Постанова 4808 № 352/70/25

Справа № 352/70/25 Провадження № 22-ц/4808/425/26 Головуючий у 1 інстанції КУЗЬМЕНКО С. В. Суддя-доповідач Барков В. М. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 березня 2026 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд в складі: головуючого судді Баркова В. М., суддів: Максюти І. О., Василишин Л. В., секретар Шемрай Н. Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 30 грудня 2025 року у складі судді Кузьменка С. В., ухвалене у м. Івано-Франківську, повний текст якого складено 08 січня 2026 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківської міської ради Івано-Франківської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_2 про визнання права постійного користування земельною ділянкою в порядку спадкування за законом, ВСТАНОВИВ: У січні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до відповідача Івано-Франківської міської ради Івано-Франківської області про визнання права постійного користування земельною ділянкою в порядку спадкування за законом. В обґрунтування позовних вимог вказував, що рішенням Колодіївської сільської ради № 69 від 22 квітня 1996 року «Про інвентаризацію земель та надання їх у постійне користування та приватну власність», його бабусі ОСОБА_3 надана у постійне користування земельна ділянка 0,45 га. Згідно із записами в погосподарській книзі, домогосподарство ОСОБА_3 по АДРЕСА_1 включає 0,57 га земельної ділянки, з яких 0,10 га для будівництва, обслуговування житлового будинку, господарських будівель; 0,47 га для ведення особистого селянського господарства. Позивач вказував, що за життя ОСОБА_3 склала заповіт, згідно із яким заповіла йому належні їй домоволодіння в с. Колодіївка та земельну ділянку із кадастровим номером 2625881900:01:002:0046, площею 1,2500 га. Після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , відкрилася спадщина на все належне їй майно, яке він прийняв згідно заповіту. Однак, у прийнятті у спадщину земельної ділянки площею 0,45 га, йому нотаріусом було відмовлено у зв`язку із відсутністю правовстановлюючого документу на вказану земельну ділянку. Посилаючись на те, що він у відповідності до статей 126, 128, 1219 ЦК України отримав у спадщину не тільки зазначене в заповіті майно, але й вказану земельну ділянку розміром 0,45 га, просив визнати за ним право постійного користування земельною ділянкою розміром 0,45 га, яка розташована на території Колодіївської сільської ради Івано-Франківської області в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 . Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 30 грудня 2025 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. У апеляційній скарзі на зазначене рішення суду позивач ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову у повному обсязі. На думку позивача суд першої інстанції прийшов до передчасного висновку про те, що ним не доведено, що у ОСОБА_3 виникло право постійного користування спірною земельною ділянкою, оскільки ним подано ряд письмових доказів, серед яких облікова картка об`єкта погосподарського обліку за 2011-2015 роки та Витяг з рішення № 69 від 22 квітня 1996 року «Про інвентаризацію земель та надання їх у постійне користування та приватну власність», якими підтверджується факт надання ОСОБА_3 у постійне користування земельну ділянку розміром 0,45 га. Скаржник зауважує, що отримавши рішення ради № 69 у 1996 році, спадкодавець сподівався на те, що орган влади завершить процедуру (встановить межі) та оформить правовстановлюючий документ, як це було передбачено п. 4 цього ж рішення. Натомість на адвокатський запит Колодіївський старостинський округ надав відповідь, що інформація про місце розташування земельної ділянки розміром 0,45 га, яка була надана ОСОБА_3 у користування на підставі рішення сільської ради, зазначеного в пункті III.7 цього рішення відсутня. При цьому, ведення погосподарського обліку в сільських радах народних депутатів покладався саме на сільську раду. Позивач ОСОБА_1 не погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що погосподарська книга не є належним доказом формування та надання ОСОБА_3 спірної земельної ділянки, так як в рішенні ради від 22 квітня 1996 року не зазначено місцезнаходження земельної ділянки, стосовно якої прийнято рішення про її надання в постійне користування. Вказує, що такий висновок суду першої інстанції спростовується практикою Верховного Суду, викладеною зокрема у постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-127цс15, від 24 листопада 2020 року у справі №308/6368/15-а, від 17 березня 2023 року по справі №710/417/21 Скаржник вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що право постійного користування земельною ділянкою припинилося зі смертю спадкодавця та не увійшло до складу спадщини, оскільки ст. 141 ЗК України не передбачає смерть фізичної особи як підставу припинення права постійного користування земельною ділянкою. Крім того, норма ст. 1218 ЦК України передбачає, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, ст. 1219 ЦК України не містить заборони на спадкування права постійного користування земельною ділянкою, а ст. 1225 ЦК України прямо передбачає перехід прав на земельну ділянку до спадкоємців на загальних підставах із збереженням її цільового призначення. Поза увагою суду першої інстанції залишилось те, що пунктом 1 Перехідних положень ЗК України, установлено, що рішення про передачу громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийняті органами місцевого самоврядування відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року «Про приватизацію земельних ділянок», є підставою для реєстрації права власності на земельні ділянки цих громадян або їх спадкоємців відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Державна реєстрація таких земельних ділянок здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Суд першої інстанції не врахував, що відповідно до ч. 17 ст. 19 Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» від 07.12.1990 № 533-ХІІ (чинного на час прийняття рішення) ради народних депутатів були уповноважені вирішувати питання регулювання земельних відносин, а згідно зі ст. 22 цього Закону рішення рад, прийняті в межах їх компетенції, є обов`язковими до виконання всіма органами та громадянами. Невиконання Колодіївською сільською радою власного рішення № 69 від 22 квітня 1996 року, зокрема в частині встановлення меж земельної ділянки та оформлення акта на право постійного користування, не припиняє та не спростовує вже набутого права, оскільки такі дії є похідними від рішення ради та належать до обов`язків органу влади, а не землекористувача. Також суд першої інстанції не застосував при розгляді справи пункт 7 Інструкції ведення погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженої наказом Міністерства статистики України від 08 грудня 2010 року № 491, відповідно якого сільська рада зобов`язана вносити до погосподарських книг відомості про земельні ділянки, передані у власність або надані в користування. Позивач ОСОБА_1 звертає увагу на те, що саме такі відомості, зафіксовані в обліковій картці погосподарського обліку за 2011 - 2015 та підтверджують існування та реалізацію права постійного користування ОСОБА_3 земельною ділянкою, виділеною їй у постійне користування. Скаржник вважає, що відсутність державного акта не є підставою для припинення права постійного користування, оскільки право постійного користування земельною ділянкою виникло на підставі рішення органу місцевого самоврядування. Крім того, на думку скаржника, ототожнення судом першої інстанції правовідносин у справі №376/2038/14-ц із правовідносинами у даній справі є помилковим, оскільки у даній справі предметом спору є спадкування збереженого речового права, набутого на законних підставах до 01 січня 2002 року, а не припинення права користування у зв`язку зі змінами законодавства. Інші учасники справи правом подачі відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 не скористалися, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направляли. Відповідно до частини третьої статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. За положеннями статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Представник Івано-Франківської міської ради Івано-Франківської області та третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилися, про час і місце розгляду справи були повідомлені судовою повісткою та за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи, тому суд відповідно до положень ст. 372 ЦПК України розглянув справу без їх участі. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача адвоката Белей О. Б., яка просила скаргу задовольнити, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог з таких підстав. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення ухвалене судом першої інстанції вищезазначеним вимогам не відповідає. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції прийшов до висновків, що позивачем не наведено доказів того, що у спадкодавця виникло право постійного користування земельною ділянкою у відповідності до вимог законодавства, чинного на час ухвалення рішення Колодіївської сільської ради № 69 від 22 квітня 1996 року. Також суд вказав, що в матеріалах справи відсутні докази того, що спірна земельна ділянка увійшла до спадкової маси після смерті ОСОБА_3 , а також відсутнє місце розташування земельної ділянки, право постійного користування на яку позивач просить визнати за собою. Проте з такими висновками суду погодитися не можна з огляду на наступне. Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 перебував у родинних відносинах з ОСОБА_3 , яка була йому бабою (а.с. 28, 55). Згідно заповіту від 27 травня 2021 року ОСОБА_3 заповіла позивачу ОСОБА_1 житловий будинок в АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 1,2500 га із кадастровим номером 2625881900:01:002:0046 (а.с.25). Після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , приватним нотаріусом Шевченко Е. В. 09 грудня за заявою ОСОБА_1 заведено спадкову справу № 23-2021. Інші спадкоємці до спадкування майна померлої не залучалися (а.с. 27, 28). В подальшому, позивачу ОСОБА_1 08 серпня 2022 року було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, зареєстроване в реєстрі за № 551, яка складається із житлового будинку по АДРЕСА_1 (а.с. 71-72), а також 18 жовтня 2022 року свідоцтво про право на спадщину за заповітом, зареєстроване в реєстрі за № 754, яка складається із земельної ділянки площею 1,2501 га, кадастровий номер 2625881900:01:002:0046 (а.с. 81-83). Також встановлено, що рішенням Колодіївської сільської ради № 69 від 22 квітня 1996 року «Про інвентаризацію земель та надання їх у постійне користування та приватну власність», ОСОБА_3 надано у постійне користування земельну ділянку розміром 0,45 га (а.с. 30). Згідно відповіді старости Колодіївського старостинського округу від 26 грудня 2024 року, інформація про місце розташування земельної ділянки розміром 0,45 га, яка була надана ОСОБА_3 у користування на підставі рішення сільської ради, а також відомості про надання ОСОБА_3 державного акту на право постійного користування земельною ділянкою у розмірі 0,45 га відсутні (а.с. 34). Водночас, згідно записів погосподарської книги станом на 2011-2015 роки домогосподарство ОСОБА_3 в АДРЕСА_1 становить 0,57 га земельних ділянок, з яких 0,10 га для будівництва, обслуговування житлового будинку, господарських будівель; 0,47 га для ведення особистого селянського господарства (а.с. 35-38). Згідно з частиною першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права. У справі, що переглядається, позивач звернувся із позовом про визнання за ним права постійного користування земельною ділянкою в порядку спадкування площею 0,45 га, яка була виділена спадкодавцю у постійне користування рішенням Колодіївської сільської ради № 69 від 22 квітня 1996 року. Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення. Умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об`єкти нерухомості, в тому числі житловий будинок, інші споруди, земельну ділянку, а також на права на земельну частку (пай) є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законом порядку. У постанові Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі № 466/1058/15-ц (провадження № 61-6732св22) зазначено, що передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема у визначений спосіб, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод в користуванні, користування з порушенням законодавства - без оформлення права користування, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо). У постанові Верховного Суду від 25 лютого 2026 року у справі № 354/117/22 вказано, що пунктом 7 Прикінцевих та перехідних положень ЗК України 2001 року передбачено, що громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці земельні ділянки. Відповідно до пунктів 2 та 10 Розділу VІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про державний земельний кадастр» земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера. У разі якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності) або особи, яка подала заяву про визнання спадщини відумерлою, якщо така справа прийнята до провадження судом. Документи, якими було посвідчено право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, видані до набрання чинності цим Законом, є дійсними. У правовому висновку, викладеному Верховним Судом України у постанові від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-127цс15, зазначено, що згідно з пунктом 7 Розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року громадяни, які одержали у користування земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки. Ураховуючи наявні записи у погосподарських книгах щодо користувачів земельних ділянок, висновок судів попередніх інстанцій про недоведеність права особи на землекористування спірною земельною ділянкою не можна визнати обґрунтованим. У постанові Верховного Суду від 24 листопада 2020 року у справі № 308/6368/15-а, суд касаційної інстанції, взявши до увагиРішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідностіКонституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу X «Перехідні положення»ЗК України (справа про постійне користування земельними ділянками), про забезпечення державного захисту прав землекористувачів, набутих свого часу відповідно до чинного на той час законодавства, та встановлені судами обставини користування позивачами спірною земельною ділянкою на підставі записів у погосподарських книгах обліку, дійшов висновку про доведеність прав позивачів на спірну земельну ділянку. Аналізуючи вищезазначені норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини, а також наведену практику Верховного Суду, колегія суддів приходить до висновку, що за спадкодавицею ОСОБА_3 на час її смерті зберігалось право постійного користування земельною ділянкою площею 0,45 га, виділеною їй рішенням Колодіївської сільської ради від 22 квітня 1996 року. Відомостей про те, що вказана земельна ділянка вилучалась із її користування в матеріалах справи відсутні. А отже, у відповідності до ст. 1218 ЦК України вказане право увійшло до складу спадщини померлої ОСОБА_3 . Крім того, колегія суддів зауважує, що відсутність у ОСОБА_3 за життя державного акту на спірну земельну ділянку не спростовує тієї обставини, що вона на час відкриття спадщини була землекористувачем спірної земельної ділянки площею 0,45 га. Також колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що відсутність у спадкодавця державного акта на право постійного користування спірною земельною ділянкою не може свідчити про відсутність у останнього такого права з огляду на триваючий характер оформлення землекористування. На сьогодні державний акт взагалі не вимагається, а відповідне право вважається набутим у зв`язку з прийняттям радою рішення та подальшою державною реєстрацією такого права. При цьому державна реєстрація лише підтверджує наявність у особи такого права. Відсутність у позивача державного акта на право постійного користування земельною ділянкою свідчить про те, що визначена законом процедура набуття землекористувачем такого права не завершена. Законодавство як на момент прийняття обласною радою рішення, так і на час розгляду цієї справи не містить граничного строку виконання такого рішення. Тому відповідно до положень ст. 144 Конституції воно підлягає обов`язковому виконанню. Близькі за значенням висновки містяться у постанові Верховного Суду у справі № 910/9909/23. З огляду на вищезазначене, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про те, що позивачем не наведено доказів того, що у спадкоємця виникло право постійного користування земельною ділянкою. Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Оскільки, суд першої інстанції не повністю з`ясував обставини та неправильно застосував норми матеріального права, надав неправильну правову оцінку доводам та доказам позивача, колегія суддів приходить до висновку, що ухвалене судове рішення суду першої інстанцій необхідно скасувати та ухвалити нове про задоволення позову. Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 30 грудня 2025 року скасувати. Позов ОСОБА_1 до Івано-Франківської міської ради Івано-Франківської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_2 про визнання права постійного користування земельною ділянкою в порядку спадкування за законом задовольнити. Визнати за ОСОБА_1 право постійного користування земельною ділянкою, яка розташована на території Колодіївської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області розміром 0,45 га в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і у випадках, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України, може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 18 березня 2026 року. Судді В. М. Барков Л. В. Василишин І. О. Максюта