Постанова 4807 № 334/4831/16-ц

Дата документу 08.10.2025 Справа № 334/4831/16-ц ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №334/4831/16-ц Головуючий у 1 інстанції Гнатюк О.М. Провадження № 22-ц/807/1542/25 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 жовтня 2025 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Гончар М.С., Трофимової Д.А. за участю секретаря судового засідання Бєлової А.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на ухвалу Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 23 червня 2025 року у справі за скаргою ОСОБА_3 на постанову виконавця про закінчення виконавчого провадження, боржник: ОСОБА_1 , заінтересована особа: Дніпровський відділ державної виконавчої служби у м. Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса),- В С Т А Н О В И Л А: У квітні 2024 року ОСОБА_3 звернулась до суду із скаргою на постанову виконавця про закінчення виконавчого провадження, боржник: ОСОБА_1 , заінтересована особа: Дніпровський відділ державної виконавчої служби у м. Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Скарга обґрунтована наступним. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 24.08.2023 року №334/4831/16-ц частково задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та зобов`язання вчинити дії. Вирішено усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою та зобов`язати ОСОБА_1 демонтувати бетонний паркан на частині земельної ділянки S-2, виділеній у користування ОСОБА_3 , згідно з варіантом №3 висновку судової будівельно-технічної експертизи №2503 від 05.08.2019 року, відповідно до якого постановою Запорізького апеляційного суду від 16.12.2020 року в цивільній справі №334/2465/14-ц встановлено порядок користування земельною ділянкою АДРЕСА_1 . На виконання зазначеного рішення суду було видано виконавчий лист, який на даний час перебуває на виконанні в Дніпровському відділі державної виконавчої служби у м. Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) ВП НОМЕР_1. Після звернення до Дніпровського ВДВС у м. Запоріжжі представника стягувача з адвокатським запитом начальником відділу Проценко Ю. було надано відповідь від 02.04.2025 року, згідно з якою повідомлено, що боржник ОСОБА_1 усунула перешкоди в користуванні земельною ділянкою, демонтувала бетонний паркан, тобто рішення суду виконано повно фактично. 26.02.2025 року постановою державного виконавця ухвалено постанову про закриття виконавчого провадження. Вважає, що в даному випадку постанова про закінчення виконавчого провадження є неправомірною та такою, що порушує права стягувача. В оскаржуваній постанові зазначено, що боржник ОСОБА_1 усунула перешкоди в користуванні земельною ділянкою, демонтувала бетонний паркан на частині земельної ділянки S-2, виділеній у користування ОСОБА_3 , тобто рішення суду виконано повне фактично. Такий висновок є помилковим, оскільки у рішенні Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 24.08.2023 року №334/4831/16-ц зазначено, що демонтаж паркану призведе до поновлення порушених прав позивачки щодо користування виділеної їй рішенням суду частки земельної ділянки, тому позовна вимога має бути задоволена в цій частині. Запорізький апеляційний суд у своїй постанові від 13.03.2024 року погодився із таким висновком та окремо вказав, що спірний парка, встановлений на земельній ділянці, перешкоджає ОСОБА_3 користуватися частиною земельної ділянки, яка виділена на підставі рішення суду, оскільки доступ до неї закритий, що є порушенням прав позивачки. Запорізький апеляційний суд у своїй постанові від 28.01.2025 року в цій справі (провадження №22-ц/807/141/25) вказав, що виконання обов`язку боржником полягає в усуненні будь-яких перешкод у користуванні земельною ділянкою за встановленим варіантом порядку користування. Наявність будь-якої огорожі, паркану, перепону, з якого б матеріалу вони не були і якого б не були кольору не впливають на суть поняття «перешкода у користуванні». В оскаржуваній постанові про закінчення виконавчого провадження державний виконавець вказала, що боржником демонтовано бетонний паркан, проте обставин усунення перешкод стягувану у користуванні земельною ділянкою державним виконавцем не встановлено. Боржник замість бетонного паркану встановила паркан, виконаний з сітки. Доступу до своєї ділянки ОСОБА_3 не має. Таким чином, судове рішення не виконано в повному обсязі. Про закінчення виконавчого провадження ОСОБА_3 дізналася 2.04.2025 року, отримавши відповідь на адвокатський запит від начальника Дніпровському відділі державної виконавчої служби у м. Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) ВП НОМЕР_1. Просила скасувати постанову старшого державного виконавця Дніпровського відділу державної виконавчої служби у м. Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) СултановоїСтаценко Олени Володимирівни від 26 лютого 2025 року про закінчення виконавчого провадження ВП НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа №334/4831/16-ц, виданого 4.06.2024 року Ленінським районним судом м. Запоріжжя. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 23 червня 2025 року скаргу задоволено. Скасовано постанову старшого державного виконавця Дніпровського відділу державної виконавчої служби у м. Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) СултановоїСтаценко Олени Володимирівни від 26 лютого 2025 року про закінчення виконавчого провадження ВП НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа №334/4831/16-ц, виданого 4.06.2024 року Ленінським районним судом м. Запоріжжя. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції, в якій посилаючись на незаконність, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просив ухвалу суду скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні скарги відмовити. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що скаржницею подано скаргу з порушенням строків для звернення з такою скаргою, зазначають, що в аспекті про суб`єктивне та об`єктивне бачення ніякий спеціаліст не може визначити чи усунуто ОСОБА_3 , перешкоди чи вона вважає їх присутніми. 20 серпня 2025 року від ОСОБА_3 надійшов відзив, в якому вона просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне. Відповідно до п. 6 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Згідно з п. 4 ст. 379 ЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. Судове рішення, згідно зі ст. 263 ЦПК України, повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувана ухвала суду відповідає. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція). За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередню участь у судовому процесі, або позбавлений такого права. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини гарантії регламентовані статтею 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, там, де існують, апеляційні або касаційні суди, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення ЄСПЛ у справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року). Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду. Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя. Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства. Так, постановляючи ухвалу про задоволення скарги, суд першої інстанції виходив з того, що державний виконавець не залучив до провадження відповідного спеціаліста (експерта), який в свою чергу, мав надати письмовий висновок щодо виконання рішення суду. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, зважаючи на наступне. Виконання судових рішень у справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду й ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статями 6, 13 Конвенції. Саме такий принцип застосовує ЄСПЛ у своїй сталій практиці, зазначаючи, що виконання судових рішень є невід`ємною частиною судового процесу, оскільки без цієї стадії судового процесу сам факт прийняття будь-якого рішення суду втрачає сенс. Саме на цій стадії судового процесу завершується відновлення порушених прав особи. ЄСПЛ неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень (рішення у справах «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року, «Ясіун`єне проти Литви» від 06 березня 2003 року, «Руйану проти Румунії» від 17 червня 2003 року, «Півень проти України» від 29 червня 2004 року). Існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для «законного сподівання» на виплату такої заборгованості і становить «майно» цієї особи у розумінні статті 1 Першого протоколу (рішення ЄСПЛ у справі «Агрокомплекс проти України» від 25 липня 2013 року). Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції. Згідно з частиною п`ятою статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду. Частиною першою статті 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Процедура судового контролю за виконанням судових рішень внормована ЦПК України, саме в русло оскарження дій виконавця спрямовує заявник свої вимоги. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 24.08.2023 року №334/4831/16-ц частково задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та зобов`язання вчинити дії. Вирішено усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою та зобов`язати ОСОБА_1 демонтувати бетонний паркан на частині земельної ділянки S-2, виділеній у користування ОСОБА_3 , згідно з варіантом №3 висновку судової будівельно-технічної експертизи №2503 від 05.08.2019 року, відповідно до якого постановою Запорізького апеляційного суду від 16.12.2020 року в цивільній справі №334/2465/14-ц встановлено порядок користування земельною ділянкою АДРЕСА_1 . 04.06.2024 року на виконання зазначеного рішення суду виданий виконавчий лист №334/4831/16-ц. 25.06.2024 року державний виконавцем відкрито провадження з виконання виконавчого листа №334/4831/16-ц від 4.06.2024 року. 26.02.2025 під час перевірки факту виконання рішення суду, державним виконавцем встановлено, що боржник ОСОБА_1 усунула перешкоди у користуванні земельною ділянкою, демонтовано бетонний паркан на частині земельної ділянки S- 2, виділеній у користування ОСОБА_3 згідно з варіантом №3 висновку судової будівельно-технічної експертизи №2503 від 05.08.2019 р., відповідно до якого постановою Запорізького апеляційного суду від 16.12.2020 р. в цивільній справі №334/2465/14-ц встановлено порядок користування земельною ділянкою АДРЕСА_1 . Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень. Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду. Порядок оскарження стороною виконавчого провадження рішення, дій, бездіяльності державного виконавця передбачений розділом VII ЦПК України. Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Відповідно до частини третьої статті 451 ЦПК України, якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги. У постанові Верховного Суду від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19) викладено висновок про те, що відповідно до статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Підставою для задоволення скарги на рішення, дії чи бездіяльність виконавця за змістом ст.451 ЦПК України є сукупність таких складових, як встановлена судом неправомірність рішень, дій чи бездіяльності виконавця і порушення права сторони виконавчого провадження цими рішеннями, діями чи бездіяльністю. Розглядаючи скаргу, суд повинен перш за все встановити, чи відповідають вимогам законодавства прийняті виконавцем під час здійснення вказаного провадження рішення та виконавчі дії. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: верховенства права; обов`язковості виконання рішень; законності; диспозитивності; справедливості, неупередженості та об`єктивності; гласності та відкритості виконавчого провадження; розумності строків виконавчого провадження; співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців. У силу статей 1, 5 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, законами та нормативно-правовими актами. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких установлюються Законом № 1403-VIII. Законом № 1403-VIII визначено основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) державними виконавцями органів державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус. Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом (стаття 3). Відповідно до ст. 13 Закону України «Про виконавче провадження» під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Згідно з ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. За нормами ст. 14 Закону України «Про виконавче провадження» учасниками виконавчого провадження є виконавець, сторони, представники сторін, прокурор, експерт, спеціаліст, перекладач, суб`єкт оціночної діяльності суб`єкт господарювання, особи, права інтелектуальної власності яких порушені, - за виконавчими документами про конфіскацію та знищення майна на підставі статей 176, 177 і 229 Кримінального кодексу України, статті 51-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Для проведення виконавчих дій виконавець за потреби залучає понятих, працівників поліції, представників органів опіки і піклування, інших органів та установ у порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до п. 15 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право залучати в установленому порядку понятих, працівників поліції, інших осіб, а також експертів, спеціалістів, а для проведення оцінки майна - суб`єктів оціночної діяльності - суб`єктів господарювання; Згідно ст.20 Закону України «Про виконавче провадження» для з`ясування та роз`яснення питань,що виникають під час здійснення виконавчого провадження і потребують спеціальних знань, виконавець виносить постанову про залучення експерта або спеціаліста (кількох експертів або спеціалістів). Експертом або спеціалістом може бути будь-яка дієздатна особа, яка має необхідні знання, кваліфікацію та досвід роботи у відповідній галузі. Експерт або спеціаліст зобов`язаний надати письмовий висновок, а суб`єкт оціночної діяльності - суб`єкт господарювання - письмовий звіт з питань, що містяться в постанові, протягом 15 робочих днів з дня ознайомлення з постановою виконавця. Експерт або спеціаліст зобов`язаний надавати усні рекомендації щодо дій, які виконуються в його присутності. Як правильно встановлено судом першої інстанції, для з`ясування питань про виконання відповідачем ОСОБА_1 судового рішення про усунення перешкод в користуванні земельної ділянки S-2, виділеній ОСОБА_3 , згідно з варіантом №3 висновку судової будівельно-технічної експертизи №2503 від 05.08.2019 року, відповідно до якого постановою Запорізького апеляційного суду від 16.12.2020 року в цивільній справі №334/2465/14-ц встановлено порядок користування земельною ділянкою АДРЕСА_1 , необхідні спеціальні знання в галузі землевпорядкування та відповідно виконавець мав залучити для перевірки виконання рішення суду відповідного спеціаліста в даній галузі. Однак, державним виконавцем, всупереч наявній відповідно до ст.20 Закону України «Про виконавче провадження» можливості, не залучено до провадження відповідного спеціаліста (експерта), який в свою чергу, мав надати письмовий висновок щодо виконання рішення суду. За таких обставин колегія суддів в повній мірі погоджується з висновком суду першої інстанції, що акт від 26 лютого 2025 року старшого державного виконавця про виконання рішення суду в повному обсязі, складений з порушенням норм Закону України «Про виконавче провадження», оскільки для перевірки виконання рішення суду були необхідні спеціальні знання в землевпорядній галузі, без яких встановити чи виконано рішення суду було неможливо. Доводи апеляційної скарги не спростовують вищезазначений обґрунтований висновок суду першої інстанції. Щодо доводів апеляційної скарги про порушення строків для звернення зі скаргою колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до статті 449 ЦПК України скаргу може бути подано до суду: а) у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права або свободи; б) у триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права, у разі оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій. Пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом. Поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що оскаржує судове рішення та пов`язані з перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, що підтверджені належними доказами. У постановах від 18 листопада 2020 року у справах № 466/948/19 (провадження № 61-16974св19) та № 439/1493/15-ц (провадження № 61?7804св19), від 31 липня 2023 року у справі № 2-3187/11 (провадження № 61-4984св23), Верховний Суд вказав, що строки на подання скарги є процесуальними, можуть бути поновлені за наявності поважних для цього причин за заявою заявника, яка подається одночасно зі скаргою або викладається у скарзі у вигляді клопотання. При вирішенні питання про поновлення строку на подання скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби суд має виходити з того, що у відповідному законодавстві не міститься перелік таких поважних причин, їх з`ясовують у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи. Якщо скаргу подано з пропуском строку, встановленого законом, та відсутнє клопотання про його поновлення, така скарга суддею одноособово залишається без розгляду при її прийнятті та повертається заявникові. При цьому заявникові може бути роз`яснено право на повторне звернення до суду на загальних підставах. З`ясування обставин дотримання заявником процесуального строку на звернення до суду зі скаргою на дії чи бездіяльність державного виконавця, наявності клопотання про поновлення зазначеного строку та поважних причин для його поновлення має першочергове значення, оскільки правовим наслідком недотримання встановленого законом строку звернення із скаргою на дії чи бездіяльність державного виконавця, відсутності клопотання про поновлення зазначеного строку та поважності причин для його поновлення, є залишення скарги без розгляду та повернення її заявникові. Згідно зі статтею 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. За загальним правилом, судам необхідно враховувати, що в тому разі, коли законом встановлено спеціальний порядок обчислення строків звернення заявника зі скаргою до суду, їх перебіг має визначатися за цими нормами, а не за загальними правилами. Скарга (заява), пропущений строк на подання якої не поновлено, залишається без розгляду. Відповідно до частини п`ятої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" рішення та дії виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів. У постанові від 13 березня 2019 року у справі № 920/149/18 (провадження № 12-297гс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що "стаття 74 Закону України "Про виконавче провадження" є загальною нормою по відношенню до статей 339-341 ГПК України, адже застосовується до більш широкого кола відносин: 1) відносин, які виникають при оскарженні дій щодо виконання будь-якого виконавчого документа, а не тільки рішення суду; 2) відносин, які виникають при оскарженні дій державного виконавця не тільки до суду, але й до органів ДВС". Отже, стаття 449 ЦПК України є спеціальною нормою по відношенню до статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" та має переважне право на застосування при обрахуванні строку для звернення сторони виконавчого провадження зі скаргою на рішення, дію або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 17 березня 2023 року у справі № 367/7831/19 (провадження № 61-1642св22), від 13 червня 2023 року у справі № 638/5995/16-ц (провадження № 61?3333св23), від 30 червня 2023 року у справі № 206/1451/19 (провадження № 61-2469св23). Згідно з частинами першою, четвертою статті 124 ЦПК України строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку. Перебіг строку, закінчення якого пов`язане з подією, яка повинна неминуче настати, закінчується наступного дня після настання події. У постанові від 19 квітня 2023 року у справі № 759/20392/18 (провадження № 61-905св23) Верховний Суд зазначив, що, виходячи з результату системного аналізу статей 123, 124, 126 ЦПК України із положеннями пункту "а" частини першої статті 449 ЦПК України, статті 74 Закону України "Про виконавче провадження", перебіг десятиденного строку для оскарження рішення, дій чи бездіяльності виконавця починається з наступного дня після настання події, з якої пов`язано його початок, тобто після фактичної обізнаності особи про порушення її прав і свобод. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі № 2-1441/10 (провадження № 61-17257св20) та від 07 липня 2021 року у справі № 127/2-200/2004 (провадження № 61?16384св19). У постанові від 23 червня 2022 року у справі № 914/2265/20 Верховний Суд вказав, що: "водночас об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 04 лютого 2022 року у справі № 925/308/13-г зазначила, що за порівняльного аналізу змісту термінів "дізнався" та "повинен був дізнатися", що містяться у положеннях статті 341 Господарського процесуального кодексу України, суд доходить висновку про презумпцію обов`язку особи знати про стан своїх прав у виконавчому провадженні; доведення факту, через який сторона не знала про порушення свого права і саме з цієї причини не звернулася за його захистом до суду, недостатньо. У цьому висновку Суд враховує, що процесуальні норми створюються для забезпечення належного відправлення правосуддя і сторони повинні очікувати їх застосування задля забезпечення дотримання принципу юридичної визначеності. Отже, під час визначення початку перебігу строку звернення до суду із скаргою на дії (бездіяльність) суб`єкта, закріпленого у частині першій статті 341 Господарського процесуального кодексу України, необхідно враховувати поведінку скаржника (чи мав він реальну можливість (повинен був) дізнатися про стверджуване ним порушення його прав, вчинені ним дії, направлені на з`ясування стану виконавчого провадження тощо). У висновку про презумпцію обов`язку особи знати про стан своїх прав у виконавчому провадженні, що є сталою та послідовною судовою практикою, суд звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної, зокрема, в постановах від 14 серпня 2019 року у справі № 910/7221/17, від 12 січня 2021 року у справі № 910/8794/17, від 12 жовтня 2021 року у справі № 918/333/13-г". Верховний Суд у постанові від 01 листопада 2023 року у справі № 904/3734/20, прийнятій у подібних правовідносинах, вказав, що передумовою для розгляду скарги на дії чи бездіяльність державного, приватного виконавця по суті є встановлення факту подання цієї скарги у строк, передбачений частиною першою статті 341 ГПК України, або наявності відповідного клопотання та обставин для поновлення такого строку, якщо його було пропущено з поважних причин. Адже під час оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, на виконанні яких перебуває виконавчий документ господарського суду, слід дотримуватися відповідних положень ГПК України, вміщених у розділі VI "Судовий контроль за виконанням судових рішень". Відсутність в оскаржуваних судових рішеннях достеменного встановлення істотних обставин щодо початку та закінчення перебігу процесуального строку для звернення із скаргою до суду, факту дотримання стягувачем цього строку, може свідчити про передчасність висновків судів прийняття до розгляду скарги та не можуть зумовити обов`язок суду щодо розгляду скарги по суті в порядку статті 343 ГПК України, оскільки нормами ГПК України імперативно визначено, що пропущений процесуальний строк, встановлений законом, може бути поновлено за відповідних обставин судом виключно за клопотанням особи, що подає скаргу. Протилежні дії суду порушуватимуть права інших учасників спору (зокрема виконавця, дії якого оскаржуються) та загальні засади господарського судочинства, а саме його диспозитивності, рівності перед законом і судом та змагальності сторін. Скарга на постанову виконавця про закінчення виконавчого провадження, боржник: ОСОБА_1 , заінтересована особа: Дніпровський відділ державної виконавчої служби у м. Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), подана до суду 10.04.2025 року. До скарги долучено копію відповіді на адвокатський запит від 02.04.2025 року про надання інформації по ВП НОМЕР_2, додатком до якого є постанова про закінчення виконавчого провадження від 26.02.2025 року. Доказів направлення державним виконавцем постанова про закінчення виконавчого провадження НОМЕР_2 від 26.02.2025 року та отримання цієї постанови у інший спосіб матеріали справи не містять. Доводи апеляційної скарги, що скаржниці мало б бути достеменно відомо про постанову від 26.02.2025 року одразу після її розміщення в системі АСВП колегія суддів оцінює критично, оскільки такі доводи є припущенням, що суперечить вимогам процесуального закону, з огляду на наступне. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Відповідно ч.1, 2 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17. Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри". Колегія суддів також приймає до уваги, що постановою старшого державного виконавця Дніпровського відділу державної виконавчої служби у м. Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Султанової-Стаценко Олени Володимирівни від 02 вересня 2025 року відновлено виконавче провадження НОМЕР_1. Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32). Пункт 1ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41). При цьому, колегія суддів враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваної ухвали суду, апеляційна скарга не містить. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. За змістом статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З урахуванням наведеного, суд першої інстанції здійснив належну оцінку обґрунтованості доводів скаржниці належним чином обґрунтував підстави відмови в задоволенні скарги, а доводи апеляційної скарги вказаних висновків не спростовують, у зв`язку з чим, колегія суддів вважає, що оскаржувану ухвалу суду постановлено з додержанням вимог закону і підстави для її скасування відсутні, тому, апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 слід залишити без задоволення, а ухвалу Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 23 червня 2025 року - без змін. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, - УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення. Ухвалу Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 23 червня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 20 жовтня 2025 року. Головуючий Судді: