Постанова 4803 № 176/2347/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3361/24 Справа № 176/2347/23 Суддя у 1-й інстанції - Павловська І.А. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 24 квітня 2024 року Дніпровський Апеляційний суд у складі: головуючого - судді Ткаченко І.Ю. суддів - Деркач Н.М., Пищиди М.М., за участю секретаря Кошари О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держаного підприємства «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області від 23 листопада 2023 року, - В С Т А Н О В И В: 19 вересня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держаного підприємства «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що з 05 травня 2017 року він працював на ДП «Східний гірничо-збагачувальний комбінат», в якості водія автотранспортних засобів, а з 03 вересня 2018 року майстра з експлуатації та ремонту машин і механізмів відділу експлуатації автотранспортного господарства ДП «Схід ГЗК». Позивач вказує, що 19 червня 2023 року, після того як він відмовився підписати нову редакцію посадової інструкції, наказом виконуючого обов`язки генерального директора ДП «Схід ГЗК» №1003-ОС його звільнено з роботи у зв`язку з відмовою від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці ч. 6 ст. 36 КЗпП. 18 липня 2023 року позивач звернувся до Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області з позовом до ДП «Схід ГЗК» про поновлення його на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Зазначає, що ухвалою суду від 03 серпня 2023 року по справі №176/1696/23 позовна заява позивачу повернута у відповідності до ст. 185 ЦПК України у зв`язку з тим, що у встановлений судом термін позивач не усунув недоліки позовної заяви та роз`яснено можливість повторно звернутись до суду. Наголошує, що матеріали справи йому були повернуті судом лише 12 вересня 2023 року під розписку в канцелярії Жовтоводського міського суду. Окрім того, зазначає, що у відповідності до ст. 233 КЗпП України для звернення до суду у справах про звільнення встановлено місячний строк, який на цей день позивачем фактично пропущений. Вважає, що вказаний строк пропущено з поважних причин, про що подав відповідне клопотання. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вважає своє звільнення незаконним та таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства, тому просив поновити його на роботі на посаді майстра з експлуатіціїта ремонту машин і механізмів відділу експлуатації автотранспортного господарства ДП "Схід ГЗК" та стягнути з відповідач на свою користь середній заробітрк за час вимушеного прогулу. Рішенням Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області від 23 листопада 2023 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Держаного підприємства «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено в повному обсязі (а.с.50-51). В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового судового рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі (а.с.54-55). Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково. Судом першої інстанції встановлено, що у період з 05 травня 2017 року по 19 червня 2023 року ОСОБА_1 знаходився у трудових відносинах з Держаним підприємством «Східний гірничо-збагачувальний комбінат», що підтверджується записами у трудовій книжці (а.с.9-10). Як вбачається з матеріалів справи, 17 квітня 2023 року Наказом №109 було затверджено нову редакцію посадової інструкції позивача, однак останній відмовився ставити особистий підпис та дату ознайомлення з інструкцією. Згідно наказу № 1003 о/с від 19 червня 2023 року позивач звільнений з роботи на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України, у зв`язку з відмовою від продовження роботи зв`язку із зміною істотних умов праці ч. 6 ст. 36 КЗпП (а.с.29). Судом встановлено, що позивачу про своє звільнення стало відомо 19.06.2023 року, що підтверджується поясненнями ОСОБА_1 в доданому до позовної заяви клопотанні. Окрім того, в позовній заяві позивач посилається на те, що 18 липня 2023 року він звернувся до Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області з позовом до ДП «Схід ГЗК» про поновлення його на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Ухвалою суду від 03 серпня 2023 року по справі №176/1696/23 позовна заява позивачу повернута у відповідності до ст. 185 ЦПК України у зв`язку з тим, що у встановлений судом термін позивач не усунув недоліки позовної заяви, та роз`яснено можливість повторно звернутись до суду. Матеріали справи йому були повернуті судом лише 12 вересня 2023 року під розписку в канцелярії Жовтоводського міського суду. Вважає, що строк для звернення до суду з позовною заявою ним пропущений з поважних причин. Таким чином просив його поновити. Позивач повторно звернувся до Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області із вказаною позовною заявою лише 19 вересня 2023 року. Наведені позивачем причини для поновлення строку звернення до суду, суд вважає неповажними, оскільки ОСОБА_1 був звільнений з роботи 19.06.2023 року, будь-яких непереборних та об`єктивних перешкод, які не залежали від волі особи та які б перешкоджали позивачу в реалізації його права щодо оскарження рішення роботодавця, щодо його звільнення в місячний строк позивачем не наведені та судом не встановлені. Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не навів змістовних і вагомих доводів, підтверджених належними та допустимими доказами, щодо вчинення ним всіх необхідних і можливих дій, які вказують на бажання реалізувати його процесуальні права з метою їх захисту в судовому порядку. Таким чином, суд не вбачав підстав для поновлення ОСОБА_1 строку для звернення до суду із зазначеним позовом. Проте погодитися з вказаним висновком суду в повному обсязі , колегія суддів не може. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд. Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Відповідно до частини першої, другої, третьої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судове рішення не відповідає, з огляду на наступне. Так, строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин. Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення. На відміну від інших трудових спорів, коли строк звернення до суду обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, місячний строк для звернення до суду за вирішенням спору про звільнення обчислюється не інакше як з дня вручення копії наказу про звільнення. Початком перебігу місячного строку для звернення особи до суду з позовом про звільнення є день вручення наказу про звільнення. Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 03 лютого 2022 року у справі № 509/5403/19. Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору. Згідно з вимогами статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. У статті 234 КЗпП України не наведено переліку поважних причин для поновлення строку звернення з заявою про вирішення спору, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. При цьому поважними причинами пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами. Отже, підстави пропуску строку можуть бути визнані поважними у разі, якщо вони пов`язані з непереборними та об`єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом строк, подання позову. Тільки наявність об`єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо оскарження рішення роботодавця щодо звільнення у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку на звернення до суду з позовом про поновлення на роботі з поважних причин. Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 673/723/20. Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом «exofficio», незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішенні судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі (частина третя статті 267 ЦК України). Подібні висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18. Установлені статтею 233 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. При необґрунтованості вимог суд відмовляє в позові з цих підстав без посилання на строки звернення до суду, оскільки відсутнє порушене право. При обґрунтованості позовних вимог і поважності причин пропуску строку звернення до суду суд поновлює пропущений строк на звернення та вирішує його по суті. Натомість у разі пропуску строку без поважних причин та обґрунтованості позовних вимог суд наводить у рішенні мотиви, чому позовні вимоги є обґрунтованими та чому він вважає неможливим поновити строк, та зазначає, що відмовляє в позові саме внаслідок пропуску строку. Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 15 листопада 2021 року у справі № 212/9516/19. Отже, на суд покладено обов`язок перевірити обґрунтованість позовних вимог та, при необґрунтованості вимог відмовити в позові з цих підстав без посилання на строки звернення до суду, оскільки відсутнє порушене право, а при обґрунтованості позовних вимог та пропуску строку без поважних причин, навести у рішенні мотиви, чому позовні вимоги є обґрунтованими та чому суд вважає неможливим поновити строк, лише після цього зазначити про те, що суд відмовляє в позові саме внаслідок пропуску строку. Такі вимоги судом першої інстанції не дотримано. Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Таким актом національного законодавства України є, зокрема, Конвенція Міжнародної Організації Праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця 1982 року, яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 04 лютого 1994 року N 3933-XII (далі Конвенція). Згідно із статтею 4 вказаної Конвенції трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов`язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби. Відповідно до ст. 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Право громадян на працю забезпечується державою, а трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством (ст. ст. 2, 36, 40, 41 КЗпП України). Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Відповідно до положень ч.ч.1-4 ст.32 КЗпП України, переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу, та в інших випадках, передбачених законодавством. Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров`я. У зв`язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 цього Кодексу. Відповідно до п.6 ч.1 ст. 36 КЗпП України, підставами припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці. Як вбачається з матеріалів справи, 17 квітня 2023 року Наказом № 109 було затверджено нову редакцію посадової інструкції Позивача. Позивачу було запропоновано ознайомитися з Наказом № 182 від 10.05.2023 року «Про зміну істотних умов праці», однак Позивач відмовився від ознайомлення про що було також складено відповідний Акт № 2 від 29.05.2023 року. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України, підставою для припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці. Питання віднесення тих чи інших умов праці до істотних або неістотних постає тоді, коли в роботодавця виникає необхідність їх змінити. У таких випадках роботодавцеві потрібно узгодити це питання з кожним працівником, адже одна й та сама умова праці для одного з них може бути істотною, а для іншого - ні. При зміні істотних умов праці власник повинен дотримуватися встановленого порядку. Правовим документом про таку зміну є наказ про зміну істотних умов праці у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці. Працівники, істотні умови праці яких у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці підлягають зміні, персонально попереджаються про дату таких змін (не пізніше ніж за два місяці до змін). Попередження - це письмова пропозиція працівникові продовжити роботу після того, як власник з дотриманням установленого законодавством двомісячного строку змінить істотні умови праці. Працівник може прийняти цю пропозицію та продовжувати роботу при змінених істотних умовах праці або ж відмовитися від неї. Двомісячний строк попередження передбачено для того, щоб працівник міг знайти собі іншу роботу, якщо його не влаштовує зміна істотних умов праці. Судом встановлено, що з наказом про зміну істотних умов праці позивач був ознайомлений 11.05.2023 року , а вже 19 червня 2023 року ОСОБА_1 було звільнено. Отже, встановлено порушення порушено процедуру повідомлення позивача щодо зміни істотних умов праці. Проте, встановивши порушення відповідачем як роботодавцем норм трудового законодавства та незаконність звільнення ОСОБА_1 з займаної посади, вимоги не підлягають задоволенню у зв`язку з пропуском позивачем строку звернення до суду. Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Встановлений статтею 233 КЗпП України строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору. У статті 234 КЗпП України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, закріплено, що в разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, місцевий загальний суд може поновити ці строки. Разом з тим стаття 234 КЗпП України не передбачає переліку поважних причин для поновлення строку, оскільки їх поважність визначається в кожному окремому випадку, залежно від конкретних обставин. Вочевидь, що як поважні причини пропущення строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами. Відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можна лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог. Згідно з роз`ясненнями Пленуму Верховного Суду України, викладеними у пункті 4 постанови від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", встановлені статтями 228, 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Якщо строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Оскільки при пропуску строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з`ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи права і обов`язки сторін. У рішенні Європейського суду з прав людини від 30 листопада 2006 року у справі "Красношапка проти України" вказано, що робітник, який вважає себе незаконно звільненим роботодавцем, має значний особистий інтерес в отриманні судового рішення щодо правомірності такої міри. У справі "Креуз проти Польщі" Європейський суд з прав людини роз`яснив, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави - учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладному руху в судовому процесі. Судом встановлено, що позивачу про своє звільнення стало відомо 19.06.2023 року, що підтверджується поясненнями ОСОБА_1 в доданому до позовної заяви клопотанні. Окрім того, в позовній заяві позивач посилається на те, що 18 липня 2023 року він звернувся до Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області з позовом до ДП «Схід ГЗК» про поновлення його на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Ухвалою суду від 03 серпня 2023 року по справі №176/1696/23 позовна заява позивачу повернута у відповідності до ст. 185 ЦПК України у зв`язку з тим, що у встановлений судом термін позивач не усунув недоліки позовної заяви, та роз`яснено можливість повторно звернутись до суду. Матеріали справи йому були повернуті судом лише 12 вересня 2023 року під розписку в канцелярії Жовтоводського міського суду. Вважає, що строк для звернення до суду з позовною заявою ним пропущений з поважних причин. Таким чином просив його поновити. Позивач повторно звернувся до Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області із вказаною позовною заявою лише 19 вересня 2023 року. Наведені позивачем причини для поновлення строку звернення до суду, суд вважає неповажними, оскільки ОСОБА_1 був звільнений з роботи 19.06.2023 року, будь-яких непереборних та об`єктивних перешкод, які не залежали від волі особи та які б перешкоджали позивачу в реалізації його права щодо оскарження рішення роботодавця, щодо його звільнення в місячний строк позивачем не наведені та судом не встановлені. Як зазначалось судом, поважними визнаються лише обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення сторони і пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення сторонами у справі процесуальних дій. Посилання апелянта на те, що останній 18 липня 2023 року звертався до суду з позовом, проте 19 липня 2023 року його позову заяву було залишено без руху, а 03 серпня 2023 року повернуто. Наголосивши, що матеріали позовної заяви він отримав лише 12 вересня 2023 року. Що свідчить на його думку про об`єктивність підстав пропуску строку. Проте, дізнавшись про повернення позовної заяви, сторона позивача не була обмежена у праві на оскарження судового рішення, як і не була обмежена у праві довести суду наявність об`єктивних причин пропуску строку, однак таким правом не скористалась. Відхиляючи позовні вимоги, суд виходив з того, що ним не доведено наявності обставин, які б об`єктивно перешкоджали йому, як звільненому працівнику, в реалізації права на оскарження рішення про звільнення у визначений статтею 233 КЗпП України строк для звернення до суду з відповідним позовом. При цьому суд відмовив у стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки вказана вимога є похідною від вимоги про поновлення позивача на роботі, у задоволенні якої відмовлено у зв`язку зі спливом строків. Підстав для визнання строку пропущеним із поважних причин судами не встановлено. Також правильними є висновок суду про відмову у стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки вказана вимога є похідною від вимоги про поновлення на роботі, у задоволенні якої обґрунтовано відмовлено. Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду у подібних справах, викладеними у постановах від 08 вересня 2023 року у справі № 593/1156/21, від 18 грудня 2023 року у справі № 593/1171/21, від 21 грудня 2023 року у справі № 593/1166/21, від 22 грудня 2023 року у справі № 593/1167/21, від 20 березня 2024 року у справі № 593/321/20. У постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 5023/2756/11 Верховний Суд звертав увагу, що «…позивачка звернулась до суду в порядку норм КЗпП України і строки передбачені статтею 233 КЗпП України не є строками позовної давності, що регулює ЦК України і застосовується судом незалежно від наявності заяви зацікавленої сторони…». Строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється за правилами, визначеними нормами статті 233 КЗпП України. Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі (частина третя статті 267 ЦК України) (див., зокрема: постанови Верховного суду: від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18, від 03 жовтня 2022 року у справі № 204/1724/20, від 26 жовтня 2022 року у справі № 757/62971/19-ц, від 16 листопада 2022 року у справі № 240/19150/20, від 09 травня 2023 року у справі № 398/1985/22). Судова практика щодо застосування вказаної норми права у подібних правовідносинах є сталою та сформованою. З урахуванням зазначеного, суд першої інстанції на вказані вище вимоги уваги не звернув та не перевірив і не зазначив про обґрунтованість позовних вимог, у зв`язку з чим доводи апеляційної скарги знайшли частково своє підтвердження при перегляді справи, що є підставою для зміни обґрунтування відмови. З огляду на вищевикладене, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду підлягає зміні в частині обґрунтування відмови у задоволенні позовних вимог. Керуючись ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області від 23 листопада 2023 року зміні в частині обґрунтування відмови у задоволенні позовних вимог. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку. Судді: