Постанова 4851 № 440/16966/21

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 лютого 2023 р.Справа № 440/16966/21 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Подобайло З.Г., Суддів: Григорова А.М. , Бартош Н.С. , за участю секретаря судового засідання Шаповал В.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 05.07.2022, головуючий суддя І інстанції: С.О. Удовіченко, м. Полтава, повний текст складено 12.07.22 по справі № 440/16966/21 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, скасування наказу, стягнення моральної шкоди, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, в якому, з урахуванням уточнень, просить суд: визнати дії Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області по відстороненню ОСОБА_1 від роботи з 09 листопада 2021 року без збереження заробітної плати протиправними та таким, що грубо порушують законодавство про працю; скасувати наказ начальника Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області Володимира Тараторіна від 08 листопада 2021 року № 504-О "Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 " зі змінами внесеними наказом начальника Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області Володимира Тараторіна від 07 грудня 2021 року № 537-О "Про внесення змін до наказів Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області щодо відсторонення від роботи працівників управління"; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області припинити дискримінаційні прояви стосовно ОСОБА_1 , які виражені в створенні менш сприятливих умов оплати праці ОСОБА_1 та не допускати в майбутньому порушення норм Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" та вжити заходи по притягненню винних посадових осіб Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області до дисциплінарної відповідальності; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області зарахувати весь час вимушеного прогулу ОСОБА_1 , з дня незаконного відсторонення, до страхового стажу для призначення пенсії, оплати тимчасової непрацездатності, до стажу, що дає право на щорічну відпустку та до стажу державної служби; стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 заробітну плату за весь час вимушеного прогулу з дня незаконного відсторонення та по день фактичного розрахунку, обчисленої шляхом множення середньоденної заробітної плати в розмірі 940 грн. 35 коп. на число календарних днів, з обов`язковою сплатою страхових внесків, податків та зборів за цей період; стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 200 000 грн. моральної шкоди, заподіяної незаконними діями Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області; допустити рішення суду до негайного виконання в частині виплати заробітної плати за весь час вимушеного прогулу з дня незаконного відсторонення та по день фактичного розрахунку, обчисленої шляхом множення середньоденної заробітної плати в розмірі 940 грн. 35 коп. на число календарних днів, з обов`язковою сплатою страхових внесків, податків та зборів за цей період; стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 908 грн. судового збору; встановити судовий контроль за виконанням рішення суду шляхом зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області подати до суду протягом 10 днів звіт про виконання судового рішення. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 05.07.2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність судового рішення нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 05.07.2022 року та прийняти постанову, якою задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що відповідач, повідомивши позивача про необхідність подання документів та відсторонивши позивача від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності щеплення від СОVID-19, фактично поклав на нього обов`язок вчинити дії (виконати обов`язок - зробити щеплення), які не визначені державою як обов`язкові. Вказує, що вакцинація від СОVID-19 не включена до календаря щеплень як обов`язкова. Посилається на відсутність доказів того, що на час прийняття оскарженого у цій справі наказу стосовно позивача проводилося службове розслідування суду. Стверджує, що посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби зобов`язані вносити подання про усунення працівників від роботи у визначений законодавством спосіб. За відсутності у роботодавця належним чином оформленого подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби, відсторонення ним від роботи працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, є протиправним. Зауважує, що відповідачем порушено порядок відсторонення працівника від роботи у відповідності, який передбачений статтею 27 Закону №4004 та Інструкцією про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров`я України від 14.04.1995 №66. Наголошує, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку, що саме пунктом 41-6 Постанови №1236 встановлено порядок відсторонення працівників від роботи, свідомо проігнорувавши норми статті 27 Закону №4004 та Інструкції № 66 та взагалі не прийнявши їх до уваги при винесенні рішення по справі. Зазначає, що відповідач не довів, що обмежувальний захід, у виді відсторонення позивача від роботи, який мав для останнього негативні наслідки, сприяв запобіганню зараженню вірусом інших працівників, що відповідачем застосовувалися інші альтернативні заходи обмеження контакту з працівниками, які б враховували, що позивач не був хворим, а також неефективності інших протиепідемічних заходів, зокрема дотримання правил респіраторної гігієни, дотримання соціальної дистанції, дезінфекція тощо. Вважає, що в даному випадку не дотримано справедливого балансу між суспільними інтересами та повагою до прав позивача, гарантованих Конституцією України. Вказує, що судом не враховано обставину поновлення позивача на роботі відповідачем з 01.03.2022 року на період дії воєнного стану без проходження обов`язкової вакцинації. Період дії карантину на час поновлення позивача на роботі не завершився. Тобто фактично позивач, перебуваючи на роботі з 01.03.2022 року й по даний час без проходження обов`язкової вакцинації, не ніс та не несе ніякої загрози для безпеки життя та здоров`я людей, як не ніс ніякої загрози для безпеки життя та здоров`я людей й на дату відсторонення від роботи. Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області подало до суду відзив на апеляційну скаргу позивача, вважає доводи та обґрунтування апеляційної скарги помилковими та безпідставними, рішення суду першої інстанції вважає законним та обґрунтованим, просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 05.07.2022 року без змін. Посилається на помилковість доводів позивача про те, що щеплення від СОVID-19 не є обов`язковим і запроваджене воно всупереч закону без відповідного рішення уповноважених посадових осіб санітарно-епідеміологічної служби. Зазначає, що Головне управління як орган державної влади має право на відсторонення працівника, оскільки таке право йому могло бути надане не тільки законом, а й постановою Уряду чи відомчого наказу МОЗ України. Такий висновок відповідає вимогам частини першої, другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». Вказує, що ОСОБА_1 є громадянином України - державним службовцем, який у спірному періоді займав посаду заступника начальника юридичного управління - начальника відділу організації правової роботи ГУ ПФУ в Полтавській області, а тому на останнього поширювалась дія наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року №2153 та постанови Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року №1096. Стверджує, що робоче місце позивача знаходиться в приміщенні разом з іншими працівниками Головного управління, а не окремо, кількість таких працівників у робочому кабінеті складає 6 осіб, тобто порушуються конституційні права інших громадян - державних службовців, у тому числі, надані ст.43 Конституції України, ст.21 КЗпП України та п.6 ч.1 ст.51 КЗпП України. Зауважує, що чинним законодавством прямо не передбачено обов`язку роботодавця щодо незбереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з ухиленням чи відмовою від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби СОVID-19. Згідно зі ст.1 Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР "Про оплату праці", ст.50 Закону №889-VІІІ оплата праці здійснюється за виконання роботи, для державних службовців - за виконання посадових обов`язків. Оскільки, при відстороненні від роботи державним службовцем посадові обов`язки позивачем не виконуються, то й підстави для виплати заробітної плати на період відсторонення відсутні. Наголошує, що поновлення на роботі ОСОБА_1 01.03.2022 Головним управлінням здійснено на забезпечення виконання наказу МОЗ від 04.10.2021 №2153, дія якого поширюється на органи виконавчої влади. Зазначає, що відсторонення працівника від роботи, у тому числі ОСОБА_1 , є тимчасовим заходом, який застосовується у виняткових випадках і має за мету відвернення та/або попередження негативних наслідків. Вважає твердження ОСОБА_1 про те, що ніякої загрози для безпеки життя та здоров`я оточуючих його людей він не несе, таким, що не підтверджуються медичними висновками чи довідками, а ґрунтуються на суб`єктивному баченні ситуації позивачем, є безпідставним та упередженим. Учасники справи про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги були повідомлені заздалегідь та належним чином. ОСОБА_1 подав до суду заяву про розгляд справи без участі позивача. Представник Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області в судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги позивача, просив суд апеляційної інстанції відмовити у її задоволенні, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що згідно трудової книжки НОМЕР_1 ОСОБА_1 із 09 липня 2012 року проходить державну службу в ГУ ПФУ в Полтавській області (а.с. 118-131). Відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю, статті 10 Основ законодавства України про охорону здоров`я, статей 11, 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", статей 5, 7, 27 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", постанови Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236", Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 року за № 1306/36928 та на виконання наказу Пенсійного фонду України від 29 жовтня 2021 року № 154 "Про обов`язкове профілактичне щеплення працівників" - ГУ ПФУ в Полтавській області 01 листопада 2021 року винесено наказ № 1217 "Про обов`язкове профілактичне щеплення працівників" (а.с. 109, 110). Згідно із підпунктом 1 та 2 пункту 1 вищевказаного наказу управлінню по роботі з персоналом до 03 листопада 2021 року забезпечити ознайомлення в порядку, передбаченому статтею 91 Закону України "Про державну службу", працівників та державних службовців ГУ ПФУ в Полтавській області із визначеним законом обов`язком роботи щеплення у передбачених законодавством випадках та наслідками відмови або ухилення від нього. 08 листопада 2021 року підготувати та подати на підпис начальнику ГУ ПФУ в Полтавській області проект наказу про відсторонення від роботи працівників та державних службовців Головного управління, призначення на посаду та звільнення з посади яких здійснюється начальником Головного управління, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19, відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу", крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я. Листом ГУ ПФУ в Полтавській області № 289/07-16 від 02 листопада 2021 року повідомлено заступника начальника юридичного управління - начальника відділу організації правової роботи Яковенка Ж.В., що з 08 листопада 2021 року на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, щеплення проти COVID-9 обов`язкове для працівників ГУ ПФУ в Полтавській області. На підставі наказу Міністерства охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 року № 2153 "Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням" та пункту 416 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236" необхідно до 05 листопада 2021 року представити документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення проти COVID-19 (з дотриманням захисту персональних даних), наприклад: міжнародний, внутрішній сертифікат або іноземний сертифікат, довідку, що підтверджує вакцинацію від COVID-19. Також, запропоновано представити довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я від 16 вересня 2011 року №

595. Якщо до 08 листопада 2021 року не буде представлено одного із зазначених документів, 08 листопада 2021 року будете відсторонені від роботи без збереження заробітної плати на підставі статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" від 06 квітня 2000 року № 1645-III та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу" (а.с. 111). Вищевказаний лист доведено до відома ОСОБА_1 03 листопада 2021 року під підпис. 05 листопада 2021 року начальником юридичного управління С.Каплацькою, начальником управління по роботі з персоналом Ю.Пєсковим, заступником начальника фінансово-економічного управління-начальник відділу виконання бюджету та бюджетно-фінансової звітності Н.Сердюк, заступником начальника відділу кадрового адміністрування та організаційного розвитку управління по роботі з персоналом М.Лагутою складено Акт про незгоду письмово засвідчувати відмову від проведення щеплення проти COVID-19 (а.с. 113). Згідно вищевказаного Акту ОСОБА_1 , заступник начальника юридичного управління-начальник відділу організації правової роботи, відмовляється надати будь-яку інформацію щодо його COVID-19 та не бажає писати заяву про відмову від щеплення проти COVID-19, яка письмово підтверджувала б його рішення. ОСОБА_1 мотивує відмову тим, що дана інформація є медичною таємницею та відмовляється від будь-якого спілкування на дану тему. Також, 05 листопада 2021 року начальником юридичного управління С.Каплацькою, начальником управління по роботі з персоналом Ю.Пєсковим, заступником начальника фінансово-економічного управління-начальник відділу виконання бюджету та бюджетно-фінансової звітності Н.Сердюк, заступником начальника відділу кадрового адміністрування та організаційного розвитку управління по роботі з персоналом М.Лагутою складено Акт про відмову ОСОБА_1 надати документ про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 (а.с. 114). Згідно вищевказаного Акту ОСОБА_1 , заступник начальника юридичного управління-начальник відділу організації правової роботи, відмовився надати документ, що підтверджував би його вакцинацію проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, мотивуючи відмову тим, що дана інформація є медичною таємницею та відмовився від будь-якого спілкування на дану тему. 08 листопада 2021 року начальником ГУ ПФУ в Полтавській області В.Тараторіним, відповідно до статті 46, частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", частини першої статті 1 Закону України "Про оплату праці", частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу", постанови Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236", Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 року № 2153, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року за № 1306/36928, винесено наказ № 504-0, згідно якого ОСОБА_1 , заступника начальника юридичного управління-начальника відділу організації правової роботи ГУ ПФУ в Полтавській області відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року без збереження заробітної плати у зв`язку з непідтвердженням профілактичного щеплення проти COVID-19 та не надання медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації до усунення цих причин (а.с. 117). Наказом начальника ГУ ПФУ в Полтавській області В.Тараторіна від 07 грудня 2021 року № 537-0 внесено зміни, зокрема, в наказ від 08 листопада 2021 року № 504-0 "Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 , замінивши цифру "08" на цифру "09" (а.с. 115). Не погоджуючись із діями ГУ ПФУ в Полтавській області щодо відсторонення ОСОБА_1 від роботи з 09 листопада 2021 року без збереження заробітної плати, наказами начальника Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області В.Тараторіна від 08 листопада 2021 року № 504-О "Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 " зі змінами внесеними наказом начальника Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області В.Тараторіна від 07 грудня 2021 року № 537-О "Про внесення змін до наказів Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області щодо відсторонення від роботи працівників управління", позивач звернувся до суду. Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що посада позивача була включена до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19 як особливо небезпечної інфекційної хвороби, відповідачем доведена до відома позивачу необхідність проведення щеплення та про відсторонення від роботи у випадку його відсутності, в матеріалах справи відсутні докази про наявність у позивача абсолютних протипоказань від такого щеплення (станом на момент винесення оскаржуваного наказу), тому наказ відповідача про тимчасове відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати є правомірним та обґрунтованим. Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог, з огляду на наступне. Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції Україні органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. За змістом ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Згідно зі ст. 2-1. Кодексу законів про працю України (далі по тексту - КЗпП України) забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України "Про запобігання корупції", а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання. Не вважаються дискримінацією у сфері праці встановлені цим Кодексом та іншими законами дії, а також обмеження прав працівників, що залежать від властивих певному виду робіт вимог (щодо віку, освіти, стану здоров`я, статі) чи обумовлені необхідністю посиленого соціального та правового захисту деяких категорій осіб. Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (п.6 ч.1 ст.5-1 КЗпП України). Згідно зі ст.1 Закону України «Про державну службу» державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством (частина перша). Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби (частина друга). Приписами ч. 1 ст.5 Закону України «Про державну службу» передбачено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом (ч.2 ст.5 Закону України «Про державну службу»). Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом (ч.3 ст.5 Закону України «Про державну службу»). Порядок відсторонення державного службовця від виконання посадових обов`язків визначено статтею 72 Закону України «Про державну службу», згідно якої державний службовець може бути відсторонений від виконання посадових обов`язків у разі виявлення порушень, встановлених пунктами 1, 7-10 та 14 частини другої статті 65 цього Закону, за які до нього може бути застосовано дисциплінарне стягнення. Рішення про відсторонення державного службовця від виконання посадових обов`язків приймається відповідно керівником державної служби або суб`єктом призначення одночасно з прийняттям рішення про порушення дисциплінарного провадження або під час його здійснення у разі: наявності обставин, що дають підстави вважати, що такий державний службовець може знищити чи підробити речі і документи, які мають суттєве значення для дисциплінарного провадження; впливу на працівників державного органу та інших осіб, зокрема, здійснення протиправного тиску на підлеглих, погрози звільненням з роботи; перешкоджання в інший спосіб об`єктивному вивченню обставин вчинення дисциплінарного проступку. Тривалість відсторонення державного службовця від виконання посадових обов`язків не може перевищувати часу дисциплінарного провадження. У разі закриття дисциплінарного провадження без притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності йому оплачується у розмірі середньої заробітної плати час відсторонення від виконання посадових обов`язків в установленому порядку. Під час відсторонення від виконання посадових обов`язків державний службовець зобов`язаний перебувати на робочому місці відповідно до правил внутрішнього службового розпорядку та сприяти здійсненню дисциплінарного провадження. Відсторонення державного службовця від виконання посадових обов`язків у разі вчинення ним корупційного правопорушення здійснюється відповідно до Закону України «Про запобігання корупції». Втім, суд зауважує, що статтею 72 Закону №889-VIII встановлено перелік підстав для відсторонення державного службовця від виконання посадових обов`язків. Водночас, статтею 46 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено підстави для відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом, а саме у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством. Таким чином, визначені наведеною вище нормою Кодексу законів про працю України підстави для відсторонення працівника від роботи можуть бути застосовані й до державного службовця на рівні з іншими підставами для відсторонення державного службовця від виконання посадових обов`язків, передбачених статтею 72 Закону №889-VIII. Зі змісту наказу Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 08.11.2021 року №504-О "Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 " зі змінами, внесеними наказом Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 07.12.2021 року №537-О "Про внесення змін до наказів Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області щодо відсторонення від роботи працівників управління", вбачається, що позивача відсторонено від роботи на підставі статті 46, частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", частини першої статті 1 Закону України "Про оплату праці", частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу", постанови Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236", Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 року № 2153, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року за № 1306/36928. Перелік підстав для відсторонення працівника від роботи, який визначений статтею 46 Кодексу, не є виключним; положення цієї статті передбачають можливість його розширення, проте лише актами законодавства України. Статтею 30 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я" визначено, що держава забезпечує планомірне науково обґрунтоване попередження, лікування, локалізацію та ліквідацію масових інфекційних захворювань. Особи, які є носіями збудників інфекційних захворювань, небезпечних для населення, усуваються від роботи та іншої діяльності, яка може сприяти поширенню інфекційних хвороб, і підлягають медичному нагляду і лікуванню за рахунок держави з виплатою в разі потреби допомоги по соціальному страхуванню. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов`язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України. У разі загрози виникнення або поширення епідемічних захворювань Кабінетом Міністрів України у порядку, встановленому законом можуть запроваджуватися особливі умови і режими праці, навчання, пересування і перевезення на всій території України або в окремих її місцевостях, спрямовані на запобігання поширенню та ліквідацію цих захворювань. Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування зобов`язані активно сприяти здійсненню протиепідемічних заходів. Перелік особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань та умови визнання особи інфекційно хворою або носієм збудника інфекційного захворювання визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я і публікуються в офіційних джерелах. Також, пунктом «б» ч.1 ст.10 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я" встановлено, що громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення. Згідно наказу Міністерства охорони здоров`я України №133 від 19.07.1995 року «Про затвердження Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб» особливо небезпечною інфекційною хворобою є COVID-19 . Серед основних принципів профілактики інфекційних хвороб стаття 10 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" виділяє дотримання підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності та громадянами санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних правил і норм при здійсненні будь-яких видів діяльності. Згідно зі ст.11 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» організація та проведення профілактичних і протиепідемічних заходів, зокрема щодо санітарної охорони території України, обмежувальних заходів стосовно хворих на інфекційні хвороби та бактеріоносіїв, виробничого контролю, у тому числі лабораторних досліджень і випробувань при виробництві, зберіганні, транспортуванні та реалізації харчових продуктів і продовольчої сировини та іншої продукції, при виконанні робіт і наданні послуг, а також організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян. Організацію та проведення профілактичних і протиепідемічних заходів у межах територій, об`єктів, частин і підрозділів, підпорядкованих центральним органам виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Службі безпеки України, забезпечують зазначені органи, підпорядковані їм установи державної санітарно-епідеміологічної служби, медичні служби, а також керівники зазначених об`єктів, частин, підрозділів. Проведення профілактичних щеплень забезпечують центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та органи державної санітарно-епідеміологічної служби. У частинах 1-4, 6 ст.12 "Профілактичні щеплення" цього Закону визначено: профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями. Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України. Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Отже, статтею 12 Закону до обов`язкових віднесено щеплення лише проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця та туберкульозу; щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 за статтею 12 Закону не є обов`язковим. Нормами цієї статті також передбачено запровадження інших обов`язкових щеплень, проте виключно в порядку, встановленому законом. У статті 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» дано визначення поняттю календар профілактичних щеплень - нормативно-правовий акт центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, яким встановлюються перелік обов`язкових профілактичних щеплень та оптимальні строки їх проведення. Парламентська Асамблея Ради Європи у своїй Резолюції 2361 (2021) від 27.01.2021 Вакцини проти COVID-19: етичні, правові та практичні міркування закликала держави-члени і рекомендувала державам-членам ЄС: - забезпечити, щоб ніхто не піддавався дискримінації за те, що не пройшов вакцинацію; - інформувати громадян про те, що вакцинація не є обов`язковою, що ніхто не може зазнавати політичного, соціального чи іншого тиску для проходження вакцинації; - популяризувати зміст контрактів з виробниками вакцин і забезпечувати їх відкритість для громадського контролю; - забезпечувати високу якість випробувань, які повинні бути обґрунтованими і проводитися з дотриманням етичних норм згідно відповідних положень Конвенції про права людини та біомедицину (Конвенція Ов`єдо) та Додаткового протоколу до неї. - забезпечити, щоб регулюючі органи, що відповідають за оцінку і дозвіл використання вакцин проти COVID-19, були незалежними і захищені від політичного тиску; - забезпечити дотримання стандартів безпеки, ефективності та якості вакцин. Постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року №1236 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 19 грудня 2020 року до 31 грудня 2021 року установити на території України карантин. Пунктом 41-6 Постанови №1236 визначено, що керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 р. № 2153 (далі - перелік); 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; 3) взяття до відома, що: - на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; - відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; - строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили. Суд апеляційної інстанції зазначає, що відсторонення від роботи це призупинення трудових відносин чи проходження публічної служби, яке не пов`язане із дисциплінарним проступком особи, а полягає у тимчасовому увільненні працівника від виконання трудових обов`язків з метою відвернення та/або попередження негативних наслідків. Зокрема, з метою запобігання виникненню і поширенню інфекційних захворювань, небезпечних для населення, законодавство України про охорону здоров`я передбачає відсторонення від роботи у разі необґрунтованої відмови або ухилення працівника від обов`язкового щеплення. Отже, працівники відсторонюються від виконання роботи у разі ухилення чи відмови від обов`язкового щеплення та лише у порядку, встановленому законом. Зі змісту наведених положень законів слідує, що до обов`язкових профілактичних щеплень віднесені ті, які включені до календаря щеплень, а також ті, що запроваджені проти поширення інфекційних хвороб. Перелік працівників, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, тобто Міністерством охорони здоров`я. Факт відмови чи ухилення від щеплення має бути належним чином задокументованим, відмова від обов`язкового профілактичного щеплення повинна бути засвідчена лікарем. Календар профілактичних щеплень в Україні, затверджений наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16.09.2011 року №595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11.08.2014 року №551) «Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні та контроль якості й обігу медичних імунобіологічних препаратів». Календар включає обов`язкові профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на дифтерію, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз. Інші обов`язкові щеплення встановлюються відповідно до цього Календаря для груп населення: за віком; щеплення дітей з порушенням цього Календаря; щеплення ВІЛ-інфікованих осіб; за станом здоров`я; щеплення дітей після алло/ауто-ТСГК (трансплантація стовбурових гемопоетичних клітин); щеплення на ендемічних і ензоотичних територіях та за епідемічними показаннями. У цьому календарі відсутнє обов`язкове щеплення від СОVID-19, однак зазначається, що обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. Для забезпечення своєчасного проведення профілактичних щеплень лікар, інший визначений медичний працівник, в усній або письмовій формі запрошують до закладу охорони здоров`я або до місця надання медичних послуг осіб, які підлягають щепленню у день, визначений для проведення щеплень. У разі виявлення медичних протипоказань до щеплень відповідно до Переліку медичних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 11 серпня 2014 року №551, особа направляється на комісію з питань щеплень, створену наказом по закладу охорони здоров`я. Факт відмови від щеплень з позначкою про те, що медичним працівником надані роз`яснення про наслідки такої відмови, оформлюється за формою № 063-2/о, підписується як громадянином, так і медичним працівником (пункти 7, 15,17 Положення про організацію і проведення профілактичного щеплення, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11 серпня 2014 року № 551)). Отже, законодавство визначає порядок фіксації відмови особи від щеплень. Проте, наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 не містить положень про обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а лише затверджує Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням. Тобто фактично обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, Наказом № 2153 для певних професій, виробництв та організацій не визначена, а затверджено лише Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням. Разом з тим, наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року №2153, яким затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, та пункт 19 постанови Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 про доповнення постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 пунктом 41-6, відповідно до якого, зокрема, на керівників установ покладено обов`язок забезпечити контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена вказаним Переліком, набрали чинності з 08 листопада 2021 року. Саме з цього дня позивача, як державного службовця, який працює в територіальному органі виконавчої влади віднесено до категорії працівників, які підлягають обов`язковому профілактичному щепленню (за відсутності встановлених законом протипоказань) на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України. Судом першої інстанції встановлено, що підставою для прийняття спірного наказу стало непідтвердження профілактичного щеплення проти COVID-19 та не надання медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації до усунення цих причин. Колегія суддів звертає увагу на положення частини шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та статті 27 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», які визначають порядок фіксації відмови від обов`язкових профілактичних щеплень. Згідно із Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» єдиною підставою для встановлення юридичного факту відмови особи від обов`язкових профілактичних щеплень є відібране лікарем письмове підтвердження особи відмови від вакцинації або акт, складений лікарем у присутності свідків, про відмову скласти особою таке письмове підтвердження. За обставинами справи, 05.11.2021 року начальником юридичного управління С.Каплацькою, начальником управління по роботі з персоналом Ю.Пєсковим, заступником начальника фінансово-економічного управління-начальник відділу виконання бюджету та бюджетно-фінансової звітності Н.Сердюк, заступником начальника відділу кадрового адміністрування та організаційного розвитку управління по роботі з персоналом М.Лагутою складено Акт про незгоду письмово засвідчувати відмову від проведення щеплення проти COVID-19 (а.с. 113). Згідно вищевказаного Акту ОСОБА_1 , заступник начальника юридичного управління-начальник відділу організації правової роботи, відмовляється надати будь-яку інформацію щодо його COVID-19 та не бажає писати заяву про відмову від щеплення проти COVID-19, яка письмово підтверджувала б його рішення. ОСОБА_1 мотивує відмову тим, що дана інформація є медичною таємницею та відмовляється від будь-якого спілкування на дану тему. Також, 05.11.2021 року начальником юридичного управління С.Каплацькою, начальником управління по роботі з персоналом Ю.Пєсковим, заступником начальника фінансово-економічного управління-начальник відділу виконання бюджету та бюджетно-фінансової звітності Н.Сердюк, заступником начальника відділу кадрового адміністрування та організаційного розвитку управління по роботі з персоналом М.Лагутою складено Акт про відмову ОСОБА_1 надати документ про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 (а.с. 114). Згідно вищевказаного Акту ОСОБА_1 , заступник начальника юридичного управління-начальник відділу організації правової роботи, відмовився надати документ, що підтверджував би його вакцинацію проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, мотивуючи відмову тим, що дана інформація є медичною таємницею та відмовився від будь-якого спілкування на дану тему. Таким чином, при відстороненні позивача від роботи у зв`язку із відсутністю у нього щеплення проти COVID-19 відповідачем не дотримано вимог частини шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» в частині отримання письмового лікарського підтвердження про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення чи акту, складеного у присутності свідків, в разі відмови дати таке підтвердження, а також вимог частини другої статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» щодо можливості недопуску позивача до роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби. Вищевказане також підтверджується змістом примітки до Наказу № 2153, де зазначено наступне: «В разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11 жовтня 2019 року № 2070)». Отже, лише після отримання визначеного законодавством документа у вигляді письмового лікарського підтвердження про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення чи акта, складеного у присутності свідків, в разі відмови дати таке підтвердження, або ж форми № 028-1/о «Висновок лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», що була затверджена наказом Міністерства охорони здоров`я України від 02 листопада 2021 року №2394, можна стверджувати про належну фіксацію відмови особи від профілактичного щеплення. Крім того, оскаржуваний наказ про відсторонення позивача видано відповідачем 08.11.2021 року, зі змінами, внесеними наказом від 07.12.2021 року №537-О, проте його підставою є акти про незгоду письмово засвідчувати відмову від проведення щеплення проти COVID-19 та про відмову позивача надати документ про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19, складені від 05.11.2021 року, які долучені до матеріалів справи. Такі акти фактично пред`явлено відповідачем позивачу без жодних правових підстав, адже законодавством для позивача до 08.11.2021 року не було передбаченого проходження обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19. Станом на 05.11.2021 року не було чинних нормативно-правових актів, які б зобов`язували позивача бути вакцинованим для продовження проходження державної служби. Колегія суддів наголошує, що відповідні обставини після 08.11.2021 року відповідачем не фіксувалися та не встановлювалися, інші акти фіксації випадку ухилення або відмови працівника від проходження обов`язкового профілактичного щеплення проти CОVID-19 не складались. Таким чином, відповідач прийняв оскаржуваний наказ про відсторонення позивача на підставі лише власного акту, який сам по собі не створює жодних юридичних наслідків та не засвідчує юридичного факту відмови чи ухилення позивача від обов`язкового профілактичного щеплення, а також факту ненадання позивачем медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я. Колегія суддів зауважує, що відсторонюючи працівника від роботи, роботодавець повинен діяти на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законом, а тому в наказі про відсторонення зазначаються підстави та строки такого відсторонення. Керівник зобов`язаний ознайомити працівника з наказом про відсторонення від роботи. У разі коли працівник відмовляється ознайомитися зі змістом наказу або проставити свій підпис на наказі, керівник має скласти акт про відмову працівника ознайомитися з документом. На період усунення від роботи за працівником зберігається його робоче місце. Проте, матеріали справи не містять доказів ознайомлення позивача зі спірним наказом чи акту про відмову працівника ознайомитися з документом. Отже, відповідачем порушено порядок відсторонення позивача від займаної посади. Крім того, колегія суддів зазначає, що відсторонення від роботи є втручанням у право позивача на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому повинно бути нагально необхідним і пропорційним легітимній меті втручання в право на повагу до приватного життя. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності» та є пропорційним цій меті, тобто дозволяє її досягнути найменш обтяжливими для людини засобами. З огляду на це в кожній конкретній ситуації треба з`ясовувати, наскільки захід втручання у відповідне право був виправданим. Нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивача від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети. За змістом Переліку № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року №

595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14.12.2022 року у справі №130/3548/21 вказала, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням. У спірних правовідносинах відповідач не зміг довести суду, що обмежувальний захід у виді відсторонення позивача від роботи, який мав для останнього негативні наслідки, сприяв запобіганню зараженню вірусом інших працівників. Доказів того, що відповідачем застосовувалися інші альтернативні заходи обмеження контакту з працівниками, які б враховували, що позивач не був хворим, а також щодо неефективності інших протиепідемічних заходів, зокрема дотримання правил респіраторної гігієни, дотримання соціальної дистанції, дезінфекція тощо суду не надано. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що відсторонення позивача від роботи в даному випадку не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача. Отже, встановлені фактичні обставини справи та наведене правове регулювання дають підстави вважати, що відповідач, відсторонивши позивача від роботи з порушенням вимог законодавства, порушив його законне право на працю. За таких обставин, колегія суддів, не погоджуючись з висновком суду першої інстанції, вважає, що оскаржуваний наказ від 08.11.2021 року №504-О зі змінами, внесеними наказом від 07.12.2021 року №537-О, не відповідає критеріям правомірності, визначеним ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства, є протиправним та підлягає скасуванню. Посилання відповідача в обґрунтування відмови у задоволенні вимог позову в наведеній вище частині, є необґрунтованими та такими, що не спростовують висновків суду про порушення відповідачем порядку відсторонення позивача від займаної посади, а також не дотримання справедливого балансу між суспільними інтересами та повагою до прав позивача, гарантованих Конституцією України. Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача заробітної плати за весь час вимушеного прогулу з дня незаконного відсторонення та по день фактичного розрахунку, обчисленої шляхом множення середньоденної заробітної плати в розмірі 940 грн. 35 коп. на число календарних днів, з обов`язковою сплатою страхових внесків, податків та зборів за цей період, то суд апеляційної інстанції виходить з наступного. За змістом спірного наказу Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 08.11.2021 року №504-О "Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ", позивача відсторонено від роботи з 08.11.2021 року без збереження заробітної плати. Наказом ГУ ПФУ в Полтавській області від 07.12.2021 року № 537-0 внесено зміни в наказ від 08.11.2021 року № 504-0 "Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 , замінивши цифру "08" на цифру "09". 01.03.2022 року позивача допущено до роботи, що не заперечується сторонами по справі, а також підтверджується наказом Головного управління ПФУ у Полтавській області від 01.03.2022 року №7-О. З огляду на визнання судом наказу Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 08.11.2021 року №504-О "Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 " зі змінами, внесеними наказом Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 07.12.2021 року №537-О "Про внесення змін до наказів Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області щодо відсторонення від роботи працівників управління", протиправним та його скасування, позивач має право на виплату середнього заробітку за період відсторонення з 09.11.2021 року по 01.03.2022 року. Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі по тексту - Порядок №100). Відповідно до пункту 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці від 24.12.1999 №13" зазначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів. Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У матеріалах справи наявна довідка про доходи ОСОБА_1 , видана Головним управлінням Пенсійного фонду України у Полтавській області, зі змісту якої суд встановив, що середньоденна заробітна плата позивача за вересень та жовтень 2021 року складала 940,35 грн. (а.с. 90). Період відсторонення від роботи з 09.11.2021 року по 01.03.2022 року становить 77 робочих днів. Відповідно до кількості робочих днів, що минули за час вимушеного прогулу позивача, стягненню на його користь підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу (відсторонення від роботи) з 09.11.2021 року по 01.03.2022 року у розмірі 72406,95 грн. (940,35 грн. х 77 робочих днів; сума вказана без утримання податку та інших обов`язкових платежів). Доводи відповідача не спростовують висновків щодо розрахунку середнього заробітку за період вимушеного прогулу позивача. При цьому, посилання відповідача на те, що при відстороненні від роботи державним службовцем посадові обов`язки позивачем не виконуються, то й підстави для виплати заробітної плати на період відсторонення відсутні, колегія суддів вважає помилковими, оскільки в порушення статті 46 КЗпП України відповідач без законних підстав відсторонив позивача від роботи із призупиненням виплати заробітної плати, тому вимога про стягнення середньої заробітної плати за час відсторонення від роботи, що прирівнюється до часу вимушеного прогулу, є обґрунтованою. Таким чином, у разі незаконного відсторонення від роботи, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати. Вищевказані висновки суду відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 14.12.2022 року у справі №130/3548/21. Колегія суддів зазначає, що спосіб захисту має враховувати суть порушення, допущеного суб`єктом владних повноважень - відповідачем, а тому суд має обрати спосіб захисту права, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод, інтересів від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Так, відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). Відповідно до ст.13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права. Європейський суд з прав людини у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal проти Об`єднаного королівства» (заява №22414/93) зазначив, що ст.13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, її суть зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист (параграф 145). Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (параграф 75 рішення Європейського суду з прав людини від 05 квітня 2005 у справі «Афанасьєв проти України»). З огляду на вищевикладене, колегія суддів доходить висновку про те, що ефективним та належним способом відновлення порушеного права позивача буде визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 08.11.2021 року №504-О "Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 " зі змінами, внесеними наказом Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 07.12.2021 року №537-О "Про внесення змін до наказів Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області щодо відсторонення від роботи працівників управління", та стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за період вимушеного прогулу з 09.11.2021 року по 01.03.2022 року у розмірі 72406,95 грн. з утриманням податків та інших обов`язкових платежів. З урахуванням вищевикладеного, позовна вимога про визнання дій Головного управління Пенсійного фонду України у Полтавській області по відстороненню ОСОБА_1 від роботи з 09 листопада 2021 року без збереження заробітної плати протиправними та такими, що грубо порушують законодавство про працю, не призведе до відновлення порушених прав позивача та не гарантуватиме ефективного їх захисту, а тому у відповідній частині позовних вимог належить відмовити. Стосовно вимог позову про зобов`язання відповідача зарахувати весь час вимушеного прогулу позивача, з дня незаконного відсторонення, до страхового стажу для призначення пенсії, оплати тимчасової непрацездатності, до стажу, що дає право на щорічну відпустку та до стажу державної служби, то колегія суддів зазначає про передчасність вказаних вимог, що не підлягають задоволенню. Суд вказує, що обов`язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушення саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача. Передчасне задоволення вимог фактично суперечить основним засадам адміністративного судочинства, оскільки судове рішення не може ставитись в залежність від настання або ненастання обставин, що можуть виникнути в майбутньому. З огляду на передчасність, а також необґрунтованість та недоведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, не підлягають задоволенню також вимоги позову про зобов`язання відповідача припинити дискримінаційні прояви стосовно позивача, які виражені в створенні менш сприятливих умов оплати праці позивачу та не допускати в майбутньому порушення норм Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" та вжити заходи по притягненню винних посадових осіб Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області до дисциплінарної відповідальності. Стосовно позовних вимог про стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 200 000 грн. моральної шкоди, заподіяної незаконними діями Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, то колегія суддів враховує наступне. Так, приписами ст.56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Порядок відшкодування моральної шкоди визначений в ст.23 Цивільного кодексу України (далі по тексту ЦК України), відповідно до якої особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Згідно зі ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом. Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995 № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" роз`яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. За приписами п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 12.11.2019 по справі № 818/1430/17. Колегія суддів зазначає, що позивачем не надано та матеріали справи не містять доказів настання втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, які у розумінні ст.23 ЦК України є підставою для відшкодування моральної шкоди. Крім того, позивачем не зазначено фактів, які б у системному зв`язку з протиправною бездіяльністю відповідача утворювали підстави для стягнення з останнього моральної шкоди. Таким чином, позивачем не обґрунтовано підстав для стягнення моральної шкоди, не надано належних доказів заподіяння йому душевних страждань протиправною бездіяльністю відповідача по справі, зокрема, доказів погіршення стану здоров`я або настання інших втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, що настали внаслідок незаконних дій або бездіяльності відповідача. При цьому, колегія суддів вважає необхідним зазначити, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав відповідач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. Крім зазначеного, суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Натомість, позивач жодним чином не обґрунтовує заявлений розмір моральної шкоди 200 000,00 грн. Разом з тим, саме по собі таке твердження позивача не є підставою для стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 200 000,00 грн., оскільки позивачем доводиться, а судом оцінюється наявність та розмір такої шкоди в кожному окремому випадку. Колегія суддів зауважує, що апеляційна скарга позивача також не містить належних обґрунтувань, в чому безпосередньо полягає завдана йому моральна шкода, та з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. Враховуючи те, що позивачем належним чином не доведено факт заподіяння відповідачем моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, наявності причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні, а також не зазначено, з чого позивач виходив при оцінюванні заподіяної йому шкоди, колегія суддів доходить висновку про необґрунтованість зазначеної позовної вимоги, що не підлягає задоволенню. Зважаючи на встановлені в ході розгляду фактичні обставини справи та враховуючи вищенаведені норми законодавства, якими урегульовані спірні відносини, суд доходить висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню. Відповідно до п.2 ч.1 ст.371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць. Щодо клопотання позивача про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду шляхом зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області подати до суду протягом 10 днів звіт про виконання судового рішення, то колегія суддів зауважує наступне. Відповідно до ст.ст. 129, 129-1 Конституції України обов`язковість рішень суду визначена як одна з основних засад судочинства. Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Згідно зі ст.13 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" та ст.14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом. Аналогічна норма закріплена в ст.370 КАС України, згідно з якою судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Відповідно до ст.382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. За наслідками розгляду звіту суб`єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб`єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Таким чином, КАС України чітко визначено, що судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах покладено саме на суд, який, в разі неподання такого звіту, ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб`єкта владних повноважень, відповідального за виконання постанови, штраф. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини для цілей ст. 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (зокрема, пункт 43 рішення від 20 липня 2004 року у справі Шмалько проти України). Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні від 06 вересня 1978 року у справі Класс та інші проти Німеччини, одним з основоположних принципів демократичного суспільства є принцип верховенства права, пряме посилання на який міститься у преамбулі Конвенції. Із принципу верховенства права випливає, зокрема, що втручання органів виконавчої влади у права людини має підлягати ефективному нагляду, який, як правило, повинна забезпечувати судова влада. Щонайменше це має бути судовий нагляд, який найкращим чином забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури (пункт 55). Отже, встановлення судом контролю за виконанням судового рішення є заходом для забезпечення конституційного права на судовий захист. Судовий контроль - це спеціальний вид провадження в адміністративному судочинстві, відмінний від позовного, що має спеціальну мету та полягає не у вирішенні нового публічно-правового спору, а у перевірці всіх обставин, що перешкоджають виконанню такої постанови суду та відновленню порушених прав особи-позивача. Водночас, колегія суддів зазначає, що зазначені процесуальні дії є диспозитивним правом суду, яке може використовуватися в залежності від наявності об`єктивних обставин, які підтверджені належними та допустимими доказами. Зазначена правова позиція підтверджується практикою Верховного Суду, що викладена у додатковій постанові від 31.07.2018 року у справі №235/7638/16-а. Верховний Суд у постанові від 20.02.2019 року у справі № 806/2143/15 звертав увагу на те, що застосування статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України має на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставою її застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи - позивача та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, пов`язаних з невиконанням судового рішення в цій справі. Таким чином, правовою підставою для зобов`язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення є наявність об`єктивних підтверджених належними і допустимими доказами підстав вважати, що за відсутності такого заходу судового контролю рішення суду залишиться невиконаним або для його виконання доведеться докласти значних зусиль. При цьому, суд, встановлюючи строк для подання звіту, повинен враховувати особливості покладених обов`язків згідно із судовим рішенням та можливості суб`єкта владних повноважень їх виконати. Аналогічний висновок викладений в постановах Верховного Суду від 27.02.2020 року у справі №0640/3719/18 та від 11.06.2020 року у справі №640/13988/19. Колегія суддів зазначає, що позивачем не наведено переконливих аргументів, підтверджених доказами, стосовно того, що у разі невжиття судом процесуальних заходів, передбачених статтею 382 Кодексу адміністративного судочинства України, ухвалене у цій справі судове рішення по суті спору залишиться невиконаним, або для його належного виконання слід буде докласти значних зусиль, в тому числі, шляхом ініціювання нового провадження. Враховуючи відсутність обставин, які б підтверджували, що рішення суду не буде виконано відповідачем, колегія суддів не вбачає підстав для встановлення строку для подання звіту про виконання судового рішення. Колегія суддів вважає, що інші аргументи, наведені сторонами по справі, не вимагають детального обґрунтування, оскільки не є вирішальними. Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29). Відповідно до ч.1 ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, та неправильно застосував норми матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому апеляційну скаргу слід задовольнити частково. Рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, з прийняттям нового рішення про часткове задоволення позовних вимог. Судові витрати підлягають розподілу у відповідності до ст. 139 КАС України. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу задовольнити частково. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 05.07.2022 по справі № 440/16966/21 скасувати. Прийняти нове рішення, яким позов задовольнити частково. Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 08.11.2021 року №504-О "Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 " зі змінами, внесеними наказом Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 07.12.2021 року №537-О "Про внесення змін до наказів Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області щодо відсторонення від роботи працівників управління". Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України у Полтавській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період вимушеного прогулу з 09.11.2021 року по 01.03.2022 року у розмірі 72406,95 грн. з утриманням податків та інших обов`язкових платежів. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Рішення суду в частині стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України у Полтавській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу допустити до негайного виконання в межах суми стягнення за один місяць. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви та за подання апеляційної скарги у загальному розмірі 2270,00 грн. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло Судді(підпис) (підпис) А.М. Григоров Н.С. Бартош Повний текст постанови складено 27.02.2023 року