Постанова 4812 № 487/10043/24

11.03.26 22-ц/812/342/26 Єдиний унікальний номер судової справи: 487/10043/24 Номер провадження: 22-ц/812/342/26 Суддя-доповідач апеляційного суду: Крамаренко Т.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 11 березня 2026 року м. Миколаїв Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі: головуючого - Крамаренко Т.В., суддів: Локтіонової О.В., Ямкової О.О., із секретарем судового засідання Коростієнко Н.С., за участю: позивача - ОСОБА_1 , представника відповідача - Долиної Ю.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 13 листопада 2025 року, ухвалене під головуванням судді - Афоніної С.М. в приміщенні того ж суду по справі за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, в с т а н о в и л а: У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві (надалі - ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві) про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Позов обґрунтовано тим, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2022 року по справі №487/2528/21 за його позовом до ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві скасовано наказ № 213ос від 29 грудня 2020 року про його звільнення з посади інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, поновлено його на посаді з 30 грудня 2020 року та стягнуто з ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 600 147,70 грн, яка визначена без утримання сум податків та інших обов`язкових платежів. Згідно наказу відповідача № 2-ОС від 08 січня 2024 року наказ №213ос від 29 грудня 2020 року «Про звільнення» скасовано та з 30 грудня 2020 року його поновлено на посаді начальника інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві. Наказом № 4-С від 08 січня 2024 року підставі п.1 ч.1 ст. 36 КЗпП за згодою сторін його звільнено із займаної посади. В день звільнення відповідачем не було виплачено йому всі належні суми у строки, передбачені ст. 116 КЗпП, а саме не виплачена середня заробітна плата за час вимушеного прогулу, що була стягнута на підставі рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2022 року, остаточний розрахунок проведено тільки 19 вересня 2024 року, але в порушення ст. 116 КЗпП не повідомили його письмово перед виплатою про нараховані суми, що є підставою відповідно до ст. 117 КЗпП стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, за період 08 січня 2024 року по 08 липня 2024 року, враховуючи обмеження встановлені ст. 117 КЗпП, Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою КМУ №100 від 08 лютого 1995 року та ст. 27 Закону України «Про оплату праці». Посилаючись на викладене, позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08 січня 2024 року по 08 липня 2024 року. 03 січня 2025 року на адресу суду від представника ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві Горнецької М.В. надійшов відзив на позовну заяву, в якому просили відмовити у задоволенні позову. Відзив мотивовано тим, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2022 року у справі №487/2528/21 позов ОСОБА_1 до ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві задоволено в повному обсязі, а саме скасовано наказ № 213ос від 29 грудня 2020 року про його звільнення з посади інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, поновлено його на посаді з 30 грудня 2020 року та стягнуто з ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 600147,70 грн, яка визначена без утримання сум податків та інших обов`язкових платежів. Ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2023 року відкрите касаційне провадження за скаргою ТУ ДБР у м. Миколаєві та ухвалою від 19 грудня 2023 року зупинено виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2022 року в частині стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу не в межах платежу за один місяць, до закінчення перегляду справи в касаційному порядку. 08 січня 2024 року наказом № 2-ос ОСОБА_1 було поновлено на роботі на посаді інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР у м. Миколаєві з 30 грудня 2020 року, з яким позивач ознайомлений 08 січня 2024 року. В той же день, 08 січня 2024 року, на підставі заяви позивача, ТУ ДБР у м. Миколаєві видано наказ від 08.01.2024 №4-ос про звільнення ОСОБА_1 з посади інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР у м. Миколаєві за угодою сторін, виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу в межах платежу за один місяць в сумі 21 585,16 грн, компенсації за невикористані відпустки в сумі 26 139,51 грн, заробітну плату за один відпрацьований день, сплачено податки та забори. Отже, відповідачем дотримані вимоги ст. 116 КЗпП, ОСОБА_1 виплачено усі належні йому суми при звільненні, проведено повний розрахунок. Посилання позивача щодо не виплати йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 600 147,70 грн є необґрунтованим, оскільки належними при звільнені працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення, згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових відносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомоги тощо). Враховуюче те, що Верховний Суд ухвалою від 19 грудня 2023 року зупинив виконання рішення суду від 07 листопада 2022 року в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, станом на 08 січня 2024 року касаційний розгляд справи триває, тому на день звільнення ОСОБА_1 належало до виплати лише 26 815,11 грн з 600 147,70 грн, які були виплачені позивачу в день його звільнення. Крім того, Верховний Суд скасував постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 лютого 2023 року, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В подальшому постановою Миколаївського апеляційного суду від 13 серпня 2024 року, рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2022 року залишено без змін. У зв`язку з чим відповідач оскаржив постанову апеляційного суду до Верховного Суду, на теперішній час не вирішено питання про відкриття касаційного провадження. Тому обов`язок щодо виконання рішення суду щодо виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у невиконаній частині, у відповідача виникло після набрання рішення законної сили 13 серпня 2024 року, що виключає фактичні передумови та правові підстави для застосування відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП. 16 червня 2025 року ОСОБА_1 подав до суду додаткові пояснення зазначивши, що 08 січня 2024 року його було поновлено на посаді начальника інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві з 30 грудня 2020 року, а наказом від 08 січня 2024 року №4-ОС звільнено з займаної посади за згодою сторін відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП. Отже, у зв`язку з поновленням на роботі з 30 грудня 2020 року, вважається, що до моменту його звільнення 08 січня 2024 року, він працював та повинен отримати заробітну плату - заробіток за час вимушеного прогулу. У зв`язку з зазначеним, є хибними доводи відповідача, що обов`язок виконання судового рішення у справі № 487/2528/21 щодо виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу в іншій невиконаній частині виник у ТУ ДБР у м. Миколаєві лише після набрання законної сили постановою Миколаївського апеляційного суду від 13 серпня 2024 року. Відповідач помилково вважає, що відсутність обов`язку щодо виплати повної суми зумовлена зупиненням виконання рішення суду ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2023 року. Проте ця ухвала стосується лише частини виплати, що перевищує середній заробіток за один місяць. У межах місячної виплати рішення підлягало виконанню негайно (ст. 235 КЗпП, ст. 430 ЦПК України). Крім того, на день звільнення рішення суду було чинним та підлягало виконанню. Верховний Суд у постанові від 08 лютого 2022 року у справі №755/12623/19 роз`яснив, що середній заробіток за час вимушеного прогулу є частиною заробітної плати, яка підлягає сплаті в день звільнення згідно зі ст. 116 КЗпП, а невиплата такої суми в строк тягне за собою наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП. Також посилався на правову позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 та висновки викладені у її постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц. Відповідач у відзиві не заперечує той факт, що виплата належних йому сум при звільнені не відбулася, у зв`язку з оскарженням та зупиненням виконання саме відповідачем судових рішень. Тобто саме з вини відповідача сталося прострочення виплати йому всіх сум належних при звільнені. Справа №487/2528/21 була вирішена на його користь, а тому відповідно до ч.2 ст.117 КЗпП відповідач повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто зазначене в частині першій статті 117 КЗпП- середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців). Крім того, відповідач надав довідку про середній заробіток, обчислений за два місяці перед звільненням 08 січня 2024 року, протягом яких він фактично не працював. Такий підхід суперечить Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ №100 від 08.02.1995. Відповідно до пункту 8 Порядку, середня заробітна плата має визначатися за фактично відпрацьовані два календарні місяці, що передували події, з якою пов`язана виплата. В даному випадку подією є перше звільнення (29 грудня 2020 року), тому середній заробіток повинен розраховуватись за фактичними виплатами перед груднем 2020 року, згідно позиції Верховного Суду у постанові від 21 січня 2015 року у справі №6-195цс14, у якій зазначено, що при визначенні середньої заробітної плати для виплат, пов`язаних із поновленням на роботі, застосовується період останніх фактично відпрацьованих місяців, а не формальний момент повторного звільнення 26 вересня 2025 року представник відповідача подав до суду заяву про застосування строку позовної давності, в якій просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Зазначивши, що 08 січня 2024 року ОСОБА_1 звільнено з посади інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР у м. Миколаєві і в цей же день, 08 січня 2024 року ТУ ДБР у м Миколаєві виплачено працівнику середній заробіток за час вимушеного прогулу в межах платежу за один місяць в сумі 21 586,16 грн, компенсації за невикористані відпустки у сумі 26 139,51 грн заробітну плату за один відпрацьований день, сплачено інші податки та збори. Вказане підтверджується платіжними інструкціями. Таким чином, ОСОБА_1 після звільнення надійшли на його картковий рахунок 10 січня 2024 року (здійснення перерахунку грошових коштів ГУ ДКС України у Миколаївській області) лише дві суми 21 586,16 грн та 26 139,51 грн, оскільки відповідно ухвалою Верховного суду від 19 грудня 2023 року у справі № 487/2528/21, було зупинено виконання рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 07.11.2022 в частині стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу не в межах платежу за один місяць до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про існування вказаної ухвали ОСОБА_1 було відомо, оскільки він зареєстрований в системі «Електронний суд». На дату звільнення з ОСОБА_1 проведено повний розрахунок та виплачені всі належні йому суми при звільненні. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 06.05.2025 року, яке залишено в силі постановою Миколаївського апеляційного суду від 30.06.202 у справі №487/8730/24 при вирішенні питання про застосування строків, встановлених статтею 233 КЗпП України, встановлено, що у даному випадку початок перебігу тримісячного строку звернення до суду для позивача розпочався, щонайменше з 10.01.2024, а саме з дати повного розрахунку з позивачем за фактично відпрацьований час та компенсації по відпусткам. Таким чином, станом на день надходження позовної заяви ОСОБА_1 до суду через систему «Електронний суд» 15 листопада 2024 року, закінчився передбачений статтею 233 КЗпП України тримісячний строк на звернення до суду з позовною вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який сплив 10 квітня 2024 року. Велика Палата Верховного суду у своїй постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 зазначила, що середній заробіток за статті 117 КЗпП України за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується в розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на які працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та є своєрідною санкцією для роботодавця за винні дії щодо порушення трудових прав найманого працівника. Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати. ОСОБА_1 , допущене необ`єктивне та необґрунтоване зволікання з поданням позовної заяви щодо затримки розрахунку при звільненні, а саме через 9 місяців після його звільнення з ТУ ДБР у м. Миколаєві 08 січня 2024 та виплати всіх сум, що належали йому при звільненні. Водночас, у матеріалах справи відсутні будь-які докази поважності пропуску строку, які об`єктивно підтверджують наявність непереборних обставин, які перешкоджали вчасному зверненню до суду позивачем не надані. Зазначені обставини є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог відповідно до положень статті 267 ЦК України. 23 жовтня 2025 року ОСОБА_1 подав заперечення на заяву про застосування позовної давності, зазначивши, що стягнення середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні за ст. 117 КЗпП, випливає з порушення обов`язку роботодавця провести повний розрахунок у день звільнення (ст. 116 КЗпП) і належить до спорів про «всі суми, що належать працівникові при звільненні». Верховний Суд послідовно пов`язує відповідальність за ст. 117 КЗпП з невиплатою саме «всіх сум» у день звільнення. Отже, до таких вимог підлягає застосуванню спеціальне правило ч. 2 ст. 233 КЗпП. Початок перебігу спеціального тримісячного строку законодавець пов`язує не з датою звільнення і не з датою зарахування коштів, а з фактом одержання працівником письмового повідомлення роботодавця про нараховані та виплачені суми при звільненні. Йому при звільненні 08 січня 2024 року письмове повідомлення не вручалося, він звернувся з окремим запитом 27 вересня 2024 року і вперше отримав письмове повідомлення 04 жовтня 2024 року. Отже, саме з дати фактичного одержання такого повідомлення починається перебіг спеціального тримісячного строку за ч. 2 ст. 233 КЗпП. Будь-які посилання відповідача на «обізнаність» із рухом коштів або на сам факт їх зарахування не можуть підміняти передбачене законом письмове повідомлення роботодавця, виходячи з правових позицій Верховного Суду. 24 жовтня 2025 року ОСОБА_1 подав до суду заперечення на заяву про застосування позовної давності, зазначивши, що позов подано про стягнення середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, у зв`язку з порушення обов`язку роботодавця провести повний розрахунок у день звільнення (ст. 116 КЗпП) і належить до спорів про «всі суми, що належать працівникові при звільненні». Згідно постанову Верховного Суду від 21 березня 2025 року щодо застосування ч. 2 ст. 233 КЗпП України, Суд вказав, що питання строків звернення до суду регулюється вже нині чинною редакцією статті 233 КЗпП України, яка передбачає тримісячний строк звернення до суду з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, Судова палата погоджується із висновком, що початок перебігу тримісячного строку для подання позову слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум, тобто з моменту вручення грошового атестата чи іншого письмового документа, у якому зазначено суми, нараховані та виплачені при звільненні, саме дата вручення працівникові документа про суми, нараховані та виплачені при звільненні, є моментом, з яким закон пов`язує початок перебігу строку звернення до суду, тому враховуючи принцип юридичної визначеності, початок перебігу строку має пов`язуватися не з датою звільнення, а з фактом отримання письмового повідомлення про розрахунок. Позивач отримав письмове повідомлення роботодавця про нараховані та виплачені суми при звільненні 03 жовтня 2024 року, тому саме з цієї дати, почався перебіг тримісячного строку звернення до суду, а відтак подання позову відбулося в межах встановленого законом строку. 12 листопада 2025 року представник відповідача подала до суду додаткові пояснення, в яких просила в задоволенні позову відмовити, зазначивши, що на день звільнення ОСОБА_1 йому було виплачено всі належні йому суми на день звільнення, проведено повний розрахунок, тому доводи позивача про порушення вимог ст. 116 КЗпП України є безпідставними. Станом на 08 січня 2024 року у відповідача був відсутній обов`язок виплатити ОСОБА_1 заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 6001 47,70 грн, ці виплати в розумінні ст. 116 КЗпП не може вважатися, що належала позивачу на дату його звільнення, оскільки у справі №487/2528/21 не було прийнято остаточного рішення. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 13 листопада 2025 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що на день звільнення ОСОБА_1 були виплачені усі належні йому суми при звільненні: середній заробіток за час вимушеного прогулу, відповідно до рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2022 року в межах платежу за один місяць в сумі 21 586,16 грн, компенсацію за невикористані відпустки у сумі 26 139,51 грн, заробітну плату за один відпрацьований день. На день звільнення 08 січня 2024 року у відповідача був відсутній обов`язок виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 600 147,70 грн, відповідно до рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2022 року, оскільки ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2023 року зупинено виконання вказаного рішення суду в частині стягнення з ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу не в межах платежу за один місяць, до закінчення його перегляду в касаційному порядку, та розгляд справи в касаційному порядку станом на 08 січня 2024 року не було закінчено. 18 вересня 2024 року відповідач, на виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2022 року перерахував ОСОБА_1 461 532,75 грн в рахунок компенсації заробітку за час вимушеного прогулу. При цьому, суд першої інстанції зауважив, що станом на день ухвалення рішення у даній справі, триває судовий розгляд касаційної скарги ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві у справі №487/2528/21 у Верховому Суді та остаточного рішення не прийнято. За такого, суд дійшов висновку про недоведеність позивачем своїх позовних вимог, а відтак відмовив у задоволенні позову. Не погодившись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне та всебічне дослідження усіх доказів у їх сукупності порушення судом першої інстанції норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов повністю. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд неправильно ототожнив «місячний платіж» із усіма належними сумами на день звільнення, а відтак висновок суду щодо повного розрахунку у день звільнення та недоведеність позову є незаконним. Зазначає, що висновки суду суперечать матеріалам справи та практиці Верховного Суду. Оскільки судом неправильно визначено момент виникнення обов`язку відповідача, проігноровано вимоги статті 116 КЗпП України щодо письмового повідомлення, не враховано негайного виконання рішення суду в частині місячного заробітку та неправильно застосовано інститут строків позовної давності та неправильно дійшов висновку про «недоведеність» при наявності всіх документів, що підтверджують затримку розрахунку. Вказує на те, що зупинення виконання рішення стосується лише суми понад один місячний платіж, але не звільняє роботодавця від обов`язку провести остаточний розрахунок. Саме з вини відповідача сталося прострочення виплати всіх сум належним йому при звільненні. Вина відповідача підтверджена самим відповідачем та документами справи, що автоматично включає застосування ст. 117 КЗпП України. Зазначає, що початок тримісячного строку визначається не датою звільнення і не фактом перерахування коштів, а днем одержання працівником письмового повідомлення про нараховані та виплачені суми при звільненні. У відзиві на апеляційну скаргу представник ТУ ДБР, що розташоване в місті Миколаєві Долина Ю.О. просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Вказує на те, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу в умовах зупинення виконання судово рішення не може вважатися «належною сумую» у розумінні статті 116 КЗпП України, оскільки таке право не було безумовним і юридично визначеним. За відсутності обов`язку здійснювати спірну виплату, її невиплата не утворює складу правопорушення, передбаченого статтею 117 КЗпП України, зокрема, через відсутність протиправної поведінки та вини роботодавця. Обов`язок ТУ ДБР у м. Миколаєві щодо виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу поза межами одного місяця на користь ОСОБА_1 виник лише 13 серпня 2024 року - після ухвалення постанови Миколаївського апеляційного суду за результатами нового перегляду рішення Заводського районного суду від 07 листопада 2022 року. Заслухавши суддю - доповідача, осіб, які приймали участь у справі, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення та ухвали суду в межах доводів апеляційних скарг та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України). Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України). Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Таким вимогам закону рішення в повній мірі відповідає. З матеріалів справи вбачається і таке встановлено судом, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2022 року у справі № 487/2528/21 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено, скасовано наказ № 213ос від 29 грудня 2020 року про звільнення ОСОБА_1 , поновлено його на посаді інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві з 30 грудня 2020 року, стягнуто з ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 600 147,70 грн. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 06 лютого 2023 року рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2022 року залишено без змін. ТУ ДБР, розташоване у м. Миколаєві не погодившись з рішенням суду першої та апеляційної інстанції звернулося з касаційною скаргою та Верхового Суду на підставі якої було відкрите касаційне провадження. Ухвалою Верховний Суд від 19 грудня 2023 року зупинено виконання рішення суду від 07 листопада 2022 року у справі №487/2528/21 в частині стягнення з ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу не в межах платежу за один місяць та стягнення судового збору на користь держави у сумі 6 909,47 грн, до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Наказом відповідача №2-ОС від 08 січня 2024 року на виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2022 року у справі №487/2528/21, ОСОБА_1 було поновлено на посаді інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві з 30 грудня 2020 року, з яким позивач ознайомлений 08 січня 2024 року. В той же день підставі наказу № 4-ОС від 08 січня 2024 року ОСОБА_1 було звільнено з займаної посади за угодою сторін відповідно до п 1 ч.1 ст. 36 КЗпП України. 08 січня 2024 року ТУ ДБР розташоване у м. Миколаєві ОСОБА_1 виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу в межах платежу за один місяць в сумі 21 586,16 грн, компенсацію за невикористані відпустки у сумі 26 139,51 грн, заробітну плату за один відпрацьований день, сплачено інші податки та збори, що підтверджується платіжними інструкціями №1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8 від 08 січня 2024 року. Вказані грошові суми ОСОБА_1 після звільнення надійшли на його картковий рахунок 10 січня 2024 року (здійснення перерахунку грошових коштів ГУ ДКС України у Миколаївській області). В подальшому, постановою Верховного Суду від 26 червня 2024 року постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 лютого 2023 року скасовано та передано справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 13 серпня 2024 року рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2022 року залишено без змін. 28 липня 2025 року Постановою Верховного Суду відкрите касаційне провадження за касаційної скаргою ТУ ДБР розташованого у м. Миколаєві на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2022 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 13 серпня 2025 року. 12 листопада 2025 року Постановою Верховного Суду касаційну скаргу ТУ ДБР розташованого у м. Миколаєві залишено без задоволення, а рішення Заводського районного суду м. Миколаєві від 07 листопада 2022 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 13 серпня 2024 року залишено без змін. Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції. За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України). За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України. Як на підставу задоволення своїх вимог позивач посилається на те, що в день звільнення відповідачем не було виплачено йому всі належні суми у строки, передбачені ст. 116 КЗпП, а саме не виплачена середня заробітна плата за час вимушеного прогулу, що була стягнута на підставі рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2022 року, остаточний розрахунок проведено тільки 19 вересня 2024 року, але в порушення ст. 116 КЗпП не повідомили його письмово перед виплатою про нараховані суми, що є підставою відповідно до ст. 117 КЗпП стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, за період 08 січня 2024 року по 08 липня 2024 року з урахуванням законодавчих обмежень. Так, відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Згідно із частиною першою статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника. Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті (стаття 117 КЗпП України). Отже, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) вказала, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82). Отже, при затримці розрахунку при звільненні роботодавець повинен виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду: від 31 серпня 2022 року у справі № 363/3659/20 (провадження № 61-6476св22), від 05 листопада 2025 року у справі № 191/3186/23 (провадження № 61-6640св25) та багатьох інших. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2025 року в справі № 306/2708/23 (провадження № 14-84цс25) зазначено, що «Передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення з ним остаточного розрахунку та встановлення вини». Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 рок у справі № 755/12623/19, провадження № 14-47цс21). Разом з тим, у даній справі, підставою стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивач зазначає невиплату йому при звільненні 08 січня 2024 року суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що була стягнута на підставі рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2022 року у розмірі 600 147,70 грн, виконання якого ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2023 року було зупинено в частині стягнення з ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу не в межах платежу за один місяць, до закінчення його перегляду в касаційному порядку який станом на 08 січня 2024 року не було закінчено. Отже, за обставинами даної справи вказана сума не є тією належною сумою при звільненні у розумінні ст. 116 КЗпП України (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) невиплата якої за наявності вини відповідача передбачає відповідальність відповідно до ст. 117 КЗпП України. Між тим, як встановлено судом на день звільнення ОСОБА_1 були виплачені усі належні йому суми при звільненні, а саме компенсація за невикористані відпустки у сумі 26 139,51 грн, заробітна плата за один відпрацьований день, в тому числі й середній заробіток за час вимушеного прогулу, відповідно до рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2022 року у справі №487/2528/21 в межах платежу за один місяць в сумі 21 586,16 грн, з урахуванням ухвали Верховного Суду від 19 грудня 2023 року якою було зупинено виконання рішення суду у справі №487/2528/21 в частині стягнення з ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу не в межах платежу за один місяць, до закінчення його перегляду в касаційному порядку який станом на 08 січня 2024 року не було закінчено. До того ж, 19 вересня 2024 року на виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07 листопада 2022 року у справі № 487/2528/21, яке залишено без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 13 серпня 2024 року відповідачем, перераховано ОСОБА_1 461 532,75 грн в рахунок компенсації заробітку за час вимушеного прогулу. Отже, встановлене свідчить про те, що на день звільнення ОСОБА_1 відповідачем йому було виплачено всі належні суми у строки, передбачені ст. 116 КЗпП. За такого, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для покладення на відповідача відповідальності у вигляді стягнення відшкодування за затримку розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України. Доводи апеляційної скарги позивача про те, що зупинення виконання рішення стосується лише суми понад один місячний платіж та не звільняє роботодавця від обов`язку провести остаточний розрахунок з вини якого сталося прострочення виплати всіх сум належних йому при звільненні є безпідставними у зв`язку з неправильним тлумаченням позивачем положень ст. 117 КЗпП України та ухвали Верховного Суду від 19 грудня 2023 року. При цьому порушення роботодавцем порядку інформування працівника про виплачені суми на що вказує позивач в апеляційній скарзі не можуть бути підставою для скасування судового рішення, оскільки вирішальне правове значення має факт виплати працівнику належних сум, а не інформування про здійснені виплати. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до підстав позову та заперечень які були предметом дослідження в суді першої інстанції, яким суд надав відповідну правову оцінку з урахуванням всіх фактичних обставин справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, і з якою погоджується колегія суддів. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. За таких обставин, доводи апеляційної скарги не спростовують обґрунтованих висновків суду, а тому апеляційна скарга на підставі ст. 375 ЦПК України підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду, яке ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права - залишенню без змін. Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то відсутні підстави для розподілу судових витрат на підставі ст. 141 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України колегія суддів, п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 13 листопада 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту у порядку та випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий Т.В. Крамаренко Судді: О.В. Локтіонова О.О. Ямкова Повний текст складено 16 березня 2026 року.