України). Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). За приписами частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження. Дослідивши матеріали касаційної скарги та зміст оскаржених судових рішень Верховний Суд дійшов висновку, що скарга є необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм права, на що послався заявник. Встановлені судами обставини Суди встановили, що ОСОБА_1 працював у ПАТ «Укрнафта» на посаді касира торговельного залу, що підтверджується наказом від 12 лютого 2024 року № 02/01/326-к про переведення на іншу роботу ОСОБА_1 з 01 квітня 2024 року. 03 грудня 2024 року ОСОБА_1 ознайомився з розпорядженням № 509Р «Про недопущення порушень в мережі АЗС та взаємодію працівників мережі АЗС ПАТ «Укрнафта» з Департаментом безпеки мережі АЗС» від 29 листопада 2024 року, про що свідчить його особистий підпис. 26 червня 2025 року ОСОБА_1 написав заяву про звільнення з роботи з посади касира торговельного залу АЗС № 13050 за угодою сторін з 04 липня 2025 року. 27 червня 2025 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку звернувся до відповідача із заявою, в якій просив вважати недійсною його заяву про звільнення з посади оператора АЗС № 13050 в м. Шептицький Львівської області ПАТ «Укрнафта» за згодою сторін такою, що написана під психологічним тиском і погрозами застосувати фізичне насильство. З угоди про припинення трудового договору від 03 липня 2025 року вбачається, що Івано-Франківське регіональне управління мережі АЗС в особі начальника управління Соколовського Я. Р. та ОСОБА_1 уклали угоду про наступне: керуючись пунктом 1 статті 36 КЗпП України сторони домовились припинити трудовий договір (трудові правовідносини) за угодою сторін 04 липня 2025 року (що є останнім робочим днем працівника). Дана угода підписана ОСОБА_1 власноручно. Наказом про припинення трудового договору (контракту) від 03 липня 2025 року № 483-к начальник управління Соколовський Я. Р. звільнив ОСОБА_1 з 04 липня 2025 року з посади касира торговельного залу АЗС № 13050 за угодою сторін на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України, з наказу вбачається, що ОСОБА_1 ознайомлений з наказом, про свідчить його підпис. 07 липня 2025 року ОСОБА_1 написав заяву, в якій просив у зв`язку з його звільненням надіслати його трудову книжку за адресою, вказаною у заяві. 05 серпня 2025 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язком надіслав на адресу відповідача заперечення проти підписаної угоди про звільнення з роботи від 04 серпня 2025 року.

Позиція Верховного Суду Стаття 43 Конституції України визначає право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізично особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України однією з підстав припинення трудового договору є угода сторін. У випадку коли працівник вимагає достроково розірвати укладений з ним трудовий договір, а роботодавець не заперечує щодо припинення з цим працівником трудових відносин, такий договір може бути припинено за угодою сторін згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Необхідно зазначити, що законодавством не встановлено відповідного порядку чи строків припинення трудового договору за угодою сторін, у зв`язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України застосовується у разі взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу, день закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою. Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України можуть бути викладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України і раніше домовлена дата звільнення. Таким чином, передбачена пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України угода сторін є самостійною підставою припинення трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу тим, що в цьому разі потрібне спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме з цих підстав. Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору. Якщо роботодавець і працівник домовилися про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Схожий за змістом висновок висловлений у постанові Верховного Суду від 31 серпня 2020 року у справі № 359/5905/18. При домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Про необхідність наявності взаємної згоди власника або уповноваженого ним органу та працівника щодо анулювання домовленості про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України також зазначено у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1269цс16. Аналогічних висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постановах від 22 квітня 2019 року у справі № 759/11508/16-ц, від 27 травня 2020 року у справі № 404/6236/19. У постанові від 27 квітня 2022 року справі № 334/5735/19 Верховний Суд зазначив, що «відповідно до пункту першого частини першої статті 36 КЗпП підставами припинення трудового договору є угода сторін. Перебуваючи з відповідачем у трудових відносинах, ОСОБА_1 написав заяву про звільнення із займаної посади за угодою сторін, на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України з 07 червня 2019 року, яку він особисто подав відповідачу, а останній погодився з припиненням трудового договору». У постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі №1340/6082/18 вказано, що основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України, щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін та строк, з якого договір припиняється. Визначення дати звільнення за згодою сторін є обов`язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав передбачених пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Відсутність належного волевиявлення не дає підстави вважати наявність наміру працівника звільнитись саме за згодою сторін, а сама по собі згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення також не означає наявність угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін). Угода - це дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків і розуміє під собою вільне волевиявлення обох сторін. Волевиявлення - це засіб, яким особа має намір досягти певних юридичних результатів і пов`язується із вчиненням фактичних дій. Дія - це зовнішнє вираження волі і свідомості людей. Як вбачається з матеріалів справи, заява ОСОБА_1 про звільнення із займаної посади за угодою сторін містить волевиявлення (пропозицію) позивача та визначення строку, з якого він пропонує розірвати трудовий договір за угодою сторін. За таких обставин, судом першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що між сторонами існувала домовленість про припинення трудового договору за угодою сторін, що підтверджується заявою ОСОБА_1 від 26 червня 2025 року та відсутністю заперечень роботодавця щодо звільнення ОСОБА_1 із зазначеної ним у заяві дати, з 04 липня 2025 року. Вважаючи звільнення незаконним, позивач посилався на те, що 27 червня 2025 року він звернувся до відповідача із заявою про визнання недійсною його попередньої заяви про звільнення за угодою сторін від 26 червня 2025 року. Разом з тим, як вбачається з угоди про припинення трудового договору від 03 липня 2025 року, Івано-Франківське регіональне управлінням мережі АЗС в особі начальника управління Соколовського Я. Р. та ОСОБА_1 уклали угоду про наступне: керуючись пунктом 1 статті 36 КЗпП України сторони домовились припинити трудовий договір (трудові правовідносини) за угодою сторін 04 липня 2025 року (що є останнім робочим днем працівника). Угоду ОСОБА_1 підписав власноручно. Тобто ОСОБА_1 , подавши 27 червня 2025 року засобами поштового зв`язку заяву, в якій просив вважати недійсною його заяву від 26 червня 2025 року про звільнення за угодою сторін, 03 липня 2025 року підписав угоду про припинення трудового договору за угодою сторін з 04 липня 2025 року, підписання якої позивачем свідчить про те, що він фактично погодився зі звільненням за угодою сторін. Такі дії позивача свідчать про суперечливість його поведінки. Колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду про те, що підписавши після подання заяви про відкликання заяви про звільнення угоду про припинення трудового договору від 03 липня 2025 року, позивач фактично підтвердив своє волевиявлення про звільнення за угодою сторін та висловив свою згоду на звільнення з 04 липня 2025 року, а зміна в подальшому власного рішення позивача не впливає на чинність досягнутої домовленості з роботодавцем без його згоди на таку зміну. При звільненні з роботи за угодою сторін відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України визначення дати звільнення є необхідною умовою досягнення взаємної домовленості між працівником та роботодавцем, і така дата була визначена працівником і з такою датою погодився роботодавець. Апеляційний суд відхилив доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, про те, що в тексті заяви на звільнення від 26 червня 2025 року дата звільнення з роботи з 04 липня 2025 року не написана ним особисто, а дописана невідомими особами, оскільки позивач, всупереч вимогам частини першої статті 81 ЦПК України, не надав суду належних та допустимих доказів на їх підтвердження. Що стосується клопотання про призначення у справі почеркознавчої експертизи, то апеляційний суд звернув увагу на те, що ухвалою від 23 грудня 2025 року Шептицький міський суд Львівської області у задоволенні клопотання адвоката Мацея М. М. про призначення почеркознавчої експертизи відмовив та зазначив, що відповідно до статті 106 ЦПК України учасникам справи надано право самостійно замовити проведення експертизи та подати до суду такий висновок, однак, за час розгляду справи позивач таким правом не скористався. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 , всупереч вимогам статті 81 ЦПК України не довів належними та допустимими доказами, що заяву про звільнення ним написано під примусом чи психологічним тиском, що спростовує доводи апеляційної скарги про те, що написання та подання позивачем заяви про звільнення за угодою сторін не відповідало його волевиявленню. Крім того, волевиявлення ОСОБА_1 на звільнення за угодою сторін підтверджується угодою про припинення трудового договору від 03 липня 2025 року, Суд апеляційної інстанції вважав обґрунтованим висновок місцевого суду, що звільнення позивача на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України є правомірним, а тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог. Щодо доводів касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, висловлених у постановах Верховного Суду. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2- 3007/11, від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 травня 2021 року у справі № 910/8358/19). Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (постанови Верховного суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16). Посилання адвоката Мацея М. М., який діє в інтересах ОСОБА_1 , на висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах висловлених у постановах Верховного Суду: від 27 березня 2019 року у справі № 524/3490/17, від 31 серпня 2020 року у справі № 359/5905/18, від 26 січня 2022 року у справі № 755/867/20, від 17 жовтня 2019 року у справі № 222/438/17, від 20 червня 2019 року у справі № 264/2678/17, від 07 вересня 2022 року у справі № 753/7130/20, від 11 жовтня 2024 року у справі № 757/18577/22, від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16, від 06 лютого 2019 року у справі № 816/1389/16, є безпідставними, оскільки вони хоча і стосуються подібних правовідносин, проте зроблені за інших фактичних обставин. Аналіз змісту касаційної скарги та оскаржених судових рішень свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суди розглянули справу відповідно до такого висновку. З огляду на викладене підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не підтвердилася. Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильних висновків місцевого суду та суду апеляційної інстанції, а зводяться до незгоди заявника з наданою судами оцінкою доказам, проте, на підставі вимог статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та здійснювати переоцінку доказів. У постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) Велика Палата Верховного Суду вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року). Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті провадження за касаційною скаргою адвоката Мацея Михайла Михайловича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Шептицького міського суду Львівської області від 29 січня 2026 року та постанову Львівського апеляційного суду від 27 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Судді:С. Ю. Мартєв С. О. Карпенко І. М. Фаловська